Новгород-Сіверський варто відвідати хоча б заради Державного історико-культурного музею-заповідника «Слово о полку Ігоревім». Однак цьому невеликому містечку ми зобов’язані не тільки «Словом». Новгород-Сіверський якийсь час був справжньою столицею української національної самосвідомості. Тут з 1781 року і до кінця XVIII століття ключем било культурне життя. Будучи центром однойменного намісництва, а потім і губернії (у її складі були міста Глухів, Кролевець, Конотоп, Короп, Стародуб, Сосниця, Погар, Мглин, Сураж), він притяг до себе такі серйозні культурні сили, що навіть виник проект створення тут університету. Цей проект здійснився пізніше, у 1804 році, але в Харкові. Історики з’ясували, що в чиновницькому середовищі Новгорода-Сіверського у той період склався досить численний гурток українських патріотів, і, ймовірно, саме в цьому гуртку була створена вже згадана мною в цій книзі «Історія русів».

Видатний історик України Наталя Полонська-Василенко писала: «Тяжко відшукати в історії не тільки України, а й інших країн твір, який мав би такий величезний вплив на сучасне та наступні покоління, як “Історія Русів” і який був би так “засекречений”, як ця книга... й досі її поява залишається такою ж таємницею, якою була на початку XIX століття». І все-таки в істориків є свої гіпотези. Швидше за все, у книги був не один, а кілька авторів, вони писали і ретельно обробляли її багато років. Якщо припущення учених відносно новгород-сіверського гуртка правильне, тоді до кола авторів «Історії русів» входили Григорій Полєтіка і його син Василь Полєтіка, Панас Лобисевич, а також Адріан Чепа і ще кілька губернських чиновників.

Я зацікавився, хто були ці люди і довідався про надзвичайно цікаві речі.

Григорій Андрійович Полєтіка походив з лубенської шляхти. Він скінчив Києво-Могилянську академію й у 1745 році відправився «для изыскания себе случая к продолжению высших наук» до Петербурга, де провів 28 років. Серед його праць варто особливо відзначити «Словник на шести мовах» (греко-латино-російсько-німецько-французько-англійський), виданий у 1763 році. А от його праця «Про початок, поновлення і поширення навчання й училищ у Росії», написана в 1757 році, не була видана друком тому, що її «зарубав»... Ломоносов. І знаєте, чому? У дослідженні Полєтіки, за відгуком Ломоносова, аж до XVII століття «упомянуто де тольки о киевских школах, а не о московских». Зовсім «обкомівська» історія.

У 1764 — 1773 роках Полєтіка служив головним інспектором Морського кадетського корпусу. В ці роки їм створені великі записки про підтвердження прав і привілеїв, «которые де во время бытности Малыя России под Польшей подтверждаеми были». Записки базувалися на історичних джерелах, які були в розпорядженні самого Полєтіки. Про своє зібрання рукописних і друкованих книг він говорив так: «Такого не токмо ни у одного из партикулярних людей не было, но и с государственными российскими библиотеками моя в первенстве, в редкости и древности книг препираться могла». На жаль, у 1771 році ця бібліотека згоріла. У 1773 році Полєтіка повернувся до свого українського маєтка Юдіно, де встиг зібрати другу бібліотеку. До неї потрапили рукописи Степана Яворського, Феофана Прокоповича, Дмитра Кантемира, гетьманські універсали, різні грамоти і рукописні спогади. Можливо, тут його сподвижником став Адріан Іванович Чепа, який багато років служив у канцелярії малоросійського генерал-губернатора Румянцева-Задунайського.[113] Чепа був автором «Записок про Малу Росію» і мріяв видавати історичну «Малоросійську вівліофіку». Він міг зблизитися з Полєтікою на грунті пошуку історичних документів. Історики не виключають, що Чепа запропонував і саму концепцію «Історії русів».

Після смерті Григорія Полєтіки в 1784 році новгород-сіверський гурток очолив, мабуть, Панас Кирилович Лобисевич, теж прекрасна особистість. Уродженець Погара на Стародубщині, він скінчив петербурзький Академічний університет (був і такий) у 1760 році, потім два роки подорожував у почті гетьмана Разумовського по Європі. У своїх перекладах з Вергілія він передбачив «Енеїду» Котляревського, «переодягти Вергілієвих пастухів у малоросійські кобеняки». Один час Лобисевич був предводителем дворянства Новгород-Сіверської губернії, що, ймовірно, полегшувало для нього як залучення однодумців, так і пошук історичних реліквій у сімейних архівах. Лобисевич листувався з архієпископом Білорусії Георгієм Кониським, автором історичних творів. Кончина архієпископа в 1795 році дозволила згодом приписати йому авторство «Історії русів». Оскільки Григорій Полєтіка був учнем покійного в Києво-Могилянській академії, легко створювалась легенда, що рукопис «Історії русів» він одержав від свого вчителя. Але не можна виключати і того, що в основу роботи і справді було покладено якийсь первісний рукопис архієпископа.

Учені припускають, що дописував книгу в останні роки XVIII або в перші роки наступного століття уже Василь Григорович Полєтіка, якому в момент смерті батька було 19 років.

Дивно, але і друга прекрасна бібліотека Григорія Полєтіки була втрачена в XIX столітті. Те ж трапилося і з колекцією А. І. Чепи. Він зібрав за багато років 14 великих збірок з історичними актами і записками. Після його смерті вони потрапили до Миколи Андрійовича Маркевича, що працював над «Історією Малоросії», і, за винятком двох, теж були загублені! Важко навіть уявити, які скарби ми утратили через усі пожежі і пропажі. І все-таки головне полягає в тому, що праця самовідданих патріотів не пропала даремно. «Історія русів» була благополучно завершена і прочитана тисячами небайдужих людей. Вона зробила свою справу. Ще раз процитую Наталю Полонську-Василенко: «“Історія русів” стала настільною книгою у людей різних професій та станів — у великих дідичів [землевласників], духовенства, міщан, ремісників, козаків... Це не історія, як її спочатку вважали. Це — блискучий політичний трактат, у якому виведені десятки вигаданих осіб, вигадані події, бої, дипломатичні переговори, трактати, сентенції. Як памфлет — “Історія русів“ не має рівного в літературі. Автор, оперуючи справжніми фактами, а більше — вигаданими, проводить свою концепцію історії України: її високу культуру з X століття, прагнення незалежності, конституціоналізм, відразу до абсолютизму, ненависть до гнобителів... Цікавий спосіб автора: найважливіші свої думки він вкладає в уста ворогів України, наприклад, Кримського хана, султана тощо... На “Історії русів” виховувалися покоління українців в національній свідомості, у свідомості своєї історичної гідності і пошани до свого минулого».

Інакше кажучи, на «Історію русів» варто дивитися як на літературний твір, що впливає на читача засобами художньої літератури. Ніхто не буде заперечувати законність використання таких засобів заради пробудження заснулої національної свідомості. Не даремно вигаданий Тарас Бульба породжує в читачів не менш сильні патріотичні почуття, ніж Северин Наливайко, який реально жив, реально боровся з поневолювачами і реально страчений ними. Великі письменники, обираючи своїми героями історичних осіб, завжди оточували їх особами вигаданими, змушували виголошувати придумані промови і ставати авторами придуманих документів. Без цього їхні герої не сприймалися б читачами як живі, а епоха не виглядала б достовірно. Певний вимисел, як не дивно, підсилює правдоподібність.

Історичні особи в «Історії русів» часом ведуть між собою діалоги, немов герої белетристичної повісті. Гонець передає царю враження російських послів у Польщі («В Варшаве Поляки часто перешептуются меж собою на ухо и их надсмехают і подмаргивают, а жолнерство их по городу и в корчмах всегда при них пощелкивает и саблями побрязгивает, што ажно ужасть берет; а по деревнях у них войск, говорят, и видимо невидимо и частешенько проговариваются хвастливые Полячишки, що наши уж Козацы, наш, дескать, и Смоленск скоро будет, а о чести нашей Посольськой и в ус не дуют; тоже и про наследство твое, Государь, Польськое никто ужь и не шевельнется, а на наши про то сказки и привязки отвечают они одними усмешками і ножным шарканьем», і його слова здаються уривком з історичного роману, хоча наприкінці XVIII століття, коли (мабуть) писалася «Історія русів», такий жанр ще навіть не виник. Проте, читачі ні на мить не сумнівалися в тім, що все оповідане в книзі — чиста правда. Хитромудра побудова книги повинна викликати чорну заздрість у сучасних авторів, що теж часом імітують документальне оповідання, стародавні хроніки і державні акти, але ніхто не обманюється на їх рахунок.