Сьогодні, коли наша незалежність справедливо сприймається нами як вища цінність, у деяких людей виникає здивування з приводу Хмельницького. Який же він національний герой, запитують скептики, якщо подарував нашу незалежність Москві? Справа ускладнюється тим, що на хвилі загального інтересу до історії видано (і уважно прочитано!) дуже багато історичних праць, як нових, так і класичних, з різними оцінками діяльності гетьмана. Наводять думку найвидатнішого українського історика XX століття Михайла Грушевського, який сумнівався в цілеспрямованості зусиль Богдана, цитують суворі відгуки Пантелеймона Куліша, згадують, що не занадто цінував Хмельницького Тарас Шевченко.

А от народ український, «не підозрюючи про всі тонкощі і складнощі наукової оцінки Хмельницького, завжди відчував якусь інстинктивну і воістину безмежну любов до “батька Богдана”» (це я процитував українсько-канадського історика Ореста Субтельного). Навіть у далеких і, здавалося б, навік відірваних куточках нашої землі люди складали про нього пісні:

Ой, Богдане, Богданочку,

Звільнив ти Вкраїну,

То не забудь же, Богдане,

Нашу Буковину.

Не будемо перебільшувати народної наївності. Народ любив Богдана як визволителя, прекрасно знаючи при цьому, що він довірив долю України російським царям.

Проте, як фольклорні оцінки, так і несприятливі відгуки, про які я згадав, пролунали вже дуже давно. Знав би Тарас Шевченко, що обраний гетьманом шлях, незважаючи на його довжину і тягар, усе-таки веде до незалежної України, він, можливо, знайшов би для Богдана якесь тепле слово.

Сьогодні для характеристики Богдана Хмельницького недостатньо цитувати авторитетні висловлювання минулого. Принципово інша реальність України кинула на нашу історію нове світло, змусивши бачити під іншим кутом зору багато облич і подій. Я хочу розповісти про Богдана, яким він бачиться з висоти досягнутою Україною незалежності — розповісти в першу чергу тим, хто має не дуже чіткі уявлення про нашого великого гетьмана. Спершу я просто хотів включити сюди текст своєї промови, виголошеної 20 грудня 1995 року на урочистих зборах на честь 400-річчя з дня народження Хмельницького, але потім вирішив написати про нього заново. Цей маленький розділ буде більшим за ті, що присвячені Володимиру Святому і Ярославу Мудрому, тому що гетьман Богдан — дуже непроста постать.

Коли я готував згадану ювілейну промову, мені зустрілася цитата з відозви Хмельницького до козаків у зв’язку з війною проти Польщі в 1648 році. У цій відозві він закликав козаків брати за приклад своїх славних і войовничих предків, які під водійством Одонацера 14 років володіли Римом. Історик, що допомагав мені, пояснив, що, за переконанням Хмельницького, плем’я ругів у Європі V століття насправді було плем’ям русів. Воєначальник же Одоакр (Одоацер, Одонацер), який скинув в 476 році останнього римського імператора і захопив владу в Римі, був, за словами стародавнього історика Йордана, «genre Rogus», родом з ругів.

Я був абсолютно вражений. Не тим, що Римом міг володіти рус, мені це байдуже. Я був уражений ерудицією Богдана Хмельницького. Виходить, він був знайомий з написаними латиною працями Йордана, мав якусь свою концепцію стародавньої історії і виводив з неї призначення козацтва. Адже це зовсім не те, що іноді кинути латинський вислів, це вміли і школярі з гоголівського «Вія».

Мало того, адже й у козаків Хмельницького теж повинні були існувати якісь уявлення про Рим. Надихати людей на велику справу можна лише за допомогою зрозумілих їм прикладів. Я раптом побачив наших предків XVII століття в новому світлі.

Читаючи про українських державних діячів того часу, постійно зустрічаєшся із свідченнями їхньої освіченості. Гетьман Сагайдачний — автор твору «Про Унію», гетьман Павло Тетеря міг вести розмову латиною, а Мазепа і зовсім «был беглец во всех речах». Коли Хмельницького ховали, генеральний писар запорізького війська Самійло Зорька, який стояв біля труни, говорив, ридаючи: «Милий вождю! Древній руський Одонацер!» У багатьох гетьманів України й у частини козацької старшини була, як би ми сказали сьогодні, прирівняна до університетської освіта, деякі з них мали досвід життя або перебування в європейських країнах. Багато київських богословів училися за кордоном — хто в Голландії і Франції (Петро Могила), хто в Оксфорді й Італії (Адам Зерніков).[39]

Богдан (Зіновій) Михайлович Хмельницький, народився, мабуть, у 1595 році в Правобережній Україні, що входила тоді до Речі Посполитої, у родині дрібного шляхтича, чигиринського підстарости. Учитися він відправився далеко від дому, до Ярослава Галицького (біля Перемишля, нині в Польщі), до єзуїтської «колегії», куди приймали і православних. Він не міг відправитися до Києва, тому що київська братська школа відкрилася тільки в 1615 році.

Батько Богдана вірно служив польському королю, і в 1621 році, уже сотником, поліг у бою з турками під Цецорою, коли загинув цвіт польського війська на чолі з гетьманом Жолкевським (це був той самий Станіслав Жолкевський, що переможно вступав у Москву 4 липня 1610 року). У битві під Цецорою брав участь і Богдан. Він потрапив у полон, опинився в Константинополі, навчився турецької мови і східних звичаїв, що потім стало йому в пригоді. Через два роки він був викуплений (звичайна практика того часу), повернувся на батьківщину і записався в реєстрові козаки. Є відомості, що він організував кілька морських походів запорожців на турецькі міста. У 1629 році козаки під керівництвом Хмельницького вчинили наліт на околиці Константинополя і повернулися з багатою здобиччю.

У 1632 — 1634 роках Богдан бере участь у російсько-польській війні за Смоленськ — природно, на польському боці, і одержує від короля Владислава IV золоту шаблю за хоробрість. Завершивши бойову кар’єру, Хмельницький починає кар’єру адміністративну. У 1638 році він — генеральний писар Запорізького війська, це висока посада. Він не раз входив до складу депутацій до польського короля і польського сенату і сейму. Депутації приносили скарги на утиски, яких зазнають козаки від польських магнатів і влади, і вимагали своїх «прав і вольностей лицарських».

З королем знайти спільну мову було можна, але розраховувати на розуміння сейму і сенату не доводилося. Козача верхівка сподівалася на рівняння її в правах з польським панством. Ця надія змушувала її служити королю і проливати кров у війнах Польщі. Але варшавські аристократи жахалися від думки, що степові вихідці, «печеніги», будуть засідати разом з ними. У своєму осліпленні депутати наближали великі лиха Польщі.

Незважаючи на участь у цих антипольських депутаціях, Хмельницький не втратив довіри польського уряду і виконував його політичні доручення. У 1645 році він їздив до Франції, союзниці Польщі, де вів переговори про участь запорізьких козаків у війні проти іспанських Габсбургів. Незабаром 2400 «охочих» козаків відправилися до Франції й у складі військ принца Конде облягали Дюнкерк. Іноді пишуть, що Хмельницький сам брав участь у цій облозі.

Одного разу, коли Богдан був у Варшаві, на його маєток Суботово «зробив наїзд» («наїзд» — дуже старе слово) польський шляхтич Чаплинський зі своїми прихвоснями. Він забрав жінку, на якій овдовілий Хмельницький збирався одружитися, і обвінчався з нею за католицьким обрядом. За те, що огризнувся, десятирічний син Хмельницького був так жорстоко висічений, що на другий день помер. Позови до суду нічого не дали, це був польський суд. Тоді Хмельницький звернувся прямо до короля. Владислав IV мав необережність поставити у відповідь риторичне питання: «Чи до лиця звертатися зі скаргами тому, хто носить шаблю?»

Іноді кажуть, що Хмельницький не очолив би народної війни за незалежність України, якби не бажання помститися. Думаю, це не так. Історик Голобуцький (і не він один) установив, що Богдан почав підготовку повстання щонайменше роком раніше. Але, можливо, особиста трагедія додала йому палкої рішучості. Йому йшов уже шостий десяток — багато, за поняттями того часу Хмельницький зібрав у Чигирину таємну сходку з тридцяти вірних козаків і відкрив їм плани повстання. Сотник Роман Пешта, що брав участь у сходці, написав донос. Богдан був заарештований поляками, але зумів втекти на Січ, де його обрали гетьманом. Богдан привселюдно оголосив, що готує війну проти Польщі. До Січі стали стікатися люди. Козаки, переодягнені жебраками або прочанами, ходили по містах і селах, переконували пробиратися до Хмельницького. Поляки оголосили, що кожен утікач на Січ відповідає життям дружини і дітей, але це не допомогло.