Але як же добре, що Лисий встиг прив’язати драбини до чогось там на горі! Якби не це, ті тварюки внизу напевне повалили б драбину. І тоді невідомо, куди б краще було падати — в колючі зарості чи на прорубаний у заростях прохід.

Підняті вгору руки Василька наштовхнулися на кущ, який означав половину шляху.

Схоже, тут трохи світліше. Звідси принаймні можна розрізнити річку й болото внизу. Можна роздивитися й кущ. От тільки мотузки розв’язувати все одно нелегко. Василько досить довго повозився, поки відв’язав нижню драбину. Вона тут же нахилилась і впала просто на зграю видр. Лемент і ґвалт унизу вибухнув із новою силою — видно, багатьом із них дісталося.

Леля на кручі з останніх сил тягла мотузку з Глиною, чула виття й гарчання внизу й не могла навіть подивитися, що там із Васильком, чи, бува, не дістали його ті осоружні видри. Страшенно хотілося гукнути: «Як ти там?» Але вона розуміла, що кричати зараз не можна. Одне діло — лемент видр, інше — людський крик. На галас такої кількості зубатих тварюк навряд щоб хтось прибіг. А от людський голос може принадити чимало такого, з чим їм зовсім не хотілося зустрічатися.

Задкуючи з мотузкою в руках, Леля вперлася спиною в дерево. Вона обійшла його, й тепер стало легше тягти, перебираючи мотузку руками. Глина й Василько з’явилися на кручі майже одночасно — Василько трохи раніше, тож він допоміг Лелі підняти пса. Вони відв’язали верхню драбину й також кинули її вниз, іще зменшивши поголів’я видр у лісі.

Звільнившись від мокроступа, Глина зрадів і заходився обнюхувати дерева. Однак дуже скоро радість його вщухла.

— Що це таке?! — обурено тявкнув він. — Це що ж за такий смердючий народ тут лазив? А звідси куди пішов?

Леля відчула, що зараз пес кинеться наздоганяти тих, хто схопив Лисого, і тоді вже ні Глину, ні Лисого вони ніколи не знайдуть.

— Глино, йди сюди! — неголосно, але дуже суворо сказала вона.

Він зупинився й недовірливо подивився на неї.

— Невже ти не розумієш, що зараз треба наздоганяти смердючих? — спитав він.

— Йди сюди, я сказала!

Що ж, коли вона говорила таким тоном, то краще вже слухатися. Глина дуже любив Лелю. Але траплялося й так, що страшенно боявся її. Щоб і тепер не нагнати на себе такого страху, Глина підійшов.

— Ну, що таке? Давай швидше, бо я поспішаю, — ніби прощаючи її, крутнув він хвостом.

Так, часом Леля була дуже підступна. Глина це знав, але щоразу знову й знову ловився на те саме сильце. Щойно він наблизився, Леля схопила його за нашийник і прив’язала до нього мотузку.

О! Як же він ненавидить ту кляту мотузку! Якби кому розповісти, не повірив би. Глина загарчав і почав гризти клятого налигача.

— От я тобі зараз погризу! — пригрозила Леля.

Довелося припинити й змиритись.

— Ну, не сердься! — дівчинка погладила його по голові. — Давай краще веди нас туди, куди повели Лисого.

Оце вже інша справа! Це йому до душі. Тільки невже вона не розуміє, наскільки швидше він би їх довів, якби не ця гидотна мотузка?!

Заповітний льох

Від задоволення, що так швидко розгадав і розвіяв Любине чаклування, Івась знову розсміявся. Темрява стала прозорою, і настрій хлопчика зразу погіршився. Бо під ногами його була не ямка, як він гадав, а глибокий льох. Дерев’яні східці вели глибоко вниз — під дерев’яне перекриття.

Йому стало млосно. Подолавши страх перед темрявою, він наразився на ще більший, давній свій страх — перед підземеллям. Можна вийти, помінятися місцями з Петрусем, усе йому пояснити, і хай він іде туди. Він не боїться ям. Так і треба зробити. Це єдиний вихід. Невже я боюся сказати йому, що мені страшно? Невже я такий самий, як Вухань — той боявся, що Борода довідається про його таку безглузду помилку з пасткою і сміятиметься. Ні. Я не боюся, що Петрусь сміятиметься…

Івасеві стало соромно за ці думки. Справа ж не лише в страхові перед підземеллям. Він іще не знає, що там, унизу. Як же можна посилати туди молодшого Петруся?!

Поки він усе це обмірковував, темрява знову згусла. Отже, вона підживлюється страхом. Що більше боїшся, то густішою вона стає.

Нічого смішного на пам’ять не спадало. Навпаки, весь час перед очима стояла Марічка. Золоті кучері, сині очі, вічні її недоречні запитання, які, щоправда, згодом виявляються цілком доречними. Більше того — єдино доречними.

Івась спробував уявити собі гадюку з сідницями. Уявив, і нічого смішного в тому не побачив. А як Марічка колись запропонувала перелетіти через вовкулачий слід! Скільки вони сміялись, а потім з’ясувалося, що це справді єдиний вихід. І таки перелетіли, тільки вона сама страшенно боялася відпустити перетинку на мотузці. Трималася за неї так, що думали, вже все — пропали. А Леля тоді знайшла вихід…

Ні, ці спогади не допомагають. Треба згадати щось справді смішне. Що? Як навмисне. Нічого. А як вона літала в ступі! Леля, може, й краще літала, та Марічка — це просто природжений літун. Сама мала, над ступою — тільки золоте волосся. І так хвацько мітлою — туди, сюди, вгору, вниз!

Івась і сам не помітив, що поки він усе це згадував, мимохіть повільно спускався в льох. Там було зовсім темно. Це, щоправда, була не та темрява, не чари. Просто темний льох. Мабуть, усі льохи темні. Він, ясна річ, намагався ніколи туди не лазити, але все ж таки певний досвід мав. У льоху завжди темно.

Тут панували гидкі запахи. Пахло цвіллю й гниллю.

Хлопчик дістав кресало й трут, і в світлі іскор побачив серед льоху обриси стола, на якому… Ні, він не міг помилитися. Ступивши кільки кроків, уперся рукою в стіл. Іще раз викресав іскри, трут зайнявся й стало зрозуміло, що на столі справді стоїть свічка. Він запалив її, і все в підвалі змінилося.

Сморід ішов, безперечно, від великої купи гнилих харчів у кутку. Пластун, виявляється, не з’їдав усього, що йому давали люди, а забирав дещо з собою. Все це він складав сюди — в куток свого льоху. Скільки місяців воно тут лежало, навряд чи він і сам міг би сказати, навіть якби вмів говорити, як усі люди.

Іще там валялися безнога табуретка, розсипана трухлява драбина, сагайдак зі стрілами, два луки з обірваними тятивами, ще якісь уламки; незрозуміло, чим вони були за життя. Все це звалене в протилежному кутку. Біля стіни навпроти входу — вішалка для одягу, на якій, щоправда, жодної одежини. А висів там один, мов сирота, казанок із надщербленими вінцями. Навіть іще не взявши його до рук, Івась зрозумів, що це саме той їхній чарівний казанок, який уміє варити мертву воду.

Але ніяких слідів перебування тут Марічки Івась не знайшов.

Тоді їй більше ніде бути, як тільки вдома. Сховавши казанок під сорочку, він забрав Петруся, й вони побігли додому. На бігу Івась дуже стисло переповідав Петрусеві, що відбувалось і як. Той дивився на великий, як у вагітної жінки, живіт Івася й думав, що коли йому доведеться боротися з цими чарами, він згадуватиме пузатого Івася.

Однак Марічки вдома не виявилося. Вона тільки поверталася додому, йшла вулицею невідомо звідки — спокійна, навіть весела, без жодного сліду каяття на обличчі.

Лисий і босий

Жодної зупинки більше не було. Тільки вже перед світанком, коли всі сили вичерпалися, коли болів кожен клаптик тіла, коли в нозі так тіпало, що аж до скроні діставало, пролунав звідкись згори голос:

— Стій!

Мисливці зупинили коней.

— Хто такі? — знову пролунав голос.

— Чи ти не бачиш? — озвався старший мисливець. — Свої.

— А що це у вас там до крупу припнуте?

Розвиднюватися ще тільки почало; як він міг розгледіти Лисого, просто незбагненно.

— Не що, а хто, — відповів його охоронець. — Пацана в лісі зловили.

— Живого?

— Та був живий. А зараз який — скоро побачимо, — гигикнув охоронець Лисого.

— Дивись не перестарайся, — крикнув їм на прощання вартовий. — Бо знаю я тебе!..

Вони рушили далі. І за кілька хвилин в’їхали в село.

Село було дуже дивне. Лисий у своєму житті бачив три села: своє, Лелине і Єгорове — там, де зливаються мала й велика ріки. Усі вони були різні, але водночас схожі одне на одне. Це — четверте село, яке він побачив, — відрізнялося від усіх трьох. Воно було побудоване колом: у центрі стояла велика кругла хата, складена не з горизонтальних, а з вертикальних колод, а навколо неї на приблизно рівній відстані стояли невеличкі — зовсім маленькі хатки. Лисий подумав, що взимку в цих хатках мусить бути досить холодно, бо колоди в них були хіба трохи товщі, ніж ті, з яких вони нещодавно збудували зруб для криниці.