Я мчав на південний схід вузькою стежиною, стиснутою щільним плетивом невисоких гнучких деревець та кущів, якою ми з Тьомиком годину тому піднімались до особняка. Я сподівався чимскоріш дістатися до траси, а там десь поряд мала стояти наша вантажівка. Одначе вже зовсім скоро з жахом переконався, що фортуна остаточно відвернулася від мене. Поки я збігав найкоротшим шляхом до шосе, пекельний азіатський барбос гнав мого товариша іншою стежкою вздовж північної сторони маєтку, яка обкручувалась довкола помістя і… теж вела до магістралі. Безперечно, для того, щоб добігти до того місця, де путівець, що огинає котедж з північної сторони, впинається в основну дорогу, моєму напарнику потрібно було подолати відстань щонайменше втричі більшу, ніж мені. Інакше кажучи, за всіма законами фізики я мав би дістатися до перехрестя значно раніше за Тьомика і спокійно його проминути. Однак я не врахував того факту, що Артем біг не сам, а за підтримки нестямного і злющого собако-ведмедя, а ви ж самі чудово знаєте: людина без псини, яка наступає ззаду на п’яти, нізащо не зможе бігти так само швидко як та, що відчуває за спиною дихання великого і злого собаки. Причому чим більший собака, тим більшою буде різниця у швидкості. Поки я домчав до перехрестя, вся моя фора звелась нанівець…

Тьомик, вимахуючи руками і високо задираючи ноги, вискочив з кущів ліворуч і трохи позаду від мене, охлялий і обдертий, немов якийсь київський бездомний волоцюга з Центрального залізничного вокзалу. Таке враження, ніби мій друзяка скакав галопом уже другий день поспіль, а не кілька нещасних хвилин. Коли він порівнявся зі мною, я зауважив, що його обличчя, груди та руки рясно обліплені пошматованими листочками, колючками й гілочками, а ноги до колін вимазані коричневим брудом. А ще Артем був страшенно блідий на лиці і більше не кричав. Мабуть, зрозумів, що немудре горлання тільки відбирає снагу й спирає дух, а зайві сили нам сьогодні, що не кажіть, не завадять — ніч обіцяла бути довгою і веселою.

Поки Тьомик петляв у кущах за садибою, йому ще сяк-так вдавалося триматись на безпечній віддалі від алабая. Проте коли ми всі разом вискочили на рівну дорогу, ситуація різко погіршала: азіат прудко нагнав нас і навіть кілька разів спромігся хапнути зубами мою футболку на спині. Тепер від жаху загорлав уже я. Репетуючи і чіпляючись рукою за Артема (аби не відставати), я вгризався очима у темряву, шукаючи хоч яке-небудь дерево, на якому можна було б заховатись від звіра, але повсюди погляд натикався на одні лиш корчі та карликові пустельні деревця…

Чесно кажучи, я вже подумки прощався із життям. Через шалений крос мої нутрощі палали пекельним вогнем. Здавалося, ще трохи, і я виплюну легені на асфальт. Від усвідомлення того, що я помру ось так безславно — ум’ятим на вечерю якимось азіатським чупакаброю, котрий невідомо як потрапив до Перу, — на очі навернулися сльози… Одначе я хапав повітря так швидко, що просто не мав часу на схлипування.

Несподівано Артем смикнув мене за футболку на пузі.

— О-а-и… — на бігу прохрипів мій товариш.

Я не зрозумів:

— О-о?..

Наші горлянки задерев’яніли від напруги, і ми просто не могли нормально перемовлятися.

— О-ла-а-а-и! — повторив Артем.

— Шо-о?

— Я к’жу, ві… від’ай… й’му… ола-а-а’ки!!

Нараз я розкумекав, що від мене вимагається. Засунув руку в кульок, якого не відпускав увесь цей час, дістав звідти млинець, далі, не спиняючись і не обертаючись, помахав ним над головою (щоб привернути увагу собацюри), а тоді пожбурив кудись убік. Двигтіння землі і громоподібне гавкання за нашими спинами на хвильку припинилось — алабай поліз мордою в кущі за оладкою. За мить собацюра, звісно, продовжив погоню, але ми виграли цілу секунду! Через сотню метрів, коли азіат знову-таки почав дихати нам у потилиці, я повторив фортель з викиданням млинця. І ми знову відірвалися від переслідувача на добрий десяток метрів!

У темряві ми пронеслись повз стовпчик з відміткою кілометражу. Я напружив зір і встиг помітити число «059». П’ятдесят дев’ята миля. А машину ми залишили, якщо мені не зраджує пам’ять, на п’ятдесят восьмій. Отже, лишилося бігти трохи менше однієї милі! Я ще раз ткнув руку в пакет і навпомацки перерахував оладки — дев’ятнадцять штук. Цього більш ніж достатньо! По одному млинцю на кожну стометрівку.

Блискавично надія воскресла в моєму серці. Після того, як ми промчали перших п’ятсот метрів, успішно відкуповуючись оладками від звіра, надія переросла у віру. Ми вирвемося! Добіжимо! Ми будемо жити!

На жаль, моя радість, як завше, виявилася передчасною. Саме в той момент, коли на зміну хиткій вірі прийшла сталева впевненість у щасливому визволенні, Тьомик (хто б сумнівався!) все спаскудив.

Ми продовжували пліч-о-пліч мчати вперед. Попри пітьму я чудово розрізняв ліворуч від себе напружене Тьомикове плече, а трохи вище над ним — спітніле і неповторно зціплене обличчя напарника; мої вуха звикли до незмінного й розміреного «гуп-гуп… гуп-гуп…», що вилітало з-під довжелезних ходуль мого товариша, гармонійно вплітаючись у сумбурне тупотіння моїх куцих ніг… Я саме шпурнув звіру сьому чи восьму оладку, коли оте ритмічне «гуп-гуп» раптово припинилося. Тьомик все ще мчав у одному зі мною напрямку, одначе в опівнічній тиші над дорогою лунав тупіт тільки однієї пари ніг (алабай якраз шаснув у корчі за оладкою). Я повернув голову ліворуч і побачив, що мій колега летить — у буквальному, бляха, розумінні летить, — метеляючи ногами у повітрі і повільно нахиляючись корпусом уперед. Зрештою його п’яти опинились вище вух, корпус прийняв повністю горизонтальне положення, і мій нещасний друзяка, видавши наостанок гучне «ай-я-а-а!!!», зістикувався мордою з асфальтом.

Я спинився. Руки трясуться, у вухах гуде, серце тріпочеться, немов нічний метелик за віконною шибою. Азіатський вовкодав велетенськими стрибками мчить на нас… Не інакше як ангел-охоронець підказав мені зиркнути праворуч, де неподалік від дороги я роздивився самотню височенну араукарію. Одним рвучким рухом я підхопив Тьомика за комір і поставив його на ноги.

— Лізь туди! — звелів сіромасі, вказавши пальцем на дерево.

Затим повернувся грудьми до ворога, замахнувся пакетом, наче вояк радянської армії, готовий метнути під фашистський «Тигр Т-IV» пучок протитанкових гранат, і ще зробив морду таку страшну-страшну. Збентежений моїми діями, алабай на мить затримався. І тоді я з усього маху запустив у його ведмежий писок кульок із залишками розлізлих оладок, крутнувся на місці, скотився з шосе і з непристойною для себе швидкістю вишкрябався на араукарію.

— Чува-а-ак, якір тобі в дупу! — сердито лаюся на напарника. — Що це за пірует такий був, га?

— Я перечепився через якусь каменюку… Не помітив її у темряві на дорозі.

— Щоб ти згорів там разом із тією каменюкою! Ми б уже могли спокійнісінько їхати додому!

— Але ж це ти в усьому винен, Максе, — ледь не плачучи, пролепетав Артем. — Я ж казав, не треба було чіпати ведмедя!

— Він не ведмідь! — огризнувся я.

— Ага! То злізь і поясни це йому.

Із землі у відповідь на нашу перепалку донеслось приглушене гарчання.

Просиділи ми так до ранку. Араукарія була височенною, наче щогла іспанського трипалубного галеона, однак практично не мала товстих гілок, які дозволяли б більш-менш комфортно розлягтись або за які можна було б зручно триматися. Постійно доводилось підтягуватися на руках і міняти положення, аби не зісковзнути по стовбуру вниз. Стокілограмовий туркменський «мопс», зрозуміло, не віддалявся від стовбура ні на метр.

До обіду ситуація не помінялась, тільки нам із напарником дуже захотілося пити: Артемові — через похмілля, мені — просто так. Кілька разів мій товариш засинав і починав голосно хропіти, чим страшенно злив нашого цербера. Щоразу я поквапно будив компаньйона. Мені було жаль виривати його з теплої дрімоти, яка приносила хоч якесь полегшення, проте я боявся, що мій напарник просто звалиться з араукарії уві сні.