За два кабельтових од «Авраама Лінкольна», із штирборту, море начебто світилося зсередини. Це було не якесь там рідкісне явище фосфоресценції— помилитися в тому не можна. Чудовисько, занурене на кілька туазів, випромінювало на диво яскраве світло — саме про нього згадували капітани. Об'єкт того загадкового світла окреслювався, як величезний довгастий овал. Посередині овалу світло яріло, по краях тьмянішало.

— Та це ж всього-на-всього скупчення світних організмів! — вигукнув офіцер.

— Ні,— рішуче заперечив я. — Так світитися може тільки електрика. Зрештою, гляньте, гляньте! Воно коливається туди й сюди. О, тепер спрямоване просто на нас!

Усі, хто стояв на палубі, загаласували.

— Тихо! — скомандував капітан Фарагут. — Кермо ліворуч! Хід назад!

Стерничі метнулися до керма, механіки — до машини. Тут же піддали пари, і «Авраам Лінкольн», налігши на лівий борт, описав півколо.

— Кермо праворуч! Хід уперед! — скомандував капітан Фарагут.

Зразу по цій команді фрегат хутко поплив геть од джерела загадкового світла.

Я неточно висловився, — фрегат хотів відплисти геть, але чудовисько стало наближатися до нього швидше, аніж він одступав.

Ми стояли, заклякнувши й занімівши, сковані більше подивом, аніж страхом. Тварина здоганяла нас немов жартома. Вона обійшла навколо фрегата, що мчав зі швидкістю чотирнадцяти вузлів, і, ніби світловим пилом, оповила його своїми електричними променями. Потому одійшла на дві-три милі, залишивши по собі світлий слід, подібний до клубів пари, що стеляться за локомотивом експреса. Зненацька вона навально ринула на нас, а тоді спинилась футів за двадцять од судна і згасла. Вона не пірнула в безодню, бо тоді б її світло тануло сповільна, — вона погасла враз, немовби джерело цього світлового потоку раптом вичерпалось. Та невдовзі вона вигулькнула по той бік фрегата, чи то обійшовши, чи, може, пропливши попід ним. Щохвилі можна було сподіватися сутички, для нас фатальної.

Мене здивувало маневрування фрегата. Він утікав, а не наступав. Йому належало гнатися за чудовиськом, а тим часом чудовисько ганяло за ним. І я сказав про це капітанові Фарагуту. На його завжди незворушному обличчі зараз малювався неймовірний подив.

— Пане Аронаксе, — відповів він, — я не знаю, з яким могутнім звіром маю справу, і не хочу ризикувати фрегатом у такій темряві. Та й як атакувати невідомого ворога, як проти нього захищатися? Почекаємо дня — тоді-от і поміняємося з ним ролями.

— Ви, капітане, вже не маєте сумнівів щодо природи цієї тварини?

— Ні, пане професоре; певно, це велетенський нарвал, але нарвал електричний.

— Може бути, — докинув я, — він іще небезпечніший за електричного ската.

— Еге ж, — правив далі капітан, — а коли він іще й здатний метати електричні блискавиці, то це й справді найжахливіше зі всіх створінь на світі. От чому я, пане добродію, вирішив бути обачним.

Цілу ніч ніхто з команди не спав. «Авраам Лінкольн», неспроможний змагатися зі своїм супротивником у швидкості, уповільнив хід і йшов під малими парами. Так само й нарвал, рівняючись на судно, стиха погойдувався на хвилях і, здавалося, не мав найменших намірів покидати поля бою.

Проте десь опівночі він зник чи, певніше, «згас», як велетенський світляк. Чи не втік? Годі про це й думати! Та перед першою годиною ночі щось раптом оглушливо засвистіло, так наче звідкись вирвався під сильним тиском струмінь води.

Капітан Фарагут, Нед Ленд і я стояли біля рубки, вп'явшись очима в непроглядну темряву.

— А скажіть, Неде Ленде, часто вам доводилося чути, як кити випускають воду? — спитався капітан.

— Часто, пане добродію, але зроду ще не випадало стрічати кита, самий вигляд якого приніс би мені дві тисячі доларів.

— Ай справді, ви заслужили нагороду. Та все ж таки скажіть мені, чи кити, викидаючи воду крізь ніздрі, отак свистять?

— Свистять, але не так. Цей свистить куди пронизливіше й гучніше. Що ж, напевне, це кит. З вашого дозволу, пане добродію, вранці, тільки-но розвидниться, я скажу йому кілька слів.

— Якщо тільки він буде в гуморі вислухати пана Ленда, — зауважив я з деяким сумнівом.

— Якщо я підійду до нього на віддаль, рівну довжині чотирьох гарпунів, — жваво озвався канадець, — йому доведеться мене вислухати.

— Але щоб ви підійшли до нього, — мовив капітан, — я мушу дати до ваших послуг китобійну шлюпку. Хіба ж ні?

— Авжеж!

— Себто ризикувати життям моїх матросів?

— І моїм! — просто відповів гарпунер.

Близько другої години ночі під вітром за п'ять миль од «Авраама Лінкольна» знову з'явилося яскраве світло. Незважаючи на віддаль, шум вітру і плюскіт хвиль, було добре чути, як тварина плескотіла хвостом і уривчасто дихала. Здавалося, коли цей велетенський нарвал випливав на поверхню, повітря, вриваючись до його легенів, клекотіло, мов пара в циліндрах на дві тисячі кінських сил.

«Ото, — подумав я, — то добрий мені кит, якщо він має силу цілого кінського полку».

До світанку всі пильнували й лаштувалися до бою. Поздовж поручнів на палубу викладено китоловне знаряддя. Капітанів помічник звелів набити мушкетони, що за їх допомогою метають гарпуни на цілу милю, і тримати напохваті рушниці, заладновані розривними кулями, котрі вражають на смерть навіть найбільших китів. Нед Ленд вдовольнився тим, що нагострив свого гарпуна — зброю, смертельну в його руках.

О шостій годині почало світати, і з першим промінням ранкової зорі померкло нарвалове сяйво. Десь біля сьомої вже розвиднілося, але на обрії заліг густий туман, і в найкращі далекоглядні труби годі було щось розгледіти. Команду пойняло розчарування.

Я виліз на бізань-щоглу. Кілька офіцерів вибралися на самісінькі верхівки щогл.

О восьмій годині туман заклубочився над водою, мало-помалу підіймаючись догори. Обрій прояснів і поширшав.

Раптом, як і вночі, пролунав Недів голос:

— Ось вона, та штуковина! За лівим бортом!

Усі погляди метнулися туди, куди показував гарпунер.

Там, милі за півтори від судна, над водою виступало якесь довгасте темне тіло. Воно шалено било хвостом, збурюючи воду. Ще ніхто не бачив, щоб кит отаке виробляв! Глибокий білий слід позначав шлях тварини.

Фрегат підплив до нарвала. Я не відривав од нього очей. Звідомлення «Шотландії» та «Гельвеція» трохи перебільшили його розміри. Як на мене, він був щонайбільше двісті п'ятдесят футів завдовжки; грубини я визначити не міг, але, беручи загалом, нарвал виглядав на істоту, пропорційну у всіх трьох вимірах.

Коли я стежив за цією чудернацькою істотою, вона метнула крізь ніздрі метрів на сорок угору два стовпи води з парою. Я враз дійшов висновку: тварина належить до підтипу хребетних, класу ссавців, ряду китоподібних, родини… цього я ще не міг сказати. До родини китоподібних належать кити, кашалоти, дельфіни та нарвали. Кожна родина в свою чергу поділяється на роди, рід — на види. Виду і роду цієї химери я ще не пізнав, проте не сумнівався — небо й капітан Фарагут допоможуть мені завершити класифікацію.

Команда нетерпеливо чекала капітанового наказу. Фарагут іще якийсь час пильно стежив за твариною, аж нарешті звелів позвати механіка.

— Пари розведено? — спитав капітан.

— Так, пане капітане!

— Гаразд! Підкинути ще вугілля, і — повний вперед!

У відповідь тричі пролунало «ура!». Починався бій. За хвилю із двох труб фрегата завалували клуби чорного диму; палуба задрижала від клекотіння казанів.

Потужний гвинт закрутився швидше, і «Авраам Лінкольн» ринув просто на тварину. Але вона зовсім на те не зважала. А коли фрегат був за півкабельтова, чудовисько тихо попливло, тримаючись однієї віддалі.

Така погоня тривала якихось три чверті години, та фрегатові не вдалося вкоротити відстані хоча б на кілька туазів. Ясна річ, за такої швидкості тварину не здогнати ніколи.

Капітан Фарагут люто куйовдив свою густу бороду.

— Нед Ленд! — гукнув він.

Канадець підійшов.

— Ну, пане Ленде, будемо ще доганяти чи почнемо?