Лисому теж було непросто. Якщо він зізнається, що прочитав напис, то це буде ще одне підтвердження істинності написаного на камені. Якщо не признається, то всі розмови точитимуться навколо, жодного прямого запитання поставити він не зможе, тож не дістане й жодної прямої відповіді.

Усі відповіді будуть такими ж загальними й ніякими, як і останні слова вождя:

— Той, хто все знав.

— А хіба є хтось такий, хто все знає?

— Може й немає, — тихо промовив вождь. — Але був.

— Хто це? — Лисий розумів, що треба ставити запитання, не дати вождеві оговтатися й завести мову про напис.

— Якби ж то я знав! — сумно посміхнувся старий.

— Великий і вічний вождь усе знає, — втрутився в розмову Василем.

— Ні, Василю, — відповів йому вождь. — Я знаю далеко не все. Хлопець має рацію — швидше за все, на світі немає такої людини.

Лисий розсміявся.

— Ти зі мною не згоден? — здивувався вождь.

— Та ні, це я… Просто я спитав його, як його звуть, а він відповів: «Василем».

То я й вирішив, що його ім’я «Василем». Ще й дивувався, чому таке чудернацьке ім’я.

Мабуть, сміх його прозвучав не дуже щиро, бо вождь сказав без усмішки:

— Справді смішно. — І додав: — Непростий ти хлопець. Непростий.

— А хіба бувають прості хлопці? — здивувався Лисий.

— Може й так, може й так, — замислився вождь.

Далі говорити не було про що. І Лисий вирішив: «Що буде, те й буде!»

— А ви справді одружений? — спитав він, пильно дивлячись вождеві в очі.

Так вони стояли й дивились одне на одного, і хлопець розумів, що мусить витримати цей погляд, не змигнути. І ще — мусить дивитися не на шрам, який після його запитання став буряковим, а таки ж у вічі.

Нарешті вождь відповів:

— Моє село — моя дружина. Це моя родина, мої діти. І я нікому їх не віддам.

— А кому, крім вас, вони потрібні?

Знову вождь мовчки довго дивився йому в вічі. А потім промовив:

— Люди не завжди знають, що їм потрібне, а що ні. Вони спочатку забирають, а потім уже з’ясовують.

— Але ж це безглуздо! — не стримався Лисий. — Хоч би хто це писав — він не міг знати, що мене зловлять ваші мисливці й привезуть, як лантух із картоплею, до вашого села! Цього ніхто не міг знати! У мене випадково виявився тільки один черевик! Ніхто не міг цього передбачити!

— Можливо, що й так, — вождь втомлено опустився на пісок, що акуратно вкривав землю навколо каменя.

Той пісок робив це місце дуже подібним до Лисої криниці в їхньому селі. Хлопець теж відчув раптову втому: він нічого не знав про те, що там діється, як діти, як Леля. Марічці загрожує небезпека така ж, як і їм двом. А вона там геть беззахисна! І його ніхто не відпустить — на це годі сподіватися. Він також опустився на пісок і сів навпроти вождя. Здавалося, старий постарішав за ці кілька годин. На його плечах лежав важкий тягар, і ніхто краще Лисого не розумів цього.

— Може, й так, — повторив сивий чоловік зі шрамом на обличчі. — Може, й не міг знати. Але він написав це — і ти прийшов. Такий, як ти є. Все сталося так, як написано: ти виявився в тому місці, де саме були мої мисливці. Ти виявився без черевика. Ти лисий, і ти вмієш читати. Що це означає?

Лисий дивився на нього з невимовним подивом. Старий верз щось несусвітенне. Виходило, ніби напис на камені не попереджає, а вирішує долі людей, цілого села.

— А це означає, — вів далі вождь, — що смерть тебе не бере, що ми в великій біді. Усі. І ти в тому числі. Розумієш?

— Ні, — чесно зізнався Лисий. — Я не розумію, чому правдою є не те, що є, а те, що написано на камені. Ви ж самі кажете, що навіть не знаєте, хто це написав і коли.

— А я от не розумію, — раптом втрутився Василь-Василем, — як це він непіддатний смерті. Як це?

— Помовч, Василю, — обірвав його вождь.

— Ні, ну що це значить? Він що…

— Помовч, Василю! — вже роздратовано кинув старий і відповів Лисому: — Так. Цього я не знаю. Не знаю, хто написав і коли. Але написане стало долею. Ти ще молодий. Ти не знаєш… Втім, мабуть, ти таки щось знаєш, якщо вмієш читати… Колись читати вміли всі — від малого до великого. Тоді існували книжки, і в них була правда. Більша правда, ніж те, що відбувалося в житті. Розумієш?

— Ні, — знову заперечив Лисий. — Я читав одну книжку. Там ішлося про таке, чого в житті немає. Те, що там написано, навіть розповісти дітям неможливо, бо вони не розуміють, про що йдеться. Нічого не розуміють…

Що довше він говорив, то глибше переконувався, що в словах вождя було більше правди, ніж у тому, що казав він, Лисий. Справді, історія Робінзона, яку він колись прочитав, зовсім несхожа на те, що є в світі. І коли він намагався цю історію переповісти дітям, ті нічого не могли зрозуміти. Це так. Але ж сам Лисий, коли читав цю книжку, — він же все розумів! Тобто ні, він не розумів багато чого, але вірив! У нього сумнівів не виникало в тому, що все описане — правда!

— Навіть якщо написати книжку про твоє життя, — знову заговорив вождь, — у ній буде більше правди, ніж у самому твоєму житті. Навіть якщо там буде щось таке, чого ти ніколи не робив насправді. Правда написана залишиться назавжди. А правда твого життя помре разом із тобою. Або, якщо ти безсмертний, вона помре з тими, хто тебе знає…

— Ви також читали книжки? — спитав Лисий, бо йому нічого було заперечити. Він починав вірити в сказане, хоча й не до ладу все зрозумів.

Старий кивнув.

— У вас є книжки? Чи ви їх іще тоді читали — до хвороби?

Вождь відсахнувся, ніби його вдарили. Досі, здавалося, жодне запитання не може вивести його з рівноваги. А тут…

Власне, Лисий і раніше підозрював, що вічний вождь — людина з минулого, як і той Інженер, із яким він колись зустрічався біля Руїни. Інженер розповів йому, що сталося з людством, яке було могутнім і численним. Але ця могутність людям дуже дорого обійшлася. Вони отруїли воду, землю й повітря, і це отруєння призвело до страшної хвороби, від якої загинули майже всі: дорослі й діти, жінки й чоловіки. Тільки в деяких селах лишилися люди. І от уже кілька століть вони намагалися вижити в світі, який так і не зміг відродитися, стати таким, яким був раніше. Навіть ліс змінився. Він змінювався постійно — Лисий міг спостерігати це на власні очі.

Зустріч із Інженером — не тим, що жив у їхньому селі, а з тим вічним Інженером, що жив біля Руїни — дуже багато важила в житті Лисого. Тепер, коли старий був недосяжно далеко, хлопець постійно відчував потребу порадитися, перекласти на плечі Інженера хоча б частку тієї відповідальності, яку самому нести було дедалі важче. Від того вічного чоловіка Лисий довідався й про хворобу, й про те, як її вдалося подолати одній людині.

Зараз, поставивши таке запитання вождеві, полонений просто припустив, що оскільки вождь так багато знає про ті часи, він, як і Інженер, теж пережив хворобу. Йому, як і тому старому, вічне життя випало внаслідок саме того, що він одужав, подолав недугу. Але при цьому Лисий мав на увазі тільки одне — у нього раптом прокинулося сподівання, що, можливо, вождь справді має книжку. Або — ще неймовірніше — кілька книжок.

Втім, старий зрозумів його правильно. Подолавши потрясіння (очевидно, від спогадів, пробуджених запитанням Лисого), він похитав головою:

— Ні, книжок у мене немає.

— І що ж ви будете робити? — після паузи спитав Лисий.

Вождеві було ясно, що запитання — не про книжки. Але від того йому не легше.

Мовчання ставало дедалі тяжчим, густішим. Будь-якої миті могла прозвучати відповідь, і тоді…

— Відійди, Василю, — тихо промовив вождь, і Василем, що тінню був весь час при них, мовчки й слухняно пішов геть — кудись туди, Лисому за спину.

Хлопець вирішив не озиратися. Він чекав, бо розумів: цей наказ може означати тільки одне — вождь хотів йому сказати щось важливе. Можливо, найважливіше з того, що йому досі доводилося почути.

— Ми з тобою все в піжмурки граємо, — справді заговорив вождь. Шрам на його обличчі почав змінювати колір, ніби мерехтів. А може, то просто тіні так грали на його обличчі. — А нам треба бути один з одним відвертими. Бо ми не такі, як усі. Ми обрані. Згоден?