Все почалося 20 січня 1991 року, більш ніж за півроку до проголошення незалежності України. У Криму відбувся референдум про новий статус півострова в Радянському Союзі, точніше, про відновлення довоєнної Кримської автономної радянської соціалістичної республіки. Горбачов помітно силувався ввести цей процес в рамки. Що це за рамки, нагадувати не треба: рамки Радянського Союзу і «соціалізму з людським лицем». Він сподівався на новий Союзний договір. Радянський Союз був створений у примусовому порядку, це уже визнавалося Кремлем, принаймні, Горбачовим, тепер вирішено було залишити колишні рамки, але наповнити їх новим, дійсно демократичним, змістом, зробити так, щоб у союзі знову опинилися всі, але цього разу справді добровільно. У зв’язку з цим Москва вже не могла собі дозволити протистояти таким ініціативам, як кримський референдум, тим більше, що всі розуміли, що насправді мова йде про вихід з Української Радянської Соціалістичної Республіки, а не з Радянського Союзу — нічого, мовляв, страшного. Розгляд підсумків референдуму Верховною Радою України був одним з перших великих обговорень в демократичному дусі. Суперечка була гострою, закінчилася доленосним рішенням: відновити Кримську автономію, але — у складі України.
Отож питання: чому Верховній Раді було дозволено закласти цю «міну» сепаратизму? Чому українська «номенклатура» допустила сам цей референдум — саме українська, київська зокрема? На мій погляд, тому що надворі був уже 1991 рік. Народи Радянського Союзу марили, якщо можна так сказати, демократією. Замах на демократію в тій атмосфері вже навряд чи вдався б. В той час уже голосно лунали голоси за вихід України з СРСР, у Західній Україні — особливо, вже існував «Рух», він відкрито вимагав незалежності для України, а значить і для всіх у Радянському Союзі, для всіх бажаючих, це підкреслювалося. Не можна було виступати за незалежність України і проти якоїсь автономії Криму. Такий подвійний стандарт у тій атмосфері був неможливий, чим і скористалися організатори референдуму.
Як вдалося уникнути кровопролиття і силового рішення потім, коли кримська криза докипіла до такої точки, як обрання президента, що оголосив своєю метою вихід Криму з України? Найгостріший момент припав саме на початок мого першого президентського терміну. Відразу скажу: я не тільки припускаю, але і точно знаю, яку роль у цьому відіграли російські «червоно-коричневі», та це знають і звичайні люди, тому що ці сили діяли, в основному, відкрито, хіба що гроші на підривну роботу направляли таємно. Причому, метою було саме фізична, збройна сутичка в Криму, бійка, учасників якої розводила б потім Росія, вірніше, Росія-2. Росія-1 — це демократична Росія, Росія-2 — це Росія Макашових-Жириновських. Вони і тоді говорили про це досить прозоро, а сьогодні — не тільки прозоро, але і науковою мовою: про створення на просторі колишнього Радянського Союзу конфліктів для наступного їх вирішення російськими посередницькими зусиллями, які приведуть до закріплення посередника в тій чи іншій формі на території, де відновлено мир. Приблизно так.
До Криму почали повертатися кримські татари — вигнаний Сталіним народ. Це не сподобалося багатьом жителям півострова, вони без роздумів висловлювали своє невдоволення, татари відповідали їм тим же, місцева влада не могла достатньо рішуче угамувати і одних, і інших. До цього додалася напруга, пов’язана з новим статусом України. До певного часу населення Криму, загалом, не відчувало, що воно живе в Україні, не надавало цьому значення, тепер же людям раптом довелося переконатися, що належність Криму Україні — не формальність, що вони опинилися в окремій державі, яка сприймає себе всерйоз і має намір домагатися того ж самого від всіх усередині країни і за її межами. Для багатьох це було неприємною несподіванкою. 30 січня президентом Криму стає Юрій Мєшков. Він переводить годинник на московський час, про банківські новації я вже говорив, ближче до літа з’являються воєнізовані загони «кримського козацтва», боротьба між виконавчою і законодавчою владою Криму стає все більш жорстокою, у вересні криза загострилася гранично.
Що робить Київ? Це питання і про те, що роблю я, новий президент країни. Ми не втручаємося в протистояння кримських гілок влади. Дійсно не втручаємося! Це була моя принципова лінія. Мене немов би несла хвиля тільки-но минулих президентських виборів, на яких я переміг з невеликою перевагою, а це тільки підкреслювало, що боротьба була в цілому шляхетна. Мені хотілося, щоб так все робилося й надалі. Я зібрав «силовиків» і поставив перед ними завдання (і не приховувати його, а навпаки, оголошувати на всіх перехрестях!): не втручатися в політику на півострові, думати тільки про одне — як не допустити кровопролиття. Була випущена спільна заява Генеральної прокуратури, МВС, держбезпеки, у якому це підкреслювалось. Все називалося своїми іменами. У політику не втручаємося, але неподобств не допустимо! Чи варто говорити, що для значної частини особового складу держбезпеки це була не зовсім звична установка, але аж ніяк не прикра, наскільки я міг зрозуміти. Люди в погонах все-таки інстинктивно не люблять, коли їх використовують не за призначенням. Для поважаючого себе офіцера держбезпеки немає нічого більш бажаного, ніж працювати на забезпечення саме державної безпеки, а не безпеки якоїсь політичної сили, хай вона сьогодні й при владі. Я розумів це, коли повторював їм і повторював, що їх справа одна-єдина: не допустити кровопролиття.
А по іншій лінії — ніякої двозначності. Верховна Рада зажадала до 1 листопада привести кримське законодавство у відповідність з конституцією і законами України.
Ця вимога не була виконана, більше того, кримський парламент заявив, що усунути протиріччя в конституціях Криму й України неможливо і в зв’язку з цим виступив із зухвалою пропозицією «почати переговори про заключення широкомасштабного договору між Кримом і Україною». Після бурхливих дискусій Київ дав відповідь, яку всі спостерігачі вважали надзвичайно м’якою. М’якість полягала в тім, що ми не ввели надзвичайного стану на півострові, не ізолювали головних бунтівників, не закрили жодної установи, але при цьому скасували всі кримські правові акти, що суперечать українській конституції і — найбільш цікаве і практичне — оголосили про припинення фінансування тих установ Криму, які будуть діяти відповідно до скасованих актів.
Державна дума Росії, де тон задавали, на жаль, не демократи, дуже добре зрозуміла, що це значить: припинення фінансування. У її постанові засуджувалася наша «мова ультиматумів і блокади». У пресі з’явилися розрахунки: які втрати понесе населення Криму у випадку безоглядного дотримування курсу «від України» і скільки часу треба було б у такому випадку для відновлення навіть того невисокого рівня господарського життя, на якому воно тоді перебувало, — від п’яти до десяти років. Проте, сепаратисти продовжували своє, і ми терпіли їхню руйнівну діяльність аж до 17 березня 1995 року, повторюючи і повторюючи при цьому свою вимогу привести конституцію і законодавство Криму у відповідність з українськими. 17 березня рішенням парламенту і президентськими указами ми повністю скасували конституцію Криму, інститут президентства і суперечні українським кримські закони.
Після цього обстановка в Криму ще не раз загострювалася, але в цілому нормалізувалася.
Ми ніколи не забудемо, яку роль у цьому зіграв Борис Миколайович Єльцин. Він не допустив втручання в кримські події і раніше, у травні 1994 року, коли Україна була на грані спалаху збройного конфлікту між кримською і центральною владою, і у вересні того ж року, коли виникло гостре політичне протистояння між кримським президентом і кримським парламентом, і багато політиків на півострові з нетерпінням чекали і усіляко вітали б підключення Росії. У березні 1995 року, незважаючи на заклики спікера кримського парламенту С. Цекова, схвально сприйняті частиною російської Думи, зважена позиція Єльцина не дозволила конфлікту вийти за межі правового поля України.
В цей час, згадаємо, Росія уже вела невдалі бойові дії в Чечні, і люди різних поглядів, а значить і з різними почуттями, ставлять питання: що було б, якби «маленька переможна війна» у Чечні виявилася дійсно маленькою і переможною, тобто, була закінчена до березня 1995 року? Відгукнувся б Єльцин на заклик Цекова? Рушив би «російську силу» на Крим? Упевнений, що ні. У травні і вересні попереднього року він не був зайнятий у Чечні і, однак же, і не подумав про щось таке. Інша справа, що могли спробувати «рушити» інші, але для цього їм довелося б спочатку «зрушити» його самого, а це, як він на той час наочно показав, було б дуже не просто. Віддам належне йому — від протилежного — словами того ж О. І. Солженіцина: «Сколькие русские с негодованием и ужасом пережили эту безвольную, никак не оспоренную, ни малейше опротестованную, по дряблости нашей тогдашней дипломатии, в 24 часа отдачу Крыма — и предательство его при каждом потом крымском конфликте!» От які промови доводилося вислуховувати Борисові Миколайовичу, от які настрої частини населення переборювати!.. Знаючи про такі промови, адже вони все ще лунають в російському суспільстві, не перестаєш захоплюватися російським народом, який в цілому виявляє належну стійкість, несприйнятливість до цієї отрути.