І це правда. Але не вся правда. Як наші класичні історики, так і радянські, не звернули уваги на той факт, що Зборовська «Декларація милості королівської у відповідь на пункти прохань Війська Запорізького» була, по суті, ще і першою конституцією України. Вона значить для України не менше, ніж Велика хартія вольностей для Англії. Саме з цього часу весь тодішній Старий Світ, і Росія також, визнали державу Хмельницького в якості окремого державного утворення з власного територією на обох берегах Дніпра, з чіткими, а не приблизними кордонами, своєю армією, судом, віросповіданням, органами управління і, треба відзначити особливо, мовою. Уперше після литовського завоювання Києва в XIV столітті Україна (ще, щоправда, не під своїм ім’ям) виступає в державній якості.

Три воєводства — Київське, Брацлавське і Чернігівське — виділилися в автономну козацьку державу, керовану за козацькими звичаями. Вона мала право на зносини з іншими країнами. Польському війську стояти на його землях не дозволялося. Усі посади і чини відходили до православних, єзуїти позбавлялися права перебування в Києві й інших містах, де існували «руські» школи, київський митрополит одержував місце в польському сенаті. Козацький реєстр (тобто законне число осіб, що входять до козацького стану) доводився до 40 тисяч, питання про скасування Брестської унії 1596 року підлягало рішенню варшавського сейму. Забувалися усі дії і вчинки під час повстання.

Хмельницький, усупереч тиску польської влади, визволив від повернення до кріпосного стану тисячі і тисячі людей, що встали під прапори козацького війська.[43]

Щоб зберегти одержаний суверенітет, Хмельницький був готовий хитрувати і лавірувати скільки завгодно. Йому не соромно було це робити заради батьківщини.

Рік 1650 був важким. Понаїхали московські купці — скуповувати багаті військові трофеї. Життя погіршувалося, багато ланів два роки простояли незасіяними, дорожчав і дорожчав хліб. У випадку нової небезпеки надія на «посполитих» була погана — простий народ нарікав: воювали всі разом, тепер козакам добре, а нам знову в неволю?

Тим часом київського митрополита Сильвестра Косова не пустили до варшавського сенату. Про знищення Унії сенатори взагалі чути не хотіли. Серед козаків зростало невдоволення. У роздратуванні вони казали великоросійським гінцям: «Ми підемо на вас із кримцями. Буде в нас з вами, москалі, велика війна за те, що нам від вас на поляків допомоги не було».

Попри всі труднощі, два роки існування суверенної козацької держави, нехай формально й у складі Речі Посполитої, мали величезне значення. До Хмельницького зверталися як до глави держави. Турецький султан Мехмет писав у 1650 році так: «Наиизбраннейшему из монархов религии Иисусовой гетману козацкому Богдану Хмельницькому, его же конец да будет счастлив». Віддаючи дочку за Тимофія Хмельницького, сина гетьмана, молдавський господарь вбачав у цьому династичний шлюб. Московський дипломат Григорій Кунаков, що їздив до Польщі через Україну, склав після повернення до Москви доповідну записку, де, зокрема, повідомляв: «А в Чигирине де учинил Богдан Хмельницкий мынзу (монетний двор) и денги делают, а на тех... денгах на одной стороне меч, а на другой стороне его Богданово имя». Свідчення того ж роду є в польських і французьких архівах. На жаль, поки що ні однієї монети Хмельницького не знайдено. (Сподіваюся, їх коли-небудь відриють у якому-небудь скарбі — адже мова йде про перші українські гроші!)

Російські посли стали часто навідуватися до Варшави зовсім не випадково. Вони їздили «задирать Польшу», як тоді говорили. Цар Олексій Михайлович вирішив, що потрібна якась зачіпка, а краще кілька зачіпок, щоб у потрібний момент під рукою був привід почати воєнні дії.

Улітку 1651 року Хмельницький знову міряється силами з поляками. Зрадництво кримського хана Іслам-Гірея повторюється і цього разу, але вже з більш важкими наслідками. У бою в Берестечку козаки зазнають важкої поразки. Був убитий Іоасаф, митрополит Коринфський із Греції, який перебував у козацькому війську, а Богдан Хмельницький певний час був у фактичному полоні в Іслам-Гірея.

На додаток п’ять тижнів по тому литовське військо взяло Київ. Становище України стало відчайдушним, але Хмельницький демонструє разючу силу духа. Він зібрав козацьку раду в Масловому Броді. Спочатку козаки хотіли його розтерзати, але він так подіяв на них своєю впевненістю і спокоєм, що переломив загальний настрій, і люди знову стали сходитися до нього. Почалася жорстока партизанська війна.

Хмельницькому довелося йти на нові переговори з поляками. 17 вересня 1651 року був укладений вкрай тяжкий для України Білоцерківський договір. Замість трьох воєводств у Хмельницького залишилося одне, Київське, йому заборонялися зносини з іншими державами, насамперед з Кримським ханством, козацький реєстр скорочувався вдвічі. Після підписання договору поляки збиралися отруїти Хмельницького, але він розгадав задум, відмовився від запропонованого вина і повернувся у свій табір.

Такий мир не міг тривати довго. Було зрозуміло, що повернення до минулого неможливе. Не бажаючи повертатися під панське ярмо, українці, особливо «розжалувані» з козаків, почали тисячами переселятися в прикордонні російські землі, за «Путивльский рубіж» (на правий берег Сейму, до Рильська, Севська, Льгова) і особливо «на степову Украйну московську».[44] Масова втеча населення в російські межі стала важливим фактором, що відіграв свою роль в доленосному рішенні Хмельницького про приєднання до Росії.

Селянська війна за землю і волю йшла вже майже чотири роки. Селянських воєн в історії Європи було чимало, українська була незвичайна тим, що повстанці значною мірою домоглися свого. А саме: у масовому порядку «покозачились» і вигнали більшість польських панів зі своїх маєтків. Але пани не хотіли здаватися. У 1652 році війна набула спорадичного, але від того не менш лютого характеру. Найбільш сильні і багаті магнати приводили до своїх повітів власні приватні армії і зганяли злість на хлопах. Селяни і козаки полювали на панів і їхніх найманих жовнірів. Горіли маєтки, горіли села і містечка, Волинь і Поділля порожніли. Ні про яке примирення мови вже бути не могло.

Тимофій Хмельницький (син гетьмана) на шляху до Молдавії 22 травня був втягнутий у непередбачений бій з поляками біля Батога (на Винничині), у якому останні потерпіли одну із своїх найбільших і принизливих поразок за увесь час Визвольної війни. Через легкодумство польського гетьмана Калиновського Польща знову залишилася практично без війська. Богдан послав королю лист із такими вибаченнями за своїх козаків: «Пробачте їх, ваша величність, якщо вони, як люди веселі, надто далеко простягай свою зухвалість». Козаки тим часом знову зайняли всю територію, що їм належала до Білоцерківського миру.

Здавалося б, знову перемога? Але Україна повністю знекровлена, а ображені поляки збирають нову армію. І Хмельницький ще раз звертається до московського царя: «Якщо, ваша царська величність, не зглянешся над православними християнами и не приймеш нас під свою високу руку, то іновірці [тобто турецький султан і кримський хан] подобьют нас и мы будем чинить их волю. А с польским королем у нас не будет мира ни за что». У Москві зрозуміли приховану погрозу і вирішили, що настав час діяти.

За дорученням царя російський посол у Польщі князь Борис Репнін-Оболенський пообіцяв полякам забути всі московські претензії до Варшави, якщо вона помириться з Хмельницьким на основі Зборовського договору. Поляки гордо відповіли, що не стануть з ним миритися ні за Зборовським, ні навіть за Білоцерківським договором, а приведуть козаків до того становища, у якому вони перебували до початку міжусобиці. На це Репнін-Оболенський сказав, що в такому випадку цар не буде більше посилати до Польщі послів, а велить написати про неправди польські в усі навколишні держави і буде стояти за православну віру і за свою честь, як Бог допоможе. Це було попередження про війну.

Коли восени 1653 року поляки, козаки і кримці зійшлися в черговий раз — тепер на березі Дністра, біля містечка Жванець, кримський хан, вірний своїй звичці, знову зрадив Хмельницького. Поляки, не сподіваючись на перемогу, зуміли схилити хана до сепаратного миру на гранично принизливих для польської сторони умовах: хан пориває з Хмельницьким — і в нагороду може на зворотньому шляху грабувати усе, що йому заманеться і вести із собою скільки завгодно бранців. У землях гордої польської корони! Поверх того, хан отримував одноразово сто тисяч червонних і дев’яносто тисяч щорічно. До кінця року татари вільно грабували шляхетські доми («до самого Любліна») і повели в полон безліч шляхти обох статей — це було їм набагато вигідніше, ніж грабувати бідних українських хлопів.[45]