— Треба знову піти до русалок, — перебила його роздуми Леля.

— І що — все це кинути?

— Не кинути, а саме тому й піти, — наполягала дівчинка. Схоже, краса краєвиду й така гладенька поверхня зрізаного дерева не справили на неї сильного враження. — Якщо вони дозволять нам проплисти річкою…

— А що буде з нашим селом?

Вона твердо подивилася йому в очі й твердо відповіла те, що він і сам знав:

— А твоє село так само піклуватиметься про тебе, як ти про нього?

— Про мене не треба піклуватися, — промовив Лисий. — Я сам за себе все вирішу.

— А за мене? А за Марічку? Василька? Бороду?

— Якщо я піду з села, їм нічого не загрожуватиме. — Лисий розумів, що від Лелі можна не критися з тим, про що весь час думав після розмови з Інженером («несправжнім», зараз же подумки додав він). — Якщо правда те, що сказав… старий, то мені треба піти. І всі нещастя від села відвернуться.

— І що ти потім собі скажеш? — глузливо спитала Леля.

— Коли «потім»?

— Коли виявиться, що все одно не відвернулися?

Сонце сідало за дерева. Останні червоні промені пронизували віття й гостро сліпили. Села видно не було. Хоча воно — це вже Лисий знав напевне — зовсім поруч. Ось іще одна причина, чому людина не бачить далеко: занадто багато світла. Сонце не тільки освітлює, а й сліпить. Найкраще видно в лісі, коли все навколо освітлене рівно, а не прямими променями сонця.

— Якщо Інженер каже правду, — почав Лисий, — якщо справді вони полюють на мене, то…

— То моє село знищили випадково, — урвала його Леля. — А новий слід ми бачили в лісі на зворотному шляху, — то вони заблукали, так? Звідки Інженер може знати правду? Від Ряхи? А чому ти не припускаєш, що Інженер знає не всю правду? Якщо справді існує така сила, яка хоче вполювати одного хлопця й ніяк не може цього зробити, незважаючи на всю свою могутність, то чи стане вона розповідати одному Інженерові всю правду? Лесику, всієї правди ніхто не знає.

— …Ще зовсім недавно я думав, що завжди існує дві правди… А скільки ж їх насправді? Стільки ж, мабуть, скільки й людей… Але навіть якщо це не вся правда, я не можу наражати все село на таку небезпеку, — Лисий стукнув кулаком по гладенькій поверхні дерева, на якому вони сиділи. — Хіба ти на моєму місці вчинила б інакше?

— Я оце якраз і намагаюся тобі втовкмачити, що я сама вчинила б інакше. Але я не сама. І ти не сам. Ми відповідаємо за дітей і за всіх людей. Навіть якщо вовкулакам — чи хто там їх послав — потрібен справді тільки ти, невідомо, хто їм виявиться потрібний завтра, коли ми тебе віддамо. Тому віддавати ми нікого не будемо. А підемо до русалок. Якщо вони нічого не знають або не схочуть нам розповідати, тоді спробуємо домовитися, щоб пропустили нас річкою до справжнього Інженера.

Леля нічого не сказала про те, що зовсім недавно так приголомшило Лисого, — про зрізане дерево. Звісно, тепер не до того, але хлопцеві все ж таки було трохи прикро. Він привів її сюди, аби вразити, а вийшло, що це другорядне і взагалі неважливе.

Загалом так воно і є, але ж таке диво! Лисий згадав про жолюдь, який залишив на зрізі між стовбуром і корою минулого разу. На жаль, згадав надто пізно. Його на місці не було. І тепер уже невідомо, чи зник він до того, як вони залізли на дерево, чи це вони його випадково зачепили й скинули.

— Та й взагалі, — закінчила Леля розмову, — що ми тут намагаємося вирішувати за інших! Треба зібрати село, і хай вирішує.

— Якщо ми й зберемо село, — з сумнівом промовив Лисий, — Інженер нізащо не підтвердить того, що сказав. І будуть із нас люди сміятися: «Який важливий Лисий — вовкулаки тільки на нього полюють!»

Розділ 3

Живемо у підводному

Так треба

Чутливий ніс ухопив запах річки. До неї було зовсім недалеко, десь отам, за темними кущами. Вожак любив річку, хоча й не знав, чому саме. Близько до берега ніколи не підходив — там, у воді ховалися незрозумілі йому вороги, яких він усе одно не зміг би подужати. Це якщо річка велика. А от малі річечки — це вода, в них можна хлюпатися (влітку, звичайно).

Тут була велика річка. Не така велика, як та, на березі якої стоїть їхній молодий ліс, але й не така маленька, як та, що дає їм воду. Запах води був густий і багатий. Вожак знав цю річку, але на її березі ніколи не був: там високі кручі, якщо скотишся вниз, то нагору вже ніяк не виберешся.

Він чув, як за спиною захвилювалася зграя від близької води. Ні, зупинятися не можна. Втім…

Щось йому підказало, що далі дороги немає. Треба повернути на захід. Ніби хтось вивернув його очі, й вони побачили інший напрямок руху.

Зграя слухняно побігла за ним. Тепер бігти було важче. Їхній шлях перетнули чагарі — густі й колючі, всіяні мокрими від нічної роси ягодами. Але для зграї це не перешкода. Вожак першим проламував прохід у кущах, за ним, розширюючи й затоптуючи пагони, ломилася вся зграя.

Якась пташка занадто пізно вилетіла зі схованого в кущах гнізда, і вожак схопив її на льоту. Навіть пискнути не встигла.

Колючки обдирали боки, в повітрі розлазився запах крові. Але то пусте. Подряпини заживали прямо на очах.

Навіщо вони завернули в ці чагарі? Хтозна. Так треба, так наказано. Хоч і доводиться бігти значно повільніше, а вже скоро ранок. Нічого. Раз повернули, так треба.

Шурхіт у підпіллі

Цього разу вирішили піти втрьох. Івася залишили стерегти пастку, а Василька взяли з собою. Він уже знав дорогу, знав, що на них чекає. Спробували не брати Глину, але той здійняв такий лемент, що вирішили в переговори з ним не вступати. Просто махнули рукою, і йому така зневага надзвичайно сподобалася.

Щоб не гаяти часу, пішли іншою дорогою — південніше, щоб обійти кущі, де минулого разу їм зустрівся ведмідь. Навіть утрьох (ба вчотирьох — із Глиною) зустріч могла завершитися не так мирно, як два дні тому. Тепер, коли вони знали дорогу, йти було легше й безпечніше. Всі ці місця Лисому добре відомі, все це він сходив своїми ногами — якщо не з Довгоногим, то сам.

Несподіванка сталася аж тоді, коли до поваленої сосни лишалось якихось півгодини ходу. Глина почав хвилюватися, завмер і тихенько загарчав. Й одразу ж Лисий відчув небезпеку.

Все навколо було тихо й мирно. Тут, у мішаному лісі, майже не видно неба, сонячне проміння не пробивається крізь крони, але м’якого прозорого світла вистачає. Однак це нічого не вирішувало. В лісі все було гаразд. Ніякої небезпеки вони не бачили. Втім, живіт Лисому зводило дедалі більше, і Глина хвилювався дедалі виразніше.

— Ну, такого я ще не бачив, — казав він усім своїм виглядом. — Я, звичайно, вас захищатиму, але ліпше б утекти.

От тільки куди тікати, ніхто не знав, бо неясно, звідки небезпека насувалася.

І тут Лисий побачив. Просто на них біг заєць. Слідом нісся борсук, якщо так можна сказати про борсука. За ним через хвилину з’явилася лисиця.

— Ви що, зовсім отетеріли? Не бачите мене? — вражено гавкнув Глина.

Але вони вочевидь його не бачили, промчали поруч, мало не зачепивши собаку й людей. У траві під ногами зашурхотіло, й блискавками проповзли дві гадюки. Ще один заєць вискочив із-за дерев. Звірі були нажахані, той страх передавався собаці, й серце Глини розривалося між панічним потягом бігти світ за очі й обіцянкою захищати дітей.

А далі стало ще страшніше.

— Дивіться, — вказала рукою Леля.

І вони побачили. За якихось тридцять-сорок кроків від них почав жухнути дуб. Просто на їхніх очах листя скручувалося, жовтіло й осипалося. Долинув неясний шурхіт, ніби миші ворушилися в підпіллі. Найближча до дуба осика теж почала жухнути. Сліпа пожежа йшла клином, залишаючи дітям вибір — тікати чи спробувати її обійти. Часу на роздуми не було, але й бігти геть, мов зайці, вони не могли — не зайці ж!