— Дай я віднесу тебе, Деві, — почув він голос Роджера, — щоб на ноги не налипло піску.

— Гаразд, — відказав Девід. — Ось тільки обмию їх у морі. Роджер переніс його через пляж до стільця біля дверей з боку моря. Коли вони проходили попід верандою, Томас Хадсон почув, як Девід запитав:

— Містере Девіс, як ви гадаєте, вона прийде?

— Не знаю, — відказав Роджер. — Сподіваюся, що прийде.

— А як, по-вашому, вона красуня?

— Гарна дівчина.

— Здається, ми їй сподобались. Містере Девіс, а ким може бути така дівчина?

— Не знаю. Я її не питав.

— Томмі закохався в неї. І Енді теж.

— А ти?

— Не знаю. Я не закохуюсь так, як вони. Але мені хочеться побачити її ще. Містере Девіс, а вона не шльондра?

— Не знаю. Начебто не схожа. А чому ти спитав?

— Томмі каже, що він закохався в неї, але, мабуть, вона просто шльондра. А Енді сказав: нехай і шльондра, байдуже.

— Та ні, начебто не схожа, — мовив Роджер.

— Містере Девіс, а правда ж, ті люди, що були з нею, якісь дивні?

— Правда.

— А хто б вони могли бути?

— Ми спитаємо її, коли вона прийде.

— Ви думаєте, вона прийде?

— Так, — відповів Роджер. — І тобі нема чого турбуватися.

— Це Томмі й Енді турбуються. А я закоханий в іншу. Ви знаєте в кого. Я вам казав.

— Пам'ятаю. До речі, ця дівчина схожа на неї, — сказав Роджер.

— А може, вона бачила її в кіно і тепер наслідує, — мовив Девід.

Томас Хадсон працював далі.

Роджер міняв Девідові пов'язки на ногах, коли вона з'явилася з боку пляжу. Вона йшла босоніж, у купальному костюмі та спідничці з тієї самої матерії, і несла в руці пляжну сумку. Томас Хадсон з приємністю відзначив, що ноги в неї такі ж гарні, як обличчя і груди, що їх він учора бачив під светром. Дуже гарні були й руки, а шкіра вся бронзова від засмаги. Він не помітив на її обличчі ніякої косметики, тільки губи були підфарбовані — напрочуд гарні губи, що їх Томас Хадсон волів би бачити без помади.

— Привіт, — мовила вона. — Я не дуже спізнилася?

— Ні, — відказав Роджер. — Ми вже скупались, але я піду ще раз.

Роджер посунув стілець з Девідом до самого краю пляжу, і Томас Хадсон дивився згори, як дівчина нахилилася над Девідовими ногами, і коли її довге волосся упало вперед, він побачив у неї на шиї маленькі непокірні кучерики. Вони сріблилися проти сонця на темній від засмаги шкірі.

— Що це в тебе з ногами? — спитала вона. — От бідолаха.

— Я обдер їх, коли тягнув з води рибину, — відповів Девід.

— Вона була дуже велика? Яка завбільшки?

— Не знаємо навіть. Вона обірвала гачок.

— Як жаль!

— Та нічого, — сказав Девід. — Ніхто вже про те й не думає.

— А купатися тобі не шкодить?

Роджер мастив обдерті місця меркурохромом. Вони вже загоювалися й були чисті, лише трохи взялися зморшками від солоної води.

— Едді каже, що це навіть корисно.

— Хто такий Едді?

— Наш кухар.

— То він у вас і кухар, і лікар?

— Він розуміється на таких речах, — пояснив Девід. — Містер Девіс теж каже, що купатися не шкодить.

— А що ще каже містер Девіс? — запитала вона Роджера.

— Він радий бачити вас.

— Приємно чути. Ну як, молоді люди, бучно повеселилися вчора ввечері?

— Не дуже, — відказав Роджер. — Пограли в покер, потім; я трохи почитав і ліг спати.

— Хто ж виграв?

— Енді й Едді, — сказав Девід. — А ви що робили?

— Грали в триктрак.

— Спалося вам добре? — запитав Роджер.

— Так. А вам?

— Чудово, — відповів він.

— У нас в триктрак уміє грати тільки Томмі, — сказав Девід дівчині. — Його навчив один пропащий чоловік, що потім виявився гомиком.

— Справді? Яка сумна історія.

— Як послухати Томмі, то не така вже й сумна, — сказав Девід — Нічого лихого не сталося.

— Мені здається, всі ті люди дуже сумні, — мовила дівчина. — Бідолашні вони.

— Та ні, навіть трохи смішно було, — провадив Девід. — Ось послухайте. Той пропащий чоловік, що навчав Томмі грати в триктрак, почав пояснювати йому всяке таке про греків, і про Дамона та Піфія, і про Давіда та Йонафана. Ну знаєте, як ото в школі розповідають про риб — що таке ікра й молочко, чи там про бджіл — як вони запліднюють рослини пилком, і таке інше. А Томмі його питає, чи він читав книжку Жіда… Яка її назва, містере Девіс? Не «Корідон», а ота інша, де про Оскара Уайльда.

— «Si le grain ne meurt»[78], — сказав Роджер.

— То страшенно непристойна книжка, і Томмі носив її з собою до школи й читав хлопцям. Вони, звісно, по-французькому не розуміли, але він їм перекладав. Там у тій книжці дуже багато нудоти, але коли містер Жід потрапляє до Африки, починається непристойне.

— Я читала, — сказала дівчина.

— О, то й добре, — зрадів Девід. — Тоді ви розумієте, що я маю на увазі. Так от, коли Томмі заговорив про цю книжку» той чоловік, що навчав його грати в триктрак, дуже здивувався, але й зрадів, бо йому вже не треба було бджілок та квіточок, щоб розтлумачити, в чому річ. От він і каже до Томмі: «Дуже добре, що ти про це знаєш», — чи щось там таке, а Томмі йому у відповідь, це я дослівно запам'ятав: «Містере Едвардс, — каже, — до гомосексуалізму в мене тільки теоретичний інтерес. Красно вам дякую за те, що навчили мене грати в триктрак, а тепер дозвольте побажати вам доброго здоров'я». У Томмі були тоді прекрасні манери, — пояснив Девід дівчині. — Він тільки-но повернувся з татом із Франції, і манери були в нього прекрасні.

— І ти теж жив у Франції?

— Ми всі в різний час там жили. Але Томмі єдиний пам'ятає її до ладу. В нього взагалі найкраща пам'ять. І він дуже точно все запам'ятовує. А ви коли-небудь жили у Франції?

— Жила, і дуже довго.

— І до школи там ходили?

— Так. У передмісті Парижа.

— Стривайте, ось краще поговоріть з Томмі, — сказав Девід. — Він знає Париж і паризькі передмістя не гірше, ніж я тутешні рифи та обмілини. А може, я й не знаю їх так, як Томмі знає Париж.

Тепер вона сиділа біля стільця в затінку веранди й просіювала крізь пальці ніг дрібний білий пісок.

— Розкажи мені про рифи та обмілини, — попросила вона.

— Краще я їх вам покажу, — відповів Девід. — Повезу вас човном, і ми зможемо там порибалити під водою, якщо вам це подобається. Тільки так можна роздивитись по-справжньому великий риф.

— Я залюбки поїду.

— Хто приїхав з вами на яхті? — спитав Роджер.

— Люди. Вам би вони не сподобались.

— Враження вони справляють приємне.

— Нам обов'язково розмовляти в такий-от спосіб?

— Ні, — відказав Роджер.

— 3 дуже настирним паном ви вже знайомі. Це найбагатший і найнудніший. Та краще про них не говорити. Вони всі добрі, чудові й нестерпно нудні.

Прибіг Том-молодший, за ним Ендрю. Вони купались, а коли вийшли з води й добачили біля Девідового стільця дівчину, то чимдуж помчали туди, і по дорозі Ендрю відстав. Він прибіг зовсім захеканий.

— Міг би й почекати, — мовив він до Тома-молодшого.

— Пробач, Енді, — відказав той. Тоді звернувся до дівчини: — Добрий день. Ми чекали вас, а потім пішли купатися самі.

— Даруйте, що спізнилася.

« Ви не спізнились. Зараз ми скупаємося ще раз усі гуртом.

— Я побуду тут, — сказав Девід. — А ви йдіть купайтесь. Я й так надто розбалакався.

— Підводної течії не бійтеся, — сказав дівчині Том-молодший. — Дно тут положисте, до глибокого далеко.

— А акул чи баракуд тут не буває?

— Акули підпливають до берега тільки вночі, — відповів Роджер. — А баракуди людей не чіпають. Вони можуть напасти лише в брудній чи каламутній воді.

— Тоді вони погано бачать і, помітивши щось невиразне, можуть кинутись навмання, — пояснив Девід. — А в чистій воді на людину ніколи не нападуть. Коли ми купаємось, то майже завжди бачимо їх у воді.

— Поглянеш униз і бачиш, як вона пливе понад самим дном туди ж, куди й ти, — мовив Том-молодший. — Вони дуже цікаві. Але здебільшого одразу тікають геть.