— Авжеж, — мовив Томас Хадсон.

— Чи, може, помандруєте по світу, це теж добре діло. Поїздіть на тих величезних пароплавах, на яких мені завжди хотілось їздити. Нехай возять вас по всьому світу.

— Авжеж.

— Паскудство, — сказав Едді. — Та якої ж бісової матері вони вбили малого Деві?

— Годі вже про це, Едді, — спинив його Томас Хадсон. — То такі речі, що ми про них нічого не знаємо.

— К бісовій матері все, — мовив Едді і зсунув капелюха на потилицю.

— Ми зіграємо так, як зможемо, — сказав йому Томас Хадсон. Але тепер він знав, що ця гра для нього мало важить.

XV

Пливучи через океан на «Іль-де-Франс», Томас Хадсон переконався, що пекло не конче буває таке, яким змалював його Данте чи будь-хто інший з великих дослідників пекла, — воно може бути й зручним, приємним, улюбленим пароплавом, що везе тебе до країни, куди ти завжди їхав з радісним передчуттям. У цьому пеклі було більше кіл, і вони не мали таких визначених меж, як у великого флорентійського егоцентриста. Він зійшов на борт пароплава рано-вранці, сподіваючись — тепер він знав це достеменно — сховатися там від міста, де весь час боявся зустріти людей, котрі заговорять з ним про те, що сталось. Він гадав, що на пароплаві йому вдасться дійти якоїсь згоди зі своїм горем, ще не знаючи, що з горем неможливо дійти згоди. Його виліковує сама смерть, а всілякі інші засоби тільки притуплюють чи знеболюють. Вважається, що його може вилікувати й час. Та коли його виліковує щось інше, ніж смерть, то навряд чи то справжнє горе.

Одним із засобів, що на час притуплює горе, заразом притуплюючи в людині й усі інші почуття, є пияцтво, а другим, що відвертає думки на інше, — робота. Томас Хадсон знав ці засоби. Але знав і те, що пияцтво вбиває в людині здатність повноцінно працювати, а його життя вже стільки років грунтувалося на роботі, що він ніяк не міг дозволити собі позбутись цієї здатності. Та, розуміючи, що якийсь час працювати все одно не зможе, він постановив собі пити, читати, робити гімнастику, аж поки його здолає сон. У літаку він спав. Але в Нью-Йорку заснути не міг.

І ось нарешті він лишився сам в окремій каюті, куди носії вже занесли його речі та велику паку журналів і газет, що їх він купив у місті. Йому здавалося, що найлегше буде почати саме з цього. Він оддав стюардові свій квиток і попросив принести пляшку води «Перр'є» та льоду. А коли воду й лід подали, дістав з валізи пляшку добірного шотландського віскі, відкоркував і приготував собі випити. Потім перерізав шнурок, яким була обв'язана пака журналів та газет, і розклав їх на столі. Журнали були чисті, незаймані, коли порівняти з тими, які він одержував на острові. Він узяв «Нью-Йоркер». На острові він завжди залишав цей журнал на вечір, але давно вже не бачив такого свіжого номера, за цей же таки тиждень, і такого незім'ятого. Він сидів у зручному глибокому кріслі, пив віскі і невдовзі зрозумів, що неможливо читати «Нью-Йоркер», коли тільки цими днями померли люди, яких ти любив. Тоді він узяв «Тайм», і цей журнал читався гаразд, навіть розділ «Сумні віхи», де серед мертвих були обидва його хлопці й наведено їхній вік; вік їхньої матері було подано неточно, а далі згадувалося про її сімейне становище й про те, що вона розлучилася з ним у 1933 році. «Ньюсуїк» давав ті самі відомості. Та коли Томас Хадсон читав це коротке повідомлення, його не полишало дивне відчуття, що той, хто писав його, щиро жалів за хлопцями.

Він знову наповнив склянку й подумав, що до віскі найкраще доливати «Перр'є». Тоді прочитав від першої до останньої сторінки і «Тайм», і «Ньюсуїк». За яким бісом її понесло в Біарріц? — подумав він. Могла б поїхати і в Сен-Жан-де-Люс.

З цього він зрозумів, що віскі вже трохи допомогло йому.

Облиш думати про них, звелів він собі. Тільки пам'ятай, які вони були, а все інше відкинь. Рано чи пізно тобі доведеться відкинути. То краще вже тепер.

Почитай ще, сказав він. І в ту ж мить пароплав рушив, спершу дуже повільно. Томас Хадсон навіть не подивився у вікно. Він сидів у зручному кріслі, читав журнали й газети з великої купи, що була на столі, і пив шотландське віскі з «Перр'є».

Ніякої проблеми перед тобою немає, сказав він собі. Ти облишив думати про них, і вони пішли в небуття. А передусім не слід було так безоглядно їх любити. Не слід було так любити їх, і не слід було любити їхню матір. О, це вже віскі заговорило, мовив він сам до себе. Як воно чудово розв'язує наші проблеми! Алхімік-віскі, справді-бо, воно все наше золото обертає на г… Ні, не звучить… Все наше злото обертає на г… — отак ніби краще.

Цікаво, де тепер Роджер з тією дівчиною, подумав він. Де Томмі — має знати банк. А де я — я й сам знаю. Я — ось де, і при мені пляшка «Старого лосося». Завтра вижену все це із себе з потом у спортивному залі. Проїдусь як слід на велосипеді, що нікуди не везе, й на механічному коні. Ось що мені потрібне. Добряче протруситися на механічному коні. А потім — добрячий масаж. А коли зустріну когось у барі, розмовлятиму про зовсім інші речі. Це ж усього шість днів. Шість днів відбути не так важко.

Цієї ночі він заснув, а коли прокинувся, відчув, як пароплав посувається по воді, але в першу мить, коли до нього тільки-но дійшов запах моря, йому здалося, що він удома, в своєму будинку на острові, і що все те було моторошним сном. Тоді зрозумів, що то не сон, і відчув густий дух мастила на рамі відчиненого ілюмінатора. Він засвітив світло й попив води «Перр'є». Його мучила спрага.

На столі стояв піднос з бутербродами й фруктами, що його залишив увечері стюард, а у відерці, де стояла пляшка «Перр'є», ще було трохи льоду.

Він знав, що треба щось з'їсти, і поглянув на годинник на стіні. Було двадцять хвилин на четверту. Морське повітря дихало прохолодою. Він з'їв бутерброд та два яблука, а тоді видобув з відерця льоду й приготував собі випити. «Старого лосося» залишилось на денці, але він мав ще одну пляшку, і тепер, цієї прохолодної досвітньої години, сидів собі в зручному кріслі, пив віскі й читав «Нью-Йоркер». Виявилося, що тепер він уже може його читати й що йому дуже приємно пити віскі серед ночі.

Багато років він додержувався твердого правила не пити вночі, а вдень — поки не закінчить свою роботу, за винятком неробочих днів. Але тепер, прокинувшись пізньої ночі, відчув просту втіху від того, що може дати собі волю. Уперше після тієї радіограми до нього повернулося хоч якесь, нехай і суто тваринне, вдоволення, здатність тішитись життям.

І «Нью-Йоркер» дуже цікавий, подумав він. Як видно, це такий журнал, що його можна читати лише четвертого дня після того, як щось скоїлося. Не першого, і не другого, і не третього. А саме четвертого. Це не завадить знати. Після «Нью-Йоркера» він прочитав «Ринг», а потім узявся до «Атлантік манслі» й почав читати все, що годилося в ньому для читання, а також і дещо з того, що не годилося. Потім утретє налив собі випити й розгорнув «Харперз». Ось бачиш, сказав він сам собі, нічого страшного не сталося.

Частина друга. Куба

Коли всі пішли, він ліг на плетену мату, що вкривала підлогу, і йому стало чутно, як гуде вітер. З північного заходу накотила справжня буря, і він простелив на підлозі ковдри, наклав купу подушок, підпер їх м'якою спинкою крісла, приставивши її до ніжки стола, а тоді надів шапочку з довгим козирком, щоб затінити очі, й узявся читати листи при яскравому світлі великої настільної лампи. На грудях у нього вмостився кіт, і, натягши на себе й на кота легке укривало, він розпечатував і читав листи та посьорбував віскі з водою, за кожним разом відставляючи склянку на підлогу. А коли було потрібно, рука сама знаходила її.

Кіт муркотів, але його не було чути, бо муркотів він безгучно, і господар, тримаючи в одній руці листа, другою торкнувся котового горла.

— У тебе в горлі наче мікрофон, — сказав він. — Ти мене любиш, Бойзе?

Кіт легенько місив лапами його груди, ледь чіпляючись кігтями за вовну грубого синього светра, і господар відчував вагу його довгого тіла та безгучне муркотіння в себе під пальцями.