Ми надто молода держава, ми надто далекі від ідеалу наші, яка вже склалася, щоб дозволити собі такі експерименти.
У Росії подібні питання обговорюються зовсім інакше, через те, що Росія і так уже федерація, до того ж більше 80 років. Автономні утворення, які мали об’єктивні підстави для того, щоб у ній з’явитися, давно вже з’явились, а одне, Єврейська автономна область, навіть було утворене штучно. Система автономій, успадкована Росією від радянських часів, була на початку 90-х удосконалена, стала менш декоративною, порівняно із радянським часом, багато автономій підвищили свій «ранг», але настрої на користь поглиблення федералізації Росії швидко минули.
Сучасне російське суспільство напевне висловилося б проти будь-яких пропозицій щодо нових автономій. Саме громадська протидія поховала на початку 90-х років ініциативу про відтворення Республіки німців Поволжя на Волзі. Ще менше надій на успіх мала ідея німецької автономії у Калінінградській області. З причин, про які неважко здогадатися, проти неї виступили не тільки у Росії, але також у Польщі та Литві. Не мали ніяких шансів бути почутими також голоси, що закликали до адміністративно-територіальної автономії донських, кубанських, терських, уральських, оренбурзьких, сибірських козаків. Супротивники козачих автономій говорять, що козацтво уявляло собою не етнічні, а станові угрупування, а станів же у Росії після 1917 року і не передбачається.
Як це досить часто буває у житті, маятник, що надміру сильно відхитнувся в один бік, тепер рухається у протилежний. Мабуть, він уже перетнув лінію золотої середини, але продовжує рухатись, пориваючись до іншої крайності. «Надміру — не моя оцінка, так російське суспільство прийняло заклик Єльцина (на самому початку його першого президентства) до суб’єктів Російської Федерації: «Беріть стільки суверенітету, скільки зумієте підняти». Було й ще більш соковите формулювання: «...сколько сумеете переварить!». Російська громадськість оцінила цей заклик як необачне заохочення до сепаратизму, і з того часу не змовкають голоси за повернення до унітарної держави.
Насправді, все виявилося майстерно розрахованим. Єльцинське гасло щодо суверенитету пом’якшило, а то й нейтралізувало центробіжні настрої, які накопичились до того часу в автономних утвореннях Росії (єдиний виняток — Чечня), допомогло відбудові ново-старих еліт, що склалися в них до початку 90-х, і забезпечив лояльність або нейтралітет цих еліт у протистоянні Єльцина комуністам, Верховній Раді та червоній Думі. Цікаво, що зовсім інші історичні та політичні умови не приховали схожість тактик: Сталін у двадцяті роки і навіть на початку тридцятих часто підтримував «націонал-комуністів» у союзних республіках, забезпечуючи їхню лояльність та голоси у ЦК, які були йому необхідні для того, щоб усунути суперників.
Зрозумівши лозунг «Беріть більше суверенітету» буквально, російські автономні утворення кілька років підряд приймали закони, що підходять швидше незалежним державам. Ще у січні 2001 року Путін скаржився, що таких законів набралося уже кілька тисяч. Не зважаючи на це, за лічені місяці більшість з них, за повідомленнями інформаційних агентств, приведено у відповідність з російською Конституцією.
Підсумувати те, що сталося, можна так: Єльцин дозволив усім гуляти по траві, а Путін заасфальтував більшість натоптаних стежок — хоча й не всі. Тепер гуляти можна тільки по стежках, але в цілому простору для прогулянок стало куди більше, ніж було за радянської влади, а сепаратизму, що заслуговував би на увагу, за винятком особливого випадку Чечні, у Росії на даний момент немає.
Отже, ще раз порівняю внутрішню політичну географію України з російською. У всіх 24 областях України українці складають абсолютну більшість, але де-не-де уздовж наших державних кордонів компактними групами живуть представники етносів, чия історична батьківщина лежить на другому боці кордону. У Криму — і це зумовило перетворення Кримської області на Автономну республіку Крим — переважають росіяни, друге за чисельністю місце посідають українці, живе корінний народ кримські татари і малі корінні народи кримчаки та караїми. Автономія Криму відповідає європейським критеріям. Створення нових автономій в Україні цими критеріями не диктується. Будь-яка нова автономія для будь-якої з національних меншин, що компактно проживають в Україні, обернулася б політичними ризиками для всієї країни. Ворожі для України сили реваншу й ревізій кордонів розтлумачили б її появу як запрошення розхитати ситуацію.
Що до Росії, то вона включає в себе сьогодні 49 областей, шість країв, два федеральних міста, а поряд з усим цим велику кількість автономних утворень: 21 республіку (у їх назвах навіть відсутнє слово «автономна»), 10 автономних округів і одну автономну область. Тобто, на 57 «російських» суб’єктів федерації припадає 32 «неросійських». Але при тому Російська Федерація бачиться як цілком стійке державне утворення. Найбільш впливові й великі за кількістю мешканців автономні республіки (Башкортостан — 4 млн чол., Татарстан — 3,7 млн чол.) не стикаються із зовнішніми кордонами Росії, а тому навіть теоретично не можуть її покинути. Це значною мірою робить безглуздим сепаратизм (якщо він там є).
Де закінчується Європа
Довгі роздуми про федералізм та автономії привели мене до висновку, що російський досвід у цих питаннях абсолютно незастосовний до України. Ми і в цьому, як виявилось, повністю різні. Україна і в цьому — не Росія. А надто Західна Україна.
Восени 2001 року мені на стіл поклали листа, що здався справді цікавим. За такими людськими документами стоїть багато чого, такі документи немало дають політику. Це був лист неназваного автора до одної з українських інтернет-сторінок, що ведуться російською мовою. Він називає себе українським націоналістом, а далі пише ось що: «Волею судеб некоторое время я живу и работаю в Москве. Так, знаете, народ, что я вам скажу? Сначала я тоже ожидал чисто великоросских замашек по отношению к моему казацкому происхождению. Но ничего подобного — может, из-за того, что работа престижная, все окружение высокообразованное, может, еще из-за чего... Но мое отношение как к россиянам, так и к родной стране здесь заметаю улучшилось. Общаясь со многими москвичами, я не переставал слышать, что Украина — это Европа, а в России, хоть это и их родная страна, все намного сложнее, и далеко не в лучшую сторону. Что интересно — что все эти русские националистические страсти разгораются по большей мере именно в Украине. И подхлестываются они все теми же нашими “родными” пророссийскими му...ками (извините за выражение), которые думают, что россияне круче, чем мы, и живут лучше. Хрен тут живут лучше! Люди на московских улицах только и делают, что на жизнь плачутся, а никак не говорят о статусе русского языка в Украине. Причем, это в Москве — в той “благополучной” Москве, жизнь в которой никак нельзя сравнивать с жизнью в России. Украина — это Европа, и именно здесь, в России, я это почувствовал. Плохо относится к Украине только быдло, но быдло, по какую бы сторону границы оно ни было, ко всему так относится».
Як бачимо, український націоналіст при близькому знайомстві з Росією став краще ставитися і до Росії, і до своєї України, хоча у той самий час — критичніше до обох країн. А відклав я цей лист для своєї книги і привів його саме зараз, коли зайшла мова про Західну Україну, завдяки одному вислову: «Україна — це Європа». А в Західній Україні європейська ментальність проявляється найбільш наглядно і предметно.
Так от, Західна Україна — ще більше Європа.
За радянських часів один партійний працівник з Москви, що приїздив до нас у Дніпропетровськ у справах «Південмашу» («Южмаш») сказав мені про Західну Україну дещо таке, що примусило мене глибоко замислитись і досі не йде з голови. Він сказав це мимохіть, але притишеним голосом, що надало його словам не зовсім звичайного змісту. Він чи не знав, чи забув, що як носій найважливіших військових таємниць я ніколи не бував у «світі капіталізму». «Ми ж то з вами знаємо, де закінчується Європа, — говорив він, маючи на думці Захід. — Це видно простим оком, коли ідеш поїздом, припустимо, із Відню. Захід закінчується не там, де проходить його кордон із соціалістичним табором. Захід закінчується там, де закінчується Західна Україна».