Якби мова йшла тільки про затоплення ріллі, з цим, хай і з важким серцем, можна було б примиритися. Але затоплене щось більше. На дно штучних морів пішли Стара або Чортомлицька Січ та Нова або Подпиленська Січ (заснована в 1734 році) майже з усіма своїми паланками (округами). Пішов на дно й острів Томаківка, він же Буцький, він же Городище — можливо, первісний центр Запорізької Січі.
Сховався під водою і славний острів Мала Хортиця. Кошовий посланець Євсевій Шашол розповідав у 1672 році в Москві про місто Січ таке: стоїть воно в гирлах рік Чортомлик і Прогной, над річкою Скарбною, обнесене шестисаженим земляним валом з вежами, а в окружності 900 саженів. Одних тільки ковалів у Січі біля ста чоловік. Археологи вже не зможуть розкопати майстерні цих ковалів.
Під загрозою і Велика Хортиця. Як мені повідомили, недавно від острова відколовся і потонув підмитий водою величезний шматок із трьохсотрічним дубовим гаєм... Колиска козацтва почала занурюватися під воду, немов казковий Кітеж.
Щезли з лиця землі, начебто і не було їх ніколи, безліч старих сіл, з якими пов’язане таке славне минуле. В Апостоловському районі Дніпропетровської області зникло село Кут, одна з вулиць якого — найрідший випадок для радянського часу! — мала ім’я Івана Брекала. У 60 — 70-х роках XVII століття ця людина була наказним отаманом Січі на час відсутності кошового отамана Івана Сірка. Скажемо відверто, не дуже вже й велика фігура цей Іван Брекало — тим зворушливіше, що існувало місце, де пам’ятали і його.
Немає більше річки Скарбної, де, за переказом, запорожці в якомусь утаємниченому місці переховували своє казначейство. Щез цілий топонімічний шар — сотні чудових імен урочищ, річок, дніпровських проток, острівців, населених пунктів. Зате на нових місцях переселенці із зон затоплення живуть тепер у селах з поетичними іменами Ленінське, Радянське, Жовтневе, Сонячне, Перемога.
Але навіть це — зникнення населених пунктів, пам’яток старовини й історичних назв — ще не все. Пішло під воду саме місцеперебування запорізьких козаків, а це зовсім не дрібниця. Ми пишаємося запорожцями, але вже не можемо побачити те, що бачили їхні очі, не можемо перейнятися їхніми почуттями. Запорожці стали тим, ким вони стали, багато в чому завдяки краю, в якому вони оселилися. Так вважав, як ми пам’ятаємо, Гоголь, його слова я приводив на початку цієї книги: «Только смелые и поразительные местоположения образуют смелый, страстный, характерний народ». Мав нещастя дожити до загибелі цих місць Дмитро Іванович Яворницький, кращий історик запорізького козацтва, один із творців моєї alma mater, Дніпропетровського університету.[117]
Але чим допомогти горю? Пам’ятаю, як 5 грудня 1991 року, на тому самому урочистому засіданні Верховної Ради України, коли були оголошені підсумки референдуму про незалежність, а Леонід Макарович Кравчук приніс президентську присягу, письменник і депутат Олесь Гончар сказав такі слова: «Віриться, що на місці гнилих нуклідних морів будуть золотитися хліба народного статку, добробуту, цвісти сади, сади незалежності і волі».
О, як би хотілося! Але припустимо, ми б спустили одне (для проби) з наших антропогенних морів. Сьогодні, на жаль, це породило б набагато більше проблем, ніж вирішило. За десятиліття були побудовані нові річкові порти і пристані, склалася ціла інфраструктура, яка втрачає сенс поза берегом (не в останню чергу, місця відпочинку, турбази тощо). Порушилася б усталена система водяного транспорту, постраждали б водоспоживаючі галузі індустрії. Залишилися б без води великі масиви зрошуваних земель. Після десятків років перебування під водою чорнозем перестав бути чорноземом, він перестав бути грунтом взагалі, оскільки всі органічні речовини з нього вимиті. Після сходу вод нам відкрилися б не хати з вишневими садами, не затишні поля, а мільйони і мільйони тонн смердючого мулу, бруду, коряжин і іншого топляка, які поховали під собою усе, що було дорогим для нас в затоплених місцях — картина, мабуть, у чомусь алегорична. При наших сьогоднішніх економічних труднощах повернути ці місця до життя, відродити красу коштувало б зовсім непосильних витрат. І в той же час я розумію, що якесь наступне покоління обов’язково здійснить цей останній акт збирання українських земель.
Мені чомусь здається, що Росія, яка має точно ті ж самі проблеми, у цьому нас випередить, адже в неї більше другорядних і нерентабельних ГЕС, до того ж не зав’язаних на зрошення, і тоді її досвід дуже нам придасться. А нам поки що залишається зміцнювати берегову лінію, не допускаючи загибелі нових орних земель, боротися із синьо-зеленими водоростями, намагатися знизити у воді кількість радіонуклідів, важких металів, фосфору, хлору (способи існують), підтримувати регіональний ландшафтний парк «Кременчуцькі плавні», де водяться звірі і птахи з Червоної книги — видра, орлан, гоголь, деркач.
Дніпропетровськ
Отже, років у 15 я твердо вирішив, що стану вчителем. Якби я тоді почув думку про непрестижність учительської професії, то, напевно, страшно здивувався б. Але така думка склалася, по-моєму, десь ближче до кінця 70-х років, та й то більше в містах. До того ж в Україні вона не було настільки виразною, як у Росії, де в пресі постійно йшло обговорення цієї теми. А в наших краях, я б навіть сказав, зберігалася традиція шанобливого ставлення до вчителя, яка прийшла з XIX століття.
Те, що я дотяг десятирічку, досить дивно. Ходити три роки до Костобоброва і назад, по 18 кілометрів щодня, іти і повертатися затемна — не знаю, чи вистачило б на це моєї власної завзятості, але, на щастя, моя мати була тверда, як скеля: будь-що я повинен скінчити школу і їхати до міста учитися далі. Звичайно, вона боялася за мене, уявляючи, як я крокую сам через ліс, але щось у ній пересилювало страх, якась невідомо звідки прийдешня переконаність, що так треба, що іншого шансу життя не дасть. Сусіди, підозрюю, бачили у всім цім дивацтво: мовляв, б’ється Параска з останніх сил одна (моя сестра на той час уже вийшла заміж), а Льонька, здоровий бовдур, міг би вже працювати — так ні, усе ще на шиї в матері. Напевно, і батьки моїх однолітків — деякі, принаймні — ставилися до мого навчання осудливо: дивись, хоче бути розумнішим за наших.
Дивувало їх навіть не моє прагнення учитися, а моя незвичайна поведінка. Якби в Чайкіні була десятирічна школа, бажання її скінчити не виглядало б особливо дивним. Взагалі нехай мене не зрозуміють так, що мої односільчани погано ставилися до освіти, ні в якому разі. Віддамо належне радянській владі: ще в 20-і і 30-і роки вона створила в людях могутню настанову на навчання, яка досягла навіть таких глухих місць, як наше, і не зменшилася у післявоєнний час. Досить звичною була така схема: хлопець із семикласною освітою йде до армії на три роки, звідти іде до військового училища — українці завжди були охочі до військових кар’єр. Деякі умудрялися скінчити десятирічку безпосередньо в армії, тим більше, що демобілізовані користувалися пільгами при вступі до вузів. Армія була привабливою ще і тому, що наш брат колгоспник одержував після армії вимріяний паспорт — адже сільські жителі, на відміну від міських, паспортів тоді не мали, і це страшенно сковувало людей. Паспорт був свідченням повної громадської відповідності. Нарешті, демобілізований міг одержати пряму путівку до певного вузу, а там здавай іспити як завгодно погано: трійки вже як-небудь натягнуть — і ти студент. Були, звичайно, можливості і не пов’язані з армією у вигляді усіляких скромних навчальних закладів на зразок технікуму радянської торгівлі, кооперативного, зооветеринарного, індустріально-педагогічного, дівчата охоче йшли до медичних училищ. Коротше, і з семикласною освітою дороги закриті не були, навіщо ж жили рвати?
Оглядаючись назад, я дякую долі, що вона розпорядилася в той час так, а не інакше. Я звик майже щодня (майже — тому що можна було іноді переночувати в Костобоброві), у будь-яку погоду долати неабиякі відстані, це стало для мене своєрідною потребою і пізніше переросло в тривалі ранкові пробіжки. Я звик дуже рано вставати, ранні підйоми для мене з того часу — не тягар. Те, що я сьогодні в гарній фізичній формі, я пояснюю алгоритмом життя, засвоєним у ті далекі роки, як і багаторічною змушеною помірністю в їжі. Але, можливо, ще важливішим було те, що кожен мій піший перехід був духовною вправою. Коли людина йде, вона обов’язково про щось думає. Більш того, нерідко це єдиний час, коли вона має можливість думати — потім уже зосереджена на своїй роботі, читає, пише, розмовляє (а школяр ще і зубрить), у неї просто немає можливості думати. Чотири години роздумів щодня — це зовсім непогана доза. Пройдеш, бувало, трохи менше половини дороги — з’являється костобобрівська церква, вона стояла на пагорбі, йти легшало. Кожен раз переді мною повільно розкручувалася та ж сама стрічка пейзажу, йшли одна за одною ті ж самі подробиш. На екрані своєї пам’яті я і зараз можу прокрутити цю стрічку в обох напрямках. Але в тому і справа, що подробиці не були незмінними. Вони мінялися не тільки від місяця до місяця, але і від дня до дня. Природно, я тоді не підозрював, що фактично виконую вправу, прийняту в деяких східних практиках самопізнання.