Тільки-но дівчинка впізнала це місце, як ступа сама собою піднялася вгору й, пролетівши над ним, знову знизилася над берегом, так що верх кручі лишався вище за їхній політ.

Ніхто їх не турбував, ніхто не спиняв. Летілося легко, і якби Марічка весь час не думала про Лелю й Лесика, це була б суцільна насолода. А так дівчинка постійно уявляла собі, що Лелю й Лесика ховають у підземеллі, а вона влетить на ступі просто під землю, й визволить їх. А тоді вони рогачем піднімуть перекриття над підземеллям, і вийдуть на волю.

Або ворог наміриться вбити Лелю, а Марічка налетить на нього ступою і зіб’є з ніг. Бо він же вгору не дивитиметься!

Або…

Планування урвалося, бо дівчинка підлетіла до того місця, де від русла ліворуч відходить колишній рукав, а нині болітце. І знову Марічка впізнала все, що тут відбувалося, хоч за Васильковими розповідями й уявляла собі це трохи інакше. Отам вони рубали прохід у заростях ожини, там розкладали багаття, а звідти на них посунули якісь дивні великі видри.

Марічка пильно вдивлялася в поверхню болота, однак ніяких слідів того, що в ньому щось водиться, не знаходила. Зате в місці, де Леля з хлопцями піднімалися схилом, біліли на сонці кістки. Видно, як і вовкулаки, видри добивали й доїдали своїх поранених родичів.

Дівчинка обережно піднялася до краю урвища. Потім злетіла в небо, щоб поглянути зверху, чи ніхто не ховається за деревами.

Щоправда, згори видно було не набагато краще. Сліди в траві й так нелегко роздивитись, а якщо ширяєш над верхівками дерев, то й поготів нічого не вийде. Вона побачила невеличку галявинку неподалік урвища й обережно знизилися над нею.

Марічка знала, як їй важко залазити в ступу. Тому вирішила без крайньої потреби не вилазити з неї. Та й зі ступи, знизившись, вона добре роздивилася сліди людей і коней — багато слідів, які потім зникали під кронами дерев. Спробувала підлетіти ближче, але ступа летіти в хащі відмовилася.

От постояти на галявинці й трохи відпочити — вона не заперечувала.

Ліс був мовчазний і насторожений. Птахи не співали — це й зрозуміло, літо закінчується. Навіть цвіркунів не чутно.

— Ти вже відпочила? Полетимо далі? — спитала Марічка в ступи.

Та відповіла, що, мовляв, так, полетіли.

Дівчинка підняла мітлу, й вони злетіли в небо. Пролетівши кількасот кроків на північ, знову спустилися на галявинку. Марічка пильно обдивилася траву, позазирала зі ступи під дерева — ніяких слідів. Тут давно ніхто не ходив.

Знову в небо — вже зовсім в інше небо. Сонце затулили хмари, й були вони чорні й зловісні. Почав зриватися вітер, поки що несміливо й нерішуче, та відчувалося, що незабаром він вступить у свої права.

Ще одна галявинка. І тут жодного сліду. Піднялися. Марічка спрямувала держално мітли просто на північ — Лесика повели кудись туди. Так сказав Василько.

Але ж це було вночі! Він міг помилитися. Могли й на захід піти. Або на північний захід. Або на північний схід. Марічка дивилася зі ступи на безмежний ліс унизу — зелені хвилі, узвишшя, яри… Де шукати Лелю й Лесика? Де? Картина почала затуманюватися, деталі розпливлися, все злилося в єдине зелене тло. Як же погано бути дівчинкою! Тільки що — і зразу сльози. От Івась ніколи не плаче. І Лесик. Навіть Василько й Петрусь. Ніколи не бачила, щоб вони плакали.

Бо вони не такі дурні. Чого було так далеко летіти? Щоб пересвідчитися, що Лелю й Лесика вона не знайде? Якби спиталася в Івасика, він би зразу сказав, що не знайде. І летіти б не треба. І ночувати на дубі не довелося б. І з лішаком зустрічатися. І цих бридких русалок… Очі б їх не бачили.

— Лелю! Лелю! — ледь чутно промовила Марічка. — Де ти, Лелю?

Мітлу вона не повертала, але та сама ворухнулася в руці, ступа різко набрала висоту й швидко полетіла — сама, майже без Марійчиної участі. Хоч як тихо дівчинка сказала, а ступа, виходить, почула.

На майдані біля брили

Був похмурий ранок, і люди тихо виходили зі своїх осель, такі самі похмурі. Всі ждали лиха, а земля чекала дощу.

Тільки вічний і великий вождь, здавалося, нічого того не відчував. Він походжав майданом веселий і збуджений, звертався до жінок із запитаннями, чоловікам давав доручення, цікавився, як виконано те, що загадував з учора… Побачивши Лисого, що вийшов із хати, в якій спав, вождь спочатку вдав, ніби не помітив його, а потім раптом ніби щось згадав і підійшов до хлопця.

— То що, Лесику, — весело промовив він, — не будемо вірити забобонам?

— Це не забобони, — відповів Лисий, ледве стримуючись. — Якщо ви не передумаєте, я вас уб’ю.

— Овва! — вигукнув вождь іще радісніше. — Хвалилася курка, що ведмедя заклює!

— Ви не ведмідь, — так само стримано мовив хлопчик. — А я не курка. І ви це знаєте.

— Та звідки ж мені знати?! — удавано здивувався старий. — Невже вірити всіляким вигадкам, надряпаним на дурному камені?

— Написане на камені стає ще більшою правдою, ніж те, що є насправді. Чи не ви це казали?

— Мало що я казав! Чекай-чекай! А чи не сам ти на неї око поклав? — губи вождя витяглися в ниточку, а шрам на обличчі загорівся червоним. — Будеш рипатися, будеш зайве патякати — в порох зітру. Ти мене ще не знаєш.

— Знаю, — відповів Лисий, так само втративши самовладання. — Ви просто старий немічний дідок, який змалився й ні про що не думає, крім дитячої забаганки.

Ці слова були породженням люті, але з того, яке враження вони справили на вождя, хлопець зрозумів, що влучив. Старого тіпало. Всі думки були написані на його побуряковілому обличчі. Лисий бачив, як старий бореться зі спокусою вдарити його своїм костуром. Водночас вождь боявся це зробити. Він знав, який спритний цей малий, знав, що він може ухилитись, і тоді йому, старому — ганьба на все село. Це ще раз підтвердить, що зайда непіддатний смерті, як було написано на камені.

— Що ж ви вагаєтеся? — Лисий уже сам хотів, щоб старий спробував його вдарити. — Боїтеся не влучити? Не та сила в руках?

— Зупиніться! — раптом пролунало за спиною вождя.

Хлопець кинув туди погляд і побачив, що з круглої хати вийшла Леля. Цього миттєвого погляду було досить, щоб він утратив пильність. Скориставшись із цього, старий щосили розмахнувся й ударив його палицею по голові. Цей удар міг бути смертельним, якби Лисий не встиг нахилитися вправо, тому костур ковзнув по плечу. Біль був неймовірний. Ліва рука повисла, мов ганчірка.

Вождь розвернувся й швидким підскоком, хоча й зовсім не старечими кроками наблизився до дівчинки. Лисий, звісно, хотів кинутися навздогін, але його тут же обступили троє чоловіків зі списами напоготові.

Він мало не розплакався — не так від болю, як від образи. Удар вождя був такий підступний, безсовісний! Невже йому тепер не соромно? Мабуть, соромно, бо не може ж він не бачити, з якою зневагою дивиться на нього Леля! Однак Лисий знав, що чекати зараз від вождя якихось порядних вчинків уже не доводиться. Якщо доросла й сильна людина дозволяє собі таку підлість, це означає тільки одне — вождь знає, що винен; він намагатиметься заглушити сумління ще більш негідними, підступними вчинками.

Ніби на підтвердження цих думок Лисого вождь підійшов до Лелі, грубо схопив її за руку вище ліктя й потягнув до своєї хати. Нічого поганого він їй не зробить. Весілля опівдні. Зараз іще ранок. Не буде ж він її кривдити до весілля! Лисий як міг себе заспокоював, та це не вдавалося.

Він подивився на воїнів, що стояли навколо нього. Вигляд у них був розгублений. Вони, безперечно, все бачили. Їм було соромно за свого вождя. Але дужчим за сором був страх. Вони боялися вождя. Боялися й Лисого. І ніяк не могли зрозуміти, кого ж вони бояться більше.

— Так і будете стояти? — спитав їх Лисий.

Вони не відповіли.

— Ви ж чоловіки! Робіть щось! — крикнув він майже крізь сльози. — Чи хай старенький потішиться? Дарма, що всім вам тоді буде кінець! Ви ж ладні віддати життя за те, щоб ваш дідуганчик нарешті одружився! І не тільки свої життя, а й жінок і дітей своїх! Оце відданість! Оце молодці!