Юрба розступилася, стала півколом і мовчки дивилася на дітей, яких учора вони хотіли вигнати з села невідомо куди. А діти зупинилися й дивилися на односельців, утомлені, навіть виснажені, але спокійні й упевнені в собі.

— Борода… живий? — спитала Дзвінка.

— Бородо! — на весь голос закричала Марічка. — Ти живий?

Тут із-за того ж рогу перевальцем вийшла Каченя, тримаючи за руку височенного чоловіка з темною шкірою, в якому не зразу впізнали Бороду. Та й як же могли вони його впізнати, коли жодної волосинки не було не тільки на його обличчі, а й на голові. Все вигоріло. Все було вкрите чорними струпами впокореного вогню. І всі жінки села подумали: «Ти ба, який вродливий!»

На обличчі Качені — жодного сліду опіків. Воно світилося щастям і любов'ю.

І що цікаво: ніхто з присутніх не здивувався, чом же в Лелі такі заплакані очі.