І ми не прогадали! Бізнес, можна сказати, процвітав! Ми цупили барбосів прямо з подвір’їв, викрадали породистих собачат акурат з-під носа господарів під час прогулянок парками, рішуче присвоювали гавкунів, безвідповідально залишених коло магазинів, виманювали випещених хатніх котів з дахів та підвіконь будинків тощо. За два тижні після вищеописаної розмови ми вже возили за собою цілий звіринець, який коштував щонайменше кілька тисяч доларів. І я навіть не думав спинятись…

Вечір одного дня в передмістях Чіклайо…

Маєток полюбився мені відразу, щойно я його запримітив. Величезна садиба тулилась на околиці одного з котеджних містечок неподалік від столиці штату, де компактно проживали найзаможніші сімейства регіону Ламбайєке. Садиба займала добрий гектар землі, на якому, окрім головного особняка, розташувались басейн, великий гараж і кільканадцять підсобних приміщень. Основна споруда перебувала на завершальній стадії будівництва: залишалось провести деякі внутрішні оздоблювальні роботи. На даний час котедж пустував.

Протягом дня в маєтку товклися робітники. Зате на ніч садиба лишалась без нагляду, якщо не брати до уваги пса. Чесно кажучи, я навіть не знав напевне, чи є на будівельному майданчику сторожовий собака, оскільки за два дні спостережень ще жодного разу його не бачив. Хоча один з трудяг щоранку волік із собою на роботу целофановий пакет з хрящами та кісточками. Після нелегких і затяжних роздумів я відкинув версію про те, що перуанські монтажники хрумають під час обідньої перерви телячі кісточки, внаслідок чого дійшов до висновку, що наявність кулька з хрящами є опосередкованим доказом присутності на будівельній площадці вартової псини.

Відтак увечері наступного дня, за кількадесят хвилин до заходу сонця, я потягнув Тьомика на рекогносцировку.

— Що ти збираєшся там побачити? — бурчав Артем, поки ми підкрадались до присадибної огорожі.

На той час, поки тривало будівництво, паркан довкола маєтку склепали тимчасовий — він складався зі звичайних металевих профільних листів, два метри заввишки кожен, пофарбованих синьою фарбою і прикріплених короткими проіржавілими болтами до вкопаних у землю круглих стовпів.

— Тут має бути пес, — відповідаю йому шепотом. — Їй Богу, Тьомо, гріх не поцупити собацюру з маєтку, в якому поки що ніхто не живе.

Зненацька мій товариш закляк, звівши брови. Прямо перед ним починалась хвіртка, а за нею висіла гігантська табличка з написом: «¡Atención! Un perro grande y furioso en el patio![17]». Зазвичай на таких вивісках малюють вишкірену пику бульдога в шпичастому нашийнику, рідше — монохромний, а через те абсолютно безликий силует вівчарки. Втім, у даному випадку замість собаки прямо під підписом красувалось зображення чоловічка, який лежить на землі і стікає кров’ю від численних рваних ран, розкиданих по всьому тілі. Безглузда жорстокість малюнка радше викликала сміх, аніж наганяла страху. Знаючи жартівливу вдачу перуанців, я підозрював, що у дворі ми швидше за все натрапимо на якогось добродушного кудланя розміром трохи більше від чихуахуа[18], який, щойно нас побачивши, полетить уперед, вимахуючи хвостом, наче пропелером, і підстрибуватиме на цілий метр угору, намагаючись дістати і лизнути носа.

— Нехороша така табличка, — похмуро зауважив Артем.

— Та це, певно, дурнуватий жарт якогось місцевого аборигена, — легковажно відмахнувся я. — Ми за весь цей час у Перу не бачили пса, більшого за бульдога, а цей недоумкуватий комедіант намазюкав на вивісці задертого до півсмерті чувака, який, можна подумати, щойно вирвався з лап тиранозавра. От же ж йолоп! Скажи, Тьомо? Б’юсь об заклад, там, за палісадником, гасає мопс чи пекінес, якого в траві навіть зразу не побачиш.

На щастя, у мене стачило клепки в голові не перестрибувати паркан одним махом, а спочатку роздивитися подвір’я крізь діру в штахетнику. Мій напарник опустився навколішки коло мене, встромив носа в сусідню дірку і теж оглядав місце майбутнього злочину.

Крізь щілину між металевою планкою паркану і бетонним стовпом я розгледів парадну частину центральної будівлі, басейн перед будинком, купи будівельного сміття, розкидані повсюди дошки та цеглу. Призахідне сонце затишно виблискувало на кахлях навколо порожньої чаші басейну, над дикими квітами коло ґанку садиби мирно кружляли бджоли. На майданчику панували суцільний спокій та вмиротворення.

— Бачиш мопса? — притишено питаю у напарника.

— Нє-а.

— І я не бачу…

Відтак я проштовхнув долоню у щілину і, наскільки зміг, відважив убік металевий лист. Притулившись щокою до розширеного отвору, спочатку зазирнув праворуч. Прискіпливий огляд виявив одноповерховий гостьовий будинок у глибині маєтку, навіс для мангала і акуратний мармуровий фонтанчик, словом, нічого цікавого. Затим я поміняв позицію і скосив очі наліво. З лівого боку до хоромів ліпився гараж, коло гаража тулилась собача халабуда, а біля буди…

— Мати Божа! — я весь аж умлів, а живіт і все, що нижче нього, стислося в судомі. — Це не мопс, хай йому!

В той же момент мій товариш також угледів його.

— Я думаю, це ведмідь, — пополотнівши, прошепотів Тьомик.

Мушу визнати, я теж спочатку гадав, що переді мною бичок, у якого просто не виросли роги. Істота, що сиділа коло будки, спроквола озираючи майданчик, мала висоту в холці — метр двадцять; якщо міряти від тім’я до землі — півтора метри; а коли б звір надумав звестись на задні ноги, то, безперечно, був би на дві голови вищим від Тьомика. Лапи чудовиська нагадували колони римського храму: товсті та могутні, обплетені виразним рельєфом м’язів. Під короткою брудно-білою шерстю на грудях випирали ще більш чіткі й опуклі вузли мускулів. Широкий, значно більший від людського лоб увінчували короткі заокруглені вуха; видовжена морда дійсно чимось змахувала на ведмежу і закінчувалась великим, немов ґудзик від жіночого пальто, чорним носом. Крізь тонкі рожеві губи проглядались страхітливі жовтуваті ікла.

Після хвилинних сумнівів я все ж вирішив, що переді мною — пес. Безперечно, велетенський і страшний, мов демон Тартару[19], але пес. Щоправда, дивлячись на його габарити, витягнутий писок, короткий, наче кролячий, хвіст, я подумав, що серед далеких родичів цього сіро-білого мутанта, безперечно, затесались один чи навіть цілих два ведмеді грізлі.

Поки я міркував над родоводом загадкового звіра, той зачув нас із напарником. Собако-ведмідь моментом зіп’явся на рівні ноги, гучно втягнув повітря носом і… гавкнув. Я, скажу чесно, ще такого не чув… Рявкнув він так, що від несподіванки Тьомик йойкнув і відлетів від паркану, наче його довбонуло струмом з мережі напругою щонайменше кілька тисяч вольт, а я сіпнувся, вишарпнувши руку, якою притримував секцію паркану, через що металевий лист зісковзнув і причавив мені носа.

— А-а-а! У-у-у! О-о-от га-а-ад! — горлав я, потираючи долонею розпухле нюхало і відчуваючи при цьому пекучий сором через швидкоминучий переполох і нашу з Тьомиком «неспортивну» поведінку. — Ти бач, розшумівся, пекельний виплодок!

Здоровенний барбос навіснів за оборою, одначе його гавкіт, як і раніше, линув здалеку, не наближаючись. Осмілівши, я підтягнувся на руках на паркані і, вистромивши голову над краєм металевого листа, ще раз зазирнув на подвір’я.

— Тьомо, він на прив’язі! — зраділо оповістив я. — Прикутий товстенним ланцюгом до кілка коло будки, чортяка.

Потираючи забиті сідниці, Артем наблизився і собі вискочив на паркан. Як і я, підтягнувся на руках.

— Ти що задумав, чувак? — насуплено спитав він.

— Я думаю, треба брати. Потрібно виметикувати, як взяти його у полон. На пункті збору за гонади такого монстра «грінпісівці» віддадуть сотню нуебо солів, ніяк не менше. Це ж цей… як його? Альфа-самець, Тьомо! Можна сміливо просити півтори.