А ще в тім виступі на пленумі я порівняв КПРС із капітаном корабля, що посадив його на мілину і тепер не має іншого виходу, крім як звернутися до нових лоцманів. Чи варто говорити, що після цього виступу на мене пішла чергова «тєлєга» до Москви?
Півтора роки між виборами до Верховної Ради УРСР і великим днем 24 серпня 1991 року здаються мені тепер тривожними, насиченими подіями, і, коли я оглядаюся на них, надзвичайно довгими і виснажливими. У ці місяці я вже не мав сумніву, що Україна прийде до повної незалежності від СРСР. Було очевидно, що активна і свідома частина нашого суспільства не погодиться на менше. Вона буде постійно смикати байдужих і пасивних (а таких у будь-якій країні завжди більшість), соромити їх за відсутність національної свідомості і нерішучість. Вона буде неухильно розширювати число своїх прихильників, воювати з твердокам’яними, і вона переможе. Переможе, тому що за нею правда. Неможливо собі уявити, щоб 50-мільйонний народ України[122] міг не побачити свого найбільшого історичного шансу, а побачивши — не скористатися ним. Але як швидко це могло і повинне було відбутися?
Зізнаюся: я помилився з термінами. Аж до серпня 1991 року не я один був упевнений, що процес визрівання незалежності вимагатиме багатьох років, і думав про ці майбутні роки з великою тривогою. Занадто багато було в цьому рівнянні невідомих, занадто непередбачені привхідні фактори, далеко не все залежало від самої України.
Виглядало дуже ймовірним, що буде підписаний новий Союзний договір, і він перетворить СРСР у досить вільну (супротивники говорили: аморфну) конфедерацію. Але на повне розлучення — так здавалося — республіки, у першу чергу дотаційні, не зважаться. Вони підуть у новий союз в надії на відновлення тих зв’язків, що гарантували саму їхню життєдіяльність. Єдина енергетична система була в той час політичним фактором першої величини. Україна, щоправда, сама була донором (ще один аргумент за незалежність), але економічна прив’язка до СРСР у неї була навіть більша, ніж в інших. У «оновленому Союзі» нас могла утримати і звичка більшості простих людей до життя під спільним з Росією державним дахом. Нас зв’язували мільйони і мільйони людських уз, і, крім усього іншого, зберігалося підпорядкування комуністичного керівництва республіки Центральному комітету КПРС.
Намагаючись уявити собі подальший перебіг подій, я думав, що при вільній конфедерації — тобто в умовах, максимально наближених до незалежності — кожна з республік природним чином натопче свої стежки на травичці волі, налагодить нову систему зв’язків, висуне нову національну еліту і лише тоді, без страху перед невідомістю і хаосом, зробить крок до повної незалежності. За цей час і Росія звикнется з думкою, що кожна з колишніх республік СРСР — відрізана скибка, що зворотного злиття не буде, але це не перешкода найкращим відносинам. Звикнути до тієї чи іншої, спочатку нестерпної, думки — велика справа.
Як на мене, багато хто з «суверен-комуністів» бачив наше майбутнє приблизно таким. І, звичайно, всі ми побоювалися травматичної і неадекватної реакції Москви. Але стало відбуватися щось інше. Як кажуть, життя багатше.
Вже в 1990 році у Москви пропало бажання посилювати або хоча б зберігати єдність виробничих комплексів і коопераційні зв’язки України і Росії — тобто, саме те, що могло, як тоді здавалося, утримати нас від «державного розлучення». Навпаки, керівництво РРФСР саме стало робити кроки до відокремлення. Сьогодні комусь це здається неймовірним. Поступово стало звичним думати, що російська сторона робила все, щоб СРСР не розпався. Але колишній прем’єр СРСР Павлов, згадуючи 1990 і 1991 роки, стверджував, що «найбільш активним і послідовним тараном сепаратизму виступав російський уряд на чолі з Іваном Сілаєвим».[123]
Чим більше я думаю про події між чорнобильським вибухом і серпнем 1991-го, тим більш разючими здаються мені ці 64 місяці. Це були часи, коли відбувалися події, здавалося б, неможливі і не відбувалися, здавалося б, неминучі. Віруючим людям простіше, вони кажуть: такий був промисел Божий. Люди цинічного напряму думок шукають пояснення тому, що відбулося, з допомогою теорії змов. Мовляв, якщо хтось скористався тією чи іншою подією, виходить, він же цю подію таємно і спровокував. Мені самому набагато ближче перше пояснення, але в такій редакції: час незалежності прийшов, і ніякі сили на світі вже не могли перешкодити народженню нової України.
Але це зараз нам легко розмірковувати, а в той час всі побоювалися великого кровопускання. Вже в квітні 1989 року спецпідрозділи Радянської армії пролили кров прихильників незалежності в Тбілісі. Жахливим був початок 1990 року. На очах в усього світу в Баку відбулися спершу вірменські погроми, а потім влада в азербайджанській столиці перейшла до комітету оборони азербайджанського Народного фронту. Ледь це трапилося, до міста ввірвалися танки генерала Лебедя. Загинуло багато людей. У мою пам’ять врізалася 13-літня дівчинка Лариса Мамедова. Вона була убита разом з батьком, водієм тролейбуса. Були розгромлені всі азербайджанські національні рухи і партії, серед них і демократичні, що не мали жодного відношення до різанини вірменів. Немов би всьому СРСР давався показовий урок: врахуйте, будь-які спроби захвату влади явочним чином гарантують саме такий фінал.
Проте це ж підштовхувало на шлях легітимності або максимального наближення до неї. Була стаття 72 конституції СРСР, що закріплювала за республіками право вільного виходу із СРСР, були вищі законодавчі органи республік, Верховні ради. Для комуністичної системи прийшов час платити по рахунках за імітацію демократії.
Але зберігалася небезпека провокацій з різних боків. Тривогу вселяли радикали. Вони з’явилися на протилежних краях політичного спектру. Радикал завжди готовий умерти за святу справу, принаймні, на словах, і при цьому не бачить причин, чому б і вам теж не вмерти за святу справу. Будь-яка спроба відстояти своє право боротися за святу справу живим сприймається як боягузтво і зрадництво. Зауважу в дужках: той факт, що хтось готовий віддати своє життя за якусь справу, ще не є доказом того, що справа ця свята. У деяких республіках з’явилися різного роду «интердвижения», готові зберегти СРСР за будь-яку ціну. У Росії на тій же позиції стояла депутатська група «Союз». Став набирати силу Російський національно-патріотичний центр (його очолила людина із чисто російським прізвищем Лисенко — це він через кілька років буде рвати український прапор на засіданні Держдуми), баркашовці, націоналістичний Союз офіцерів, що зрештою заплямував руки кров’ю, і інші, досить численні організації.
На початку літа 1990 року мене викликав голова Верховної ради УРСР і перший секретар ЦК КПУ Володимир Антонович Івашко. Ми добре знали один одного: у 1987 — 1988 роках він був першим секретарем Дніпропетровського обкому і зробив для «Південмашу» багато доброго. Розмова була, по-моєму, у присутності Станіслава Івановича Гуренка. Івашко сказав, що хоче вже завтра запропонувати Верховній Раді мою кандидатуру на посаду голови Ради міністрів. У той час такі слова означали гарантоване прем’єрство. Хоча пропозиція була несподіваною, мені не треба було довго розмірковувати. Я подякував за довіру і відмовився, адже твердо знав, що на посаді голови Ради міністрів УРСР у мене було б менше волі й ініціативи, ніж у себе на «Південмаші».
Посада голови Ради міністрів УРСР була політичної тільки за формою — за змістом це була суто адміністративна посада. По суті, в УРСР не було державної машини як такої. Її заміняв управлінський апарат, розрахований на керування регіоном, нехай і величезним, але не державою. Та й економіка України була не більш, ніж фрагментом економіки загальносоюзної: у попередні десятиліття зробили все, щоб господарство УРСР навіть теоретично стало неможливим вилучити з господарства СРСР. Масштабу апарату відповідав і масштаб українського державного діяча до 1991 року. Коли Горбачов запросив Івашка на посаду свого заступника, той негайно погодився — Володимира Антоновича стала обтяжувати відповідальність, яка начебто не передбачена його київською посадою, але раптом казна-звідки виникла. Він не витримав того розпалу політичної боротьби, того зовсім незвичного для діяча республіканського масштабу тиску, який панував у Верховній Раді УРСР у дні обговорення Декларації про державний суверенітет України.