Изменить стиль страницы

Спроба державного перевороту в серпні 1991 року не стала трагічною датою в історії відносин України і Росії завдяки мужній позиції російської демократії. Уже ранком 19 серпня було оприлюднене звернення керівництва РРФСР «До громадян Росії». Державний комітет з надзвичайного стану («ГКЧП») був названий у ньому самозваним і незаконним. Всякому, хто виступить проти «ГКЧП», Єльцин гарантував «правовий захист і моральну підтримку». Ще через три години Єльцин, стоячи на танку, підписав указ, де створення «ГКЧП» розцінювалося як державний переворот, його члени оголошувалися державними злочинцями, а всі розпорядження — такими, що не мають сили. Москва перетворилася на центр опору заколоту. Відсіч, яку «ГКЧП» одержав у Москві, Петербурзі, Нижньому Новгороді і безлічі інших місць, і та рішучість, з якою сотні тисяч росіян піднялися на захист демократії, воістину врятували честь Росії. Увесь світ побачив її нове лице.

Видовище підйомного крана, що пізно ввечері 22 серпня зриває з постаменту статую Дзержинського, та ще в прямому ефірі, стало «шоковою терапією» для душ і розумів не одного мільйона людей. І я б покривив душею, якби сказав, що події 19 — 22 серпня в Москві не вчинили найсильнішого впливу на Україну. В Україні прихильники «ГКЧП» так, на щастя, і не наважилися на скільки-небудь різкі порухи. А не наважилися, думаю, завдяки тому, що нині телевізійне століття. Уже ввечері 19 серпня вони занадто ясно побачили змовників в однакових костюмах, побачили їхні обличчя без ознак впевненості у своїй правоті і як тремтять від страху руки «в. о. президента» Янаєва.

Боюся, щоправда, що ці тремтливі руки породили занадто прості висновки, і я готовий з цими висновками посперечатися. Кажуть, була якась оперетка, жалюгідні тремтячі путчисти, які не мали ніякої підтримки, так що і впоратися з ними нічого не коштувало. Насправді ж все виглядало куди серйозніше. Думати, начебто ідея відновлення СРСР у колишньому вигляді не користувалася нічиєю підтримкою (після 70 років його існування!) просто безглуздо. 19 серпня були готові до дії цілі армії, таємні і явні, були готові партійні структури, МВС і КДБ республік і областей. У цей день напружилася незліченна молода номенклатура, що тільки-тільки підібралася до головних годівниць і не згодна була так легко поставити хрест на своїх надіях. Дуже багато хто із захватом смакував, як вони будуть громити ненависних «демократів», влаштують криваву лазню «народним фронтам» і рухам, журналістам, націоналістам, кооператорам і іншим гнидам. Але влаштують не інакше як за наказом, причому неодмінно письмовим. Ніхто б не кинувся робити це стрімголов — останні моджахеди комунізму в СРСР були винищені ще в часи сталінських чисток, а нові в таких умовах не народжуються.

Час ішов, однак наказу не було і не було. «ГКЧП» не зважувався взяти на себе страшну відповідальність — адже він із самого початку розраховував, що демонстрація сили змусить керівництво республік відмовитися від сепаратистських планів і схилить їх до збереження СРСР. Але в найпершу чергу «ГКЧП» хотів залякати російське, єльцинське керівництво. За думкою крючкових і лук’янових, приборкування демократичної Росії злякало б і привело до покори всіх інших. Що стосується сил, їх би вистачило. Генерал Ярузельський у грудні 1981 року, маючи в розпорядженні не дуже численні надійні частини, за одну ніч паралізував величезну, розгалужену систему антикомуністичної профспілки «Солідарність» і взяв непокірливу Польщу під повний контроль, тим самим, можливо, запобігши введенню радянських військ (представником КДБ у Польщі в цей момент був саме Крючков).

До речі, багато хто «на просторах родины чудесной» таки злякався. Навіть вкрай антимосковськи налаштований президент Грузії Гамсахурдіа заявив, що готовий до співробітництва з «ГКЧП». Якби Єльцин тоді зморгнув чи запропонував «переговори», «взаємоприйнятний консенсус» чи ще що-небудь настільки ж жалюгідне, зле довелося б усім республікам. Але Єльцин нітрохи не злякався, а відразу став твердо наступати. От тоді у змовників і затряслися руки. І все одно момент був винятково небезпечний. Під час злощасного епізоду в Москві, коли загинули троє молодих людей, хтось із командирів міг віддати наказ стріляти по юрбі, у когось не витримали б нерви, покотився б некерований вал подій. Тоді й у нас який-небудь командуючий військовим округом (не обов’язково Чечеватов — на території України було три округи: Прикарпатський, Київський і Одеський плюс Чорноморський флот) міг вирішити, що час і йому виступити з невеликою ініціативою, чого тягти?

Усі спроби «Народного руху України» і молодих демократичних партій домогтися, щоб Президія Верховної Ради УРСР виступила з осудом путчу, ні до чого не привели. Більшість членів Президії проявляли обережність, тягли час, вичікували. У цих умовах «Рух» закликав громадян «створювати організаційні структури активного опору», а Спілка українських студентів у зверненні до Верховної Ради заявила, що має намір почати «акції громадської непокори». Після того, як штурм московського Білого дому в ніч з 20 на 21 серпня так і не відбувся, коли стало ясно, що переворот провалився, схаменулося і керівництво Верховної Ради УРСР. 22 серпня його Президія вирішила скликати через два дні позачергову сесію Верховної Ради. Я, як і всі депутати, одержав виклик на сесію і, природно, не барився ні хвилини. Починаючи з цього моменту, я не мав сумнівів, що на майбутній сесії буде проголошена незалежність України. Думаю, більшість депутатів міркували в ці дні приблизно однаково: «Цього разу пронесло, але чому доля України і далі повинна залежати від подій, що відбуваються за її межами?»

Історична сесія Верховної Ради, на якій була проголошена незалежність України, описана вже багато разів і багатьма людьми, так що я навряд чи зміг би додати щось нове. Можу сказати одне: я відчував величезну гордість і почуття долучення до історії. Не стану стверджувати, що не було тривоги. Виходило якось вже занадто легко і просто. Навіть підозріло просто — зібралися, проголосували, стали незалежні і спустилися до буфету. Хотілося себе вщипнути. Як?! Визвольна війна Хмельницького, запекла спроба Мазепи, Гетьманщина, Кирило-Мефодіївське братство, державність 1917 — 1920 років, декларація незалежності «Карпатської» України 1939 року, приречена і трагічна боротьба Української повстанської армії, померлі в таборах дисиденти, все гірке і страшне XX століття... А наприкінці цього шляху — жодного пострілу, світла урочиста зала, дещо схвильовані народні депутати, ніякої протидії нізвідки. За незалежність подано 346 голосів (при конституційній більшості 300), «проти» — 4, решта утрималися, все вкрай просто. Ледь не сказав «буденно». Ні, буденно, звичайно, не було: вся Україна зібралася тоді біля телевізорів і радіоприймачів, йшла пряма трансляція нашого засідання, юрба стояла і перед будинком Верховної Ради. Але все-таки.

У тодішньої одноголосності було багато причин. Серед них називають навіть таку: у 1991 році існувало чимало членів КПУ, які відверто побоювалися Росії Єльцина, яка навально йшла антикомуністичним шляхом, і сподівалися завдяки виходу із СРСР зберегти в Україні якийсь «комуністичний заповідник». Напевно, було і таке. Безсумнівно, посідав своє місце кон’юнктурний страх опинитися в меншості і тим поставити хрест на своїй подальшій політичній кар’єрі. Але я не згоден з тими, хто стверджує, начебто такими були мотиви більшості. За таким твердженням — спроба принизити і знецінити одну з найважливіших подій нашої історії. Головна причина депутатської єдності була в ясно усвідомленому всіма образі вільної України, до якої уперше стало — от, простягти руку. Цей образ нікого не міг залишити байдужим. Усі ми в цьому залі були діти України.

На мене тоді справила велике враження промова академіка Махновського, який представляв опозиційний блок «Народна рада». Готовий допустити, що якби не ті емоційні докори в нерішучості, які він висловлював на адресу комуністів і особисто Кравчука, число тих, хто утримався, могло виявитися істотно більшим. Уявляю, яка б це була ганьба для нас, якби Акт про незалежність України не добрав одного чи двох голосів до конституційної більшості. Я подумав у той момент, що цей фізик, який вміє так переконувати аудиторію, безумовно заслуговує на посаду президента України. У 1945 році він був солдатом-підривником, а двадцятьма роками пізніше став доктором фізико-математичних наук. Я дуже поважаю таких людей. На перших в Україні президентських виборах я був довіреною особою Ігоря Рафаїловича Юхновського, кандидата в президенти України.