— Хто? — хрипко спитав Інженер..

— Ми не знаємо, хто, знаємо тільки, що вода в криниці — мертва.

— Хто помер? — перепитав Інеженер.

— Сподіваємося, ще ніхто, — відповіла Леля. — Але…

— Тобто що значить «сподіваємося», — Інженер майже на крик зірвався. — Що значить… Звідки ж ви знаєте, що вода отруєна, якщо ніхто не помер?

Леля забарилася з відповіддю, і Лисий уже розтулив рота, щоб пояснити, коли раптом зрозумів, що Інженер знає про мертву воду ще менше, ніж вони з Лелею!

Коли він із дітьми прийшов до села після подорожі до Руїни, розповісти Інженерові все докладно про цю мандрівку за один день він не міг. Розповідь тривала кілька днів, і з кожним новим днем ставала дедалі нервовішою і тяжчою. Інженер щораз частіше перебивав його запитаннями, і дуже скоро Лисий відчув, що ці запитання — не від браку розуміння, а швидше від роздратування. Що далі він розповідав, то більш роздратований ставав старий. Спершу Лисому здавалося, що Інженер просто не так розуміє, хлопець намагався розповідати докладніше, детально пояснюючи зміст подій… Потім він перестав щось пояснювати, стежив лише за тим, щоб не вибухнути, не піти від старого, хряпнувши дверима.

Одного разу під час цих розмов сталося таке. Лисий розповідав про свою зустріч із велетенським хробаком, який заманив його на свої піски дуже хитромудрим способом — він змушував тінь хлопця рухатися незалежно від того, звідки світить сонце. Коли оповідь уже дійшла того місця, як хробак поранив Лисому ногу, Інженер раптом перепитав:

— Ти можеш по-людськи пояснити, чому ти почав блукати? Навіть якщо ти заснув на ходу, то що, в пісках не міг просто йти по слідах отих чужих дітей?

Лисий був приголомшений. Не тим, звичайно, що Інженер назвав його дітей чужими. До таких випадів старого хлопець уже починав звикати. Його вразило інше: виявилося, старий його не слухав, адже він пропустив повз увагу величезний шмат оповіді. Битих півгодини Лисий розповідав про мітлу, про тінь, про свої блукання — і от виходило, що весь цей час Інженер думав про щось інше!

Лисий тоді й не натякнув, що помітив це. Терпляче пояснив усе знову. Але далі він уже намагався в своїй розповіді уникати подробиць і говорити тільки про найголовніше.

І от тепер хлопець іще раз пересвідчився: Інженер чув не все, що йому розповідали. Більше того, Лисий раптом збагнув, що той, хто викрав казанок (якщо тільки це не Лішак), теж не знав про цілющі властивості мертвої води! У Лисого зародилася дуже маленька й слабенька надія.

— Вам Люба давно принесла воду? — спитав він, знову не відповідаючи на запитання Інженера.

— Недавно, — повільно відповів той, усвідомлюючи на ходу, що мав на увазі Лисий.

Хлопець повернувся й підійшов до цебра, що стояло в кутку на лаві. Відстань була лише три кроки. Він вказівним пальцем лівої руки натиснув на лезо ножа, що висів на паску. З пальця побігла кров. Лисий набрав кухоль води з цебра і швидко й обережно — щоб небагато — хлюпнув на палець. Потім підніс кухоль до обличчя й почав придивлятися й принюхуватися до води.

— Що? — нетерпляче спитав Інженер.

Лисий не відповів. Тепер йому поспішати нікуди. Тепер головне, аби Леля нічого не сказала. Ступивши півкроку праворуч, щоб вона опинилася між ним та Інженером, Лисий показав їй порізаного пальця. Й вона зрозуміла.

— Що це? — аж надто дбайливо вигукнула вона. — Ти поранився?

Інженер зрозумів, що втрачає контроль над ситуацією.

— Що сталося? Чим поранився? Що з водою? Лисий!..

Ряха під столом підняв писок, звівся на лапи й, наче молодий, нервово забігав туди-сюди, намагаючись роздивитися, що там робиться, але й не наважуючись далеко відбігти від Інженерових ніг. Потім він підскочив, здерся по штанині старого, вискочив на стіл, щоб було краще видно, навіть став на задні лапи…

— Бігом додому, — наказала Леля. — Треба лікувати! Дивись, як кров цебенить.

Вони кинулися до дверей.

— Що з водою? Вона мертва чи ні? — вже розлючено закричав Інженер.

— Не знаю! — через плече кинув Лисий, перш ніж двері за ними зачинилися.

Відчайдушний ковток

— Я нічого не зрозуміла, — перше, що сказала Леля, коли вони відбігли на сто кроків від Інженерової оселі. — Що з водою? Це також отруєна вода?

— Ні, — відповів Лисий. — Тобто, може, вона й отруєна, але не мертвою водою. Я навмисне порізав палець, щоб перевірити її. Дивися, кров і досі цебенить.

— Та що я зараз побачу! Я й тебе не бачу — така глупа ніч. А чому ти вирішив, що треба йти звідти, ще й так швидко?

— Я вирішив? — здивувався Лисий. — Це ж ти мене квапила.

— Ну… — Леля навіть розгубилася. — Так, я квапила, але я так зрозуміла, що це ти хочеш швидше піти від Інженера.

Запала мовчанка. А за хвилину Лисий мусив погодитися:

— Гаразд, так воно й було. А… — він на мить замовк. — А піти я хотів якомога швидше, бо зрозумів, що Інженер нічого не знає про те, що мертва вода може лікувати.

— А чому ти йому про це нічого не сказав — тоді ще? — здивувалася Леля.

— У тому й річ, що я йому казав. Але він не почув. Він тоді дуже неуважно мене слухав.

— То чму ти щойно йому не сказав?

— Не знаю, — Лисий замислився. — Мабуть, тому, що подумав…

— Що? Що ти подумав?

— Не знаю, — повторив Лисий. — Це зовсім погано — те, що я подумав. — І тут же він вирішив, що кому-кому, а Лелі мусить розповісти, бо якщо й між ними лишатимуться підозри, тоді справи зовсім кепські. — Я нікому, крім Інженера, не казав про те, що казанок варить мертву воду і що вона не тільки вбиває, а й заживляє рани. Розумієш?

— Ти хочеш сказати?.. — Леля навіть не наважилася договорити фразу до кінця.

— Нічого я не хочу сказати… Просто сьогодні стільки всього трапилося… — Лисий повільно рушив до криниці, Леля ступала поруч.

Він розповідав і розповідав, зупиняючись, знову рухаючись, збиваючись і повертаючись до пропущених подробиць…

Леля була вражена такою кількістю несподіваних подій і відкриттів у селі за один день, але при цьому відчувала й щось на зразок образи: з нею протягом цього дня теж трапилося безліч усього найнесподіванішого, але досі ніхто не поцікавився тим, що пережила вона.

Втім, вони вже дійшли до криниці, де самотньо бовваніла велетенська постать Бороди, тож розповідати про свою подорож Лелі знову не випадало.

Борода доповів, що ніхто до криниці не приходив, а якби хто й був, то води дістати не зміг би, бо він, Борода, відв’язав відро й сховав у кущах.

— Прив’язуй на місце, — сказав Лисий. — Будемо перевіряти воду.

Ранка на пальці вже не кровила, але поріз був свіжий. Вода з криниці не допомогла.

— Звідки ж Івась приніс воду? — в Лелиному голосі звучало цілковите нерозуміння.

— А звідки він міг її принести? — розсміявся Лисий. — У нас тільки одна криниця.

— То як же?.. Тоді звідки Люба принесла воду Інженерові?

— Теж звідси. Тільки значно пізніше, ніж Івась приніс тобі. Тобто мертва вода з часом втрачає властивості. Якщо її одразу не використати, розумієш?

— Може й так, — задумливо промовила Леля. — А може, просто в криниці вода проточна.

— Ну, це ми легко перевіримо. В будь-якому випадку нам треба принести додому води. Заберемо це відро, тоді й Бороді можна не чергувати до ранку — без відра води ніхто не набере.

У цьому не було повної правди — адже по воду кожен приходить зі своїм відром, тож прив’язати його й опустити в криницю — зовсім не складно. Однак Леля нічого не заперечила — надто вже хотілося вірити, що небезпека не така страшна, як уявлялося тому, хто її влаштував.

Додому вони майже бігли, тому Леля знову нічого не могла розповісти про свій день.

Дома ніхто не спав — усі сиділи в напруженому чеканні. Тільки Василько говорив — розповідав про подорож. Але слухали його не дуже уважно. Всі ті страхи були позаду, а попереду з темряви насувалася небезпека страшна й незрозуміла, наслідки якої діти навіть боялися собі уявляти.