Він переживає все це куди тяжче, ніж я. Навіщо ж так побиватися, Бою? Якби ти не брав усього близько до серця, тобі й жилося б легше. Я ж ось по змозі не беру нічого до серця, говорив він сам до себе. Справді не беру. А от Бойз не може.

У морі він теж думав про Бойза, про його дивні звички та про його відчайдушну, безнадійну любов. Він пригадував, як побачив його вперше, тоді ще кошеням, що гралося із своїм відображенням на склі тютюнового прилавка в барі, спорудженому на скелях, над Кохімарською гаванню. Вони зайшли туди ясного Різдвяного ранку. Там ще сиділо кілька п'яниць — після вчорашньої гульні, — але в розчинені двері бару й ресторану завівав свіжий східний вітер, і сонце світило так яскраво, і повітря було таке чисте й прохолодне, що той ранок аж ніяк не пасував до п'яниць.

— Зачиніть двері, дме, — сказав один з них господареві бару.

— Ні, — відказав той. — Мені до душі цей вітер. А якщо вам дме, пошукайте собі затишку десь в іншому місці.

— Ми платимо гроші за те, щоб нам було зручно, — озвався ще один цілонічний п'яниця.

— Ні. Ви платите за питво. А зручності шукайте десь-інде. Томас Хадсон подивився через відкриту терасу на море, синє-синє й усе в білих баранцях, і на рибальські човни, що снували по роді, тягнучи за собою блешні на дельфінів. Чоловік шість рибалок сиділи біля стойки в барі, й ще дві групки — за столиками на терасі. То були рибалки, яким добре повелося напередодні, або ж такі, які вважали, що погода й течія не скоро зміняться, і ризикнули святкового дня залишитись на березі. Жоден з місцевих рибалок, що їх знав Томас Хадсон, не ходив до церкви, навіть на різдво, і жоден не одягався так, як вважаються за належне одягатись рибалці. З усіх рибалок, яких він будь-коли бачив, вони найменше скидалися на рибалок, а проте діло своє знали чи не найкраще. Ходили вони в старих брилях або простоволосі, носили стару одіж і коли були босі, а коли в звичайних черевиках. Відрізнити рибалку від селянина, або ж guajiro, було дуже легко, бо селяни, їдучи до міста, вбиралися в збористі сорочки, крислаті капелюхи, вузькі штани та вершницькі чоботи і майже всі мали при собі мачете, тим часом як рибалки ходили в перших-ліпших обносках, завжди веселі й самовпевнені. Селяни, навпаки, були стримані й несміливі, за винятком тих випадків, коли напивалися п'яні. Та все ж найпевнішою прикметою рибалки були його руки. В старих рибалок вони зашкарублі й темні, вкриті рудими плямами від сонця, а на долонях і пальцях снасть позалишала глибокі борозни та рубці. В молодих руки не зашкарублі, але в більшості також руді плями й глибокі рубці на долонях, а волосся на руках у всіх, крім хіба що найчорнявіших, майже біле від сонця та солі.

Томас Хадсон пригадав, як того різдвяного ранку, на перше воєнне різдво, господар бару спитав його: «Хочете креветок?» — і приніс великий таріль з купою щойно зварених креветок, і поставив його на стойку, а тоді заходився нарізати лимон і розкладати кружальця на блюдці. Креветки були великі, рожеві; їхні вуса на добрий фут звисали зі стойки, і він узяв одну, розпростав їй вуса в обидва боки й зауважив, що вони довші, ніж у японського адмірала.

Томас Хадсон одірвав «японському адміралові» голову, а тоді великими пальцями розламав шкаралупу й висмоктав з неї креветку, і така вона була свіжа й шовковиста на зубах, і така запашна, бо зварена в морській воді з лимонним соком та зернами чорного перцю, що йому подумалось: таких смачних креветок він ще ніколи не їв — ні в Малазі, ні в Таррагоні, ні в Валенсії. І саме тоді кошеня підбігло до нього, кинувшись стрімголов через весь бар, і почало тертись об його руку, випрошуючи креветку.

— Та вони ж для тебе завеликі, кицю, — сказав йому Томас Хадсон. Але все-таки одірвав пучками шматок креветки й дав його кошеняті, а воно помчало назад до тютюнового прилавка й швидко, жадібно почало їсти.

Томас Хадсон дивився, як те гарне чорно-біле кошеня, з білими грудьми та передніми лапками й чорною, наче справжня маска, довгастою плямою поперек лоба й навколо очей, жадібно воркочучи, поїдає креветку, а тоді спитав господаря, чиє воно.

— Як хочете, то ваше.

— Я вже маю вдома двох. Перських.

— Два — то однаково що нічого. Беріть і цього. Додасте їм трохи кохімарської крові.

— Тату, можна його взяти? — спитав один з його синів, про яких він тепер ніколи не думав; хлопчик щойно піднявся з тераси, де спостерігав, як човни повертаються в гавань і як рибалки знімають щогли, вивантажують змотані кільцями снасті й викидають на берег зловлену рибу. — Ну будь ласка, тату, візьмімо його. Він такий гарний котик.

— Ти думаєш, йому буде добре далеко від моря?

— Ну звісно, тату. А тут він скоро стане зовсім нещасним. Хіба ти не бачив, які нещасні вуличні коти? А колись же вони, певно, були такі самі, як він.

— Візьміть його, — сказав господар. — Йому буде добре в садибі.

— Гей, Томасе, — обізвався один з рибалок за столиком, що дослухався до їхньої розмови. — Якщо вам потрібні коти, я можу дістати ангорського, справжнього ангорського, з Гуанабакоа. Тигрової масті.

— А статі? Чоловічої?

— Статі в нього не менш, ніж у вас, — відказав рибалка, і всі за столиком засміялись.

На цьому побудовано більшість іспанських дотепів.

— Тільки на ній шерсть росте, — докинув рибалка, розраховуючи, що всі знов засміються, і не помилився.

— Тату, будь ласка, візьмімо це кошеня, — не вгавав хлопець. — Воно ж котик.

— Ти певен?

— Я знаю, тату. Знаю.

— Ти й про обох перських те саме казав.

— Перські то інша річ, тату. З перськими я помилився і визнаю це. Але тепер я знаю, тату. Справді знаю.

— Слухайте, Томасе. То ви хочете ангорського тигрового з Гуанабакоа? — спитав рибалка.

— Та що він за такий кіт? Чаклунський, чи що?

— Ніякий не чаклунський. Цей кіт ніколи й не чув про чаклунство. Він кращий християнин, ніж ви.

— Es muy possible[82], — сказав інший рибалка, і всі засміялись. — І скільки ж він коштує, той знаменитий звір? — спитав Томас Хадсон.

— Ніскільки. Це подарунок. Справжній ангорський тигр. Подарунок на різдво.

— Іди-но сюди, до стойки, випий і розкажи мені про нього.

Рибалка перейшов до стойки. На ньому були окуляри в роговій оправі й вилиняла, але чиста голуба сорочка, що навряд чи витримала б ще одне прання. Вона аж світилася на спині між лопатками, й подекуди матерія вже почала розлазитись. Штани кольору хакі також зовсім вилиняли, і навіть на різдво він був босий. Його обличчя й руки вкривала темно-коричнева засмага. Він поклав ті порубцьовані руки на стойку і мовив до господаря:

— Віскі з лимонадом.

— Мене від лимонаду нудить, — сказав Томас Хадсон. — Я вип'ю з мінеральною.

— А мені добре з лимонадом, — сказав рибалка. — Інакше віскі мені не смакує. Слухайте, Томасе, це ж не простий собі кіт.

— Тату, — знов обізвався хлопчик, — поки ви з цим паном не почали пити, скажи: можна нам узяти котика?

Він прив'язав шкаралупу від креветки на білий бавовняний мотузочок і тепер грався з кошеням, розгойдуючи перед ним цю принаду, а воно звелося на задні лапки, наче здиблений геральдичний лев, і молотило передніми по шкаралупі.

— Ти дуже хочеш його взяти?

— Ти ж знаєш, що хочу.

— Ну то бери.

— Дякую, тату, дуже дякую. Я віднесу його в машину, щоб він трохи звик до мене.

Томас Хадсон дивився, як хлопчик з кошеням у руках перейшов дорогу й сів на переднє сидіння. Верх машини був спущений, і він зі свого місця біля стойки добре бачив хлопчика — той сидів у відкритій машині під яскравим сонцем, і вітер куйовдив його темну чуприну. А кошеняти Хадсонові не було видно, бо хлопчик поклав його на сидіння і гладив, нахилившись над ним, щоб сховатись од вітру.

Тепер того хлопчика вже не було на світі, а кошеня виросло, і стало великим котом, і пережило хлопчика. А тепер ні я, ні Бойз, подумав Томас Хадсон, нізащо не хочемо пережити один одного. Не знаю, чи бувало колись, щоб людину й тварину пов'язувала така любов, думав він далі. Може, це й дуже смішно. Та як на мене, нічого смішного тут немає.