Як для кожної людини, що входила до керівної обойми, для мене було само собою зрозуміло, що ухваленню рішення про передачу Криму (або, припустимо, Таймиру — це все одно) з однієї союзної республіки до іншої передували довгі розмови на місцях, визрівала номенклатурна, і не тільки номенклатурна, громадська думка, писалися довідки і доповідні, до центру йшли листи з райкомів-виконкомів, а також від активних громадян. Так дійсно і було — писали люди до Києва і Москви, висували мотиви. Мотив, власне, був один, і тоді не могло бути іншого: зручність управління, тобто, географічне розташування Криму. Кримське керівництво, кримське чиновництво вважало, що буде зручніше вирішувати господарсько-адміністративні питання з Києвом, ніж з Москвою.

Саме починалося післявоєнне господарське відновлення, а точніше сказати, освоєння півострова, адже він, за винятком вузької прибережної смужки, був, загалом, пустельний, це була цілина. Кримську цілину піднімали приблизно тоді ж, коли і казахстанську, сибірську, алтайську, тільки без схожої романтики. У той час навіть на Кубані були неторкані землі. Все, що потрібно було Криму для життєдіяльності, надходило з України. Без дніпровської води і донбаського вугілля він і сьогодні не міг би існувати. Була зроблена спроба заселити степовий Крим в організованому порядку Існувало спеціальне відомство по набору робочої сили і переселенню... не народів, звичайно, примусовим переселенням народів займалися інші відомства, а це — мало справу з добровольцями, їх на казенний рахунок доставляли туди, де в них була потреба — у Донбас, Сибір, у північні райони, допомагали з житлом, давали кошти на влаштування — приблизно так, як була поставлена діяльність переселенського відомства за Столипіна, тільки з поправкою на радянські реалії.

Отож, наприкінці сорокових — початку п’ятдесятих років провадився великий «оргнабір» для заселення Криму, і погляди вербувальників, природно, звернулися в першу чергу в бік України, на її відносно густонаселені райони. Пам’ятаю, кілька родин поїхали до Криму і з мого села, писали, як там важко — навколо голий степ, не вистачає води, водопостачання було однією з тих головних соціально-господарських проблем, рішення яких мала на увазі місцева кримська влада, коли клопоталася перед Москвою і Києвом про перепідпорядкування Криму Україні.

Все це я міг досить легко уявити, навіть не знаючи ніяких конкретних фактів і подробиць, а я їх все-таки знав, тому і не надавав значення розмовам про Хрущова, який, мовляв, «за рахунок російського народу» продемонстрував перед Україною широту своєї душі. Але на початку 1999 року мені потрапила на очі стаття з газети «Московские новости», і я, як то кажуть, присвиснув. Стаття трохи здивувала мене брутальним тоном, тим більше, що говорилося в ній не про кого-небудь, а про Олександра Ісайовича Солженіцина. У підзаголовку стояли слова Геббельса: «Чтобы в ложь поверили, она должна быть чудовищной». Далі стверджувалося, що Солженіцин, «этот мифотворец», добре знав «указанный геббельсовский принцип», коли на сторінках своєї книги «Архипелаг ГУЛАГ» «запустил утку» про те, що «Хрущев одним росчерком пера подарил Крым Украине». Автор статті показував, що «бедный Никита Сергеевич» ніяк не міг цього зробити хоча б з тієї причини, що тоді, відразу після смерті Сталіна, не мав такої влади, що рішення про передачу Кримської області Україні «было коллективным решением всего тогдашнего руководства СССР», що дотримувалися всіх належних за радянською конституцією формальностей — був виданий акт Президії Верховної Ради СРСР (колективний президент країни) за підписом голови Президії К. Є. Ворошилова. У статті говорилося також, що дослідники дотепер не прийшли до єдиної думки, чи був взагалі підпис Хрущова на якому-небудь з паперів, що відносяться до цієї справи, — чи була, наприклад, постанова Президії ЦК КПРС.

Ну, що тут скажеш? Перше, що я подумав, — Олександр Ісайович не встояв перед своєю письменницькою уявою. Вона намалювала йому ефектну картину: гладкий розчервонілий Хрущов в українській вишитій сорочці, відсунувши пляшку «Горілки з перцем», дістає товсту самописку й одним розчерком вирішує долю Кримського півострова з «містом російської слави» Севастополем (заснованим, до речі, українцями), з Лівадійским палацом і «царською стежкою»... Письменнику, напевно, так сподобалася ця картина, що він побоявся зруйнувати її наведенням довідок. Щоб не опинитися в схожому становищі, я попросив помічника знайти в книзі відповідне місце. Я читав цю безсмертну книгу році в дев’яностому, вона мене потрясла, але уривка про Хрущова і Крим чомусь не запам’ятав. Помічник уважно, за його словами, переглянув усі три томи, але такого місця не знайшов. Більш того, він звернув мою увагу на такі висловлювання письменника, проти яких у нас не могло бути особливих заперечень, навпаки, тільки подяка. Його тодішнє розуміння справи настільки мені близьке, що відповідний уривок я наведу тут, не відправляючи до приміток.

«Мы давно не говорим — “украинские националисты”, мы говорим только “бандеровцы”, и это слово стало у нас настолько ругательным, что никто и не думает разбираться в сути. (Еще говорим — “бандиты” по тому усвоенному нами правилу, что все в мире, кто убивает за нас — “партизаны”, а все, кто убивает нас — “бандиты”, начиная с тамбовских крестьян 1921 года.) А суть та, что хотя когда-то, в Киевский период, мы составляли единый народ, но с тех пор его разорвало, и веками шли врозь и вкось наши жизни, привычки, языки. Так называемое “воссоединение” было очень трудной, хотя может быть и искренней чьей-то политикой вернуться к прежнему братству. Но плохо потратили мы три века с тех пор. Не было в России таких деятелей, кто б задумался, как свести народ на украинцев и русских, как сгладить рубец между ними. (А если б не было рубца, так не стали бы весной 1917 года образовываться украинские комитеты и Рада потом.) <...> Едва только пали немцы перед Антантой (что не могло иметь влияния на принципы нашего отношения к Украине!), за ними пал и гетман, а наших силёнок оказалось побольше, чем у Петлюры (вот еще ругательство: “петлюровцы”. А это были украинские горожане и крестьяне, которые хотели устроиться жить без нас) — мы сейчас же перешли признанную нами границу и навязали единокровным братьям свою власть... Правда, еще 15 — 20 лет потом мы усиленно и даже с нажимом играли на украинской мове и внушали братьям, что они совершенно независимы и могут от нас отделиться, когда угодно. Но как только они захотели это сделать в конце войны, мы объявили их “бандеровцами”, стали ловить, пытать, казнить и отправлять в лагеря. (А “бандеровцы”, как и “петлюровцы”, это всё те же украинцы, которые не хотят чужой власти. Узнав, что Гитлер не несёт им обещанной свободы, они и против Гитлера воевали всю войну, но мы об этом молчим, это так же невыгодно нам, как Варшавское восстание 1944 г.) Почему нас так раздражает украинский национализм, желание наших братьев говорить и детей воспитывать, и вывески писать на своей мове? Даже Михаил Булгаков (в “Белой гвардии”) поддался здесь неверному чувству. Раз уж мы не слились до конца, раз уж мы разные в чем-то (довольно того, что это ощущают они, меньшие!) — очень горько! но раз уж это так? раз упущено время и больше всего упущено в 30-е и 40-е годы, обострено-то больше всего не при царе, а после царя! — почему нас так раздражает их желание отделиться? Нам жалко одесских пляжей? черкасских фруктов?»

З роками Солженіцин змінив багато своїх думок, і в пізніших його творах ми, на жаль, без зусиль знайшли все і навіть більше того, чого не знайшлося в «Архипелаге ГУЛАГ».

Ми, виявляється, спокусилися на ленінський «отравленный подарок: радостно приняли фальшивые ленинские границы Украины (и даже с крымским приданым от самодура Хрущева)» і тим самим стали «на ложный имперский путь». В іншій статті: «Хрущёв внезапно проявил сохранённый с комсомольской молодости большевицко-интернациональный накал... Именно он вдруг издумал сумасбродный “подарок” Крыма — тот соблазн, который чёрт подсовывает, чтобы совратить душу, в данном случае — государственное сознание Украины». Відхід Севастополя до України письменник називає «государственным воровством» з нашого боку. Він немов забув, як американці умовляли нас не відновляти наше історичне життя, і таврує їх за те, що вони упокорилися, коли ми до них не прислухалися. «Вашингтон дарит Севастополь Украине, а мы молчим», — виголошує Солженіцин догану своєму народу.