Тут важливо, на мій погляд, не стати жертвою одного непорозуміння — особливо у зв’язку з тим, що ми ведемо мову про зміну імен України. Наші далекі предки дуже здивувалися б, почувши назви «Київська Русь» або «Давньоруська держава» — книжкові вирази, вигадані на початку XIX століття. Свою батьківщину вони називали «Русью» та «Русской землей». «Русь» означало також і народ Русі («русь» — назва того ж типу, що й «чудь», «жмудь», «голядь»). Говорили ще «русини» (як «литвини», «грузини», «мордвини») і, очевидно, не так часто «русичі» (як «немчичі», «вятичі», «кривичі»). Слово «русичи» є у «Слове о полку Игореве». Після того, як єдина держава припинила своє існування, ідея Руської землі зберігалась ще протягом століть, зберігалась мова, яка була зрозумілою у всіх її кінцях. Можливо, то були вже різні мови — мовознавці, очевидно, ніколи не прийдуть до згоди — головне, що ці мови були зрозумілі кожному, хто відносив себе до «руських» або «русьских». Саме написання: «русьскыя» та «русьский» («Русьскыя земли игумен Даниил», «Седе Олег княжа в Киеве, и рече Олег: се буди мати градом русьским») допомагає зрозуміти, що ці слова означали «має відношення до Русі», «належить Русі» — землі Русь або народу русь.

На окраїнах, що відокремились, довгий час всі добре пам’ятали «откуда єсть пошла Русская земля», де головна Русь. Так само як сучасні мешканці спальних районів, прямуючи до центру міста, часто-густо говорять «поїхав до міста», так і люди XII століття, відправляючись з далеких князівств на Київщину, говорили, що їдуть на Русь (або в Русь). У Новгородському літопису під 1132 роком сказано: «В се же лето ходи Всеволод в Русь Переяславлю» (з Новгорода в Русь, до Переяслава). У 1142 році: «Епископ и купьце и слы новгородьскыя не пущаху из Руси» (до речі, відчувається по цитатах, що відносини після отримання Новгородом незалежності склалися далеко не найкращі), і приблизно в ті самі часи вперше з’являється слово «Україна». Втім, що воно означало? Завжди треба пам’ятати, де знаходиться точка огляду. Те, що для нас Закарпаття, для чехів та словаків Підкарпаття. Галичина, що з точки зору киян, знаходиться на краю («оукраине») Русі, зветься у іпатьєвському літопису під 1189 роком «Украиной Галичькой». Двома роками раніше той же таки літопис повідомляв, що переяславський князь Володимир Глібович, застудившись у поході проти половців, «разболеся болестью тяжкою, ею же скончался. О нем же Украина много постона». Мається на увазі, що за Володимиром Глібовичем багато стогнав «его край», його земля? Відповісти ствердно заважає той факт, що переяславські князі при погляді з Києва теж були «окраинными». Разом з тим, зрозуміло, що знаходячись у Києві, неможливо назвати рідну землю «окраиной». «Окраїною» чого? Без сумніву, все не так очевидно, як може здатися на перший погляд.

Ще у XIX столітті склалась думка, що «Московщина» та «московський народ» привласнили собі історичне ім’я нашого народу («Русь», «русский») і саме у зв’язку з цим нам довелося знайти собі інше ім’я — «Україна» та «українці». Проти такої думки повстав у тридцяті роки палкий український патріот, дипломат часів незалежної України 1917 — 1920 років, член Державного Сенату при Скоропадському, професор Сергій Павлович Шелухін. Перебуваючи в еміграції, він написав книгу «Україна — назва нашої землі з найдавніших часів». Провівши титанічну роботу, він виявив буквально всі згадки про Україну, починаючи з XII століття, у літописах та хроніках, у нотатках зарубіжних мандрівників, у державних документах різних країн, на старовинних європейських картах, у народних піснях та переказах. Зокрема, він «пять зім читав 130 товстих томів пов<ного> зібр<ання> зак<онів> Рос<ійської> Имп<ерії>, шукаючи там вжитку термінів “Україна”, “Українці”».

Шелухін дійшов висновку, що саме назва «Русь» була для України «політичною» та чужою, принесеною зовні. Згідно з висновками Шелухіна, назві «Русь» потрібно було 400 років, щоб вкоренитися й стати більш-менш загальноприйнятною, але вона так і не змогла витіснити тепле споконвіку слов’янське ім’я «Україна», яке означало по-перше «країну» (країну взагалі), а по-друге, «рідний край». Не дивно, що це слово, врешті, відродилося і витиснуло всі інші найменування нашої землі.

«Оскільки народна назва “Україна” промовляє до душі, совісті й серця, остільки назва “Русь” не вкликає до себе високих і інтимних відчувань та прихильності, бо накинута пануючими для ознаки покори і підлеглості їм народу. Тому нарід николи не дорожив назвою “нарід Руський” і “Русь”», — стверджував Шелухін. Під «пануючими» Шелухін мав на увазі стародавніх «русів» (до речі, за його уявленнями, це були не варяги, а галли, вони-то й дали своє ім’я Галичині), але його висновок універсальний. Цей висновок можна прикласти до офіційної точки зору царської Росії, яка бачила в українцях тих самих росіян і називала Україну «Малороссией».

Гіпотеза Шелухіна багато що ставить на свої місця. Мені й самому завжди ясно чулося у назві «Украйна» слово «рай», до того ж такий рай, який надійно «вкриває» (приховує) своїх мешканців. Але гіпотеза Шелухіна не змінює того факту, що наш народ і наша земля остаточно засвоїли своє нинішнє ім’я лише трохи більше сторіччя тому.

Що стосується слова «Россия», то воно досить давнє і походить від візантійських греків. Вимовляти слово «Русь» було їм з якихось причин незручно, і вони замінили «у» на «о». Окрім того, згідно своїм уявленням про те, як слід правильно іменувати країни, вони додали ще дві літери наприкінці. У тих самих греків, а точніше — у канцелярії константинопольських патріархів, народилися згодом також поняття «Малая Россия» та «Большая (Великая) Россия». У середньовічному країнознавстві поняття «Большой» (Великий) та «Малый» (Малий) використовували не для того, щоб співставити розміри, а для визначення історичних частин тієї або іншої країни. «Мала» частина завжди була історичною серцевиною країни, а «Велика» — територією подальшої її колонізації та розселення її народу. Скажімо, у Польщі є історичні області Малопольща та Великопольща, до того ж Малопольща (довкола Кракова) — більш стародавня та «корінна» частина країни. За тим же принципом греки почали відокремлювати більш близьку і відому їм «Малу» Русь від віддалених і не так добре відомих князівств Володимиро-Суздальського, Рязанського, Муромського, Смоленського та інших, заселених і колонізованих вихідцями (а після нашестя Батия — ще й утікачами) із «старої» Русі.[9]

А як називав себе сам наш народ? Довгі століття — через захід Київщини, спустошення Батиєм, часи Литовської Русі та Речі Посполитої — він продовжував називати себе «народом руським» та «русинами». «Утяжени естесмо мы, народ Руский, от народа Полского ярмом над Египетскую неволю... Чим бы только человек жив быти мог, того неволен русин на прирожденной земли своей Руской уживати, в том то руском Лвове», — сказано у «ламенті» Львівського православного братства.

У Московській державі поступово закріпилася самоназва «русский» («русские»), тобто іменник від прикметника. Це цілком звичайна форма. Частина білорусів тривалий час була відома під іменем «тутейших», вятичі називали себе «вятскими» («мы — вятские, ребята хватские»), псковичі — «пскопскими» (наголос на другому складі), у Сибіру жили «семейские». Ти хто? Я «пскопской». Тобто, зі Пскову, зі Псковської землі, зі «пскопских». За тим же принципом утворені слова «православний», «православні» — мало хто скаже «православна людина», «православні люди». Знавці європейських мов підказали мені, що у той же спосіб утворені самоназви багатьох народів: «Français» — «француз» (буквально: «французький»); «the English» — англійці (буквально: «англійські»).

Ось уже скільки набралося у нас назв: Русь, Руська земля, Мала Росія, Велика («Большая, Великая») Росія, Русія, «Оукраїна», Україна, Украйна Малоросійська, Велике князівство Київське, Велике князівство Московське, Велике князівство Литовське, Київська митрополія у Москві, Київська митрополія у Вільні, русичі, русини, русьские. Поки що можна розібратися, та й то вже легко заплутатися.