— Як по-твоєму, чи не краще розіграти ту комедію в містера Боббі без тебе? Тільки з Томом і Енді. Пам'ятаєш, який я мав клопіт з отим чоловіком, що твердив, ніби ти завжди п'яний?

— Пам'ятаю: за три роки він двічі бачив, як я пив вино. Та не варто про те й згадувати. А сьогоднішня вистава у містера Боббі буде доказом на мою користь, якщо я колись і справді нап'юся п'яний. Коли вже двічі пив при тому чоловікові, то чом би не випити й утретє? Ні, тату, я вважаю, що нічого поганого в цьому нема.

— Ви останнім часом розігрували якісь комедії?

— О, ми з Томом такі вистави влаштовували! Але з Енді ще краще виходить. Енді великий мастак на всякі витівки. Він таке виробляє, що аж глянути страх. А в мене свої штуки.

— Що ж ти там показував? — Томас Хадсон і далі малював.

— Ти ніколи не бачив, як я вдаю кретина-монголоїда?

— Не бачив… Ну, а як тепер, Деві? — Томас Хадсон показав йому ескіз.

— Дуже добре, — сказав Девід. — Тепер я бачу, чого ти хочеш. Це та мить, коли вона зависає в повітрі, перш ніж упасти. А ти справді подаруєш мені цю картину, тату?

— Авжеж.

— Я її берегтиму.

— Буде дві картини.

— До школи з собою я візьму тільки одну, а друга буде вдома у мами. Чи, може, ти хочеш, щоб вона лишилася тут?

— Ні. Можливо, вона сподобається мамі. Ну, розкажи мені, що ви ще виробляли, — мовив Томас Хадсон.

— Ще ми розігрували всякі страхіття в поїздах. Поїзди — найкраще місце для таких речей, бо там особливі люди. Їх ніде немає стільки, як у поїздах. А крім того, з вагона нікуди не втечеш.

Томас Хадсон почув у прилеглій до веранди кімнаті голос Роджера і взявся чистити й складати своє приладдя. На веранду прийшов Том-молодший.

— Ну як, тату? Добре попрацював? Можна подивитися? — спитав він.

Томас Хадсон показав йому два ескізи, і він промовив:

— Мені подобаються обидва.

— Але котрийсь більше, а котрийсь менше? — спитав Девід.

— Ні. Обидва гарні, — відказав він. Томас Хадсон помітив, що він поспішає і на думці в нього щось інше.

— Як там справи? — запитав Девід.

— Пречудово, — відказав Том-молодший. — Усе буде якнайкраще, аби тільки ми не схибили. Вони вже там, і ми весь цей час напускали їм туману. А перед тим домовилися з містером Боббі й з констеблем. Сцена така: містер Девіс геть п'яний, а я його переконую не пити.

— Ти не перегравав?

— Ой, та ні, — сказав Том-молодший. — А подивилися б ви на містера Девіса. За кожним разом він п'янів усе дужче. Але ці зміни були ледь помітні.

— Що ж він пив?

— Чай. Містер Боббі налив його в пляшку від рому. А для Едді приготував пляшку від джину, а в ній вода.

— Як же ти переконував містера Девіса?

— Благав, щоб він більше не пив. Але тихенько, так, щоб вони не чули. Містер Боббі теж у грі, але він п'є по-справжньому.

— То треба нам вирушати, — сказав Девід. — Поки містер Боббі не перебрав. А як почуває себе містер Девіс?

— Чудово. Ну й актор же він, Деве!

— Де Енді?

— Нанизу, вправляється перед дзеркалом.

— А Едді має якусь роль?

— І Едді, і Джозеф, обидва мають.

— Вони нічого не запам'ятають.

— У них усього по кілька слів.

— Едді кілька слів ще запам'ятає, а от Джозеф навряд.

— Він має повторити те саме, що й Едді.

— І констебль буде?

— Авжеж.

— А скільки їх, тих людей?

— Семеро, з них двоє дівчат. Одна просто гарненька, а друга — справжня красуня. Їй уже стало жаль містера Девіса.

— Дуже добре, — сказав Девід. — Ну, ходімо вже.

— Як же ти підеш? — запитав його Том-молодший.

— Я понесу його на руках, — сказав Томас Хадсон.

— Ой тату, дозволь мені піти самому, — попросив Девід. — Я взую Томові капці й ставитиму ступні боком. Так буде не боляче, зате ще дужче їх вразить.

— Ну гаразд. Тоді можна вирушати. Де Роджер?

— Вони з Едді п'ють нашвидку за його акторський хист, — відказав Том-молодший. — Він же там весь час пив тільки чай.

Коли вони прийшли до «Понсе де Леона», надворі все ще бурхав вітер. Люди з яхти сиділи біля стойки й пили коктейлі з ромом. Вони були приємні на вигляд, засмаглі, всі в білому, і чемно посунулись, звільняючи місце біля стойки. Двоє чоловіків і дівчина сиділи з одного боку, де був гральний автомат, а решта троє і ще одна дівчина — з другого, ближче до дверей. Та дівчина, що сиділа з боку автомата, була й справді дуже гарна. Але друга теж мила. Роджер, Томас Хадсон і хлопці рушили просто до стойки. Девід навіть намагався не кульгати.

Містер Боббі подивився на Роджера й промовив:

— Це знову ви?

Роджер скрушно кивнув головою, і Боббі поставив перед ним пляшку та склянку. Роджер мовчки присунув їх до себе.

— І ви все п'єте, Хадсоне? — обернувся Боббі до Томаса Хадсона. Обличчя його було суворе, осудливе.

Томас Хадсон кивнув.

— Час би вам уже взятися за розум, — провадив Боббі. — Треба ж знати якусь міру, хай вам чорт.

— Мені б тільки скляночку рому, Боббі.

— Отого, що в нього?

— Ні. «Бакарді».

Містер Боббі налив склянку й подав Томасові Хадсону.

— Ось вам, — мовив він. — Хоч ви добре знаєте, що не слід би вам нічого давати.

Томас Хадсон за одним духом вихилив ром і відчув приємне тепло й натхнення.

— Ще одну, — попросив він.

— Не раніше, як за двадцять хвилин, Хадсоне, — сказав містер Боббі й подивився на годинник за стойкою.

Приїжджі уже звернули на них увагу, але не давали цього взнаки.

— А ти що питимеш, спортсмене? — звернувся містер Боббі до Девіда.

— Ви ж добре знаєте, що й кинув пити, — похмуро відказав той.

— Відколи це?

— Від учорашнього вечора, якщо вам пам'ять не одібрало.

— Ну вибачай, — сказав містер Боббі й швиденько випив сам. — Де мені в біса встежити за кожним п'янюгою. Єдине, чого я прошу: заберіть звідси цього Хадсона, поки в мене тут пристойна публіка.

— Я собі тихо п'ю, нікого не чіпаю, — обізвався Томас Хадсон.

— І вам уже годі. — Містер Боббі закоркував пляшку, що була перед Роджером, і поставив її назад на полицю.

Том-молодший схвально кивнув йому і щось зашепотів до Роджера. Той похилив голову на руки. Потім знову підвів голову й показав на пляшку. Том-молодший покрутив головою. Боббі взяв з полиці пляшку, відкоркував її й поставив перед Роджером.

— Упивайтеся хоч до смерті, — мовив він. — І не думайте, що мене совість гризтиме.

Приїжджі з обох боків стойки вже придивлялися до них пильніше, але так само спокійно. Вони прийшли сюди задля розваги, але поводилися стримано і взагалі справляли приємне враження.

Тоді вперше обізвався Роджер.

— Налийте і цьому щуреняті, — мовив він до Боббі.

— Ти що питимеш, синку? — запитав Енді містер Боббі.

— Джин, — відказав Енді.

Томас Хадсон намагався не дивитись на приїжджих. Але й так відчував, що ті за ними стежать.

Боббі поставив перед Енді пляшку й присунув до неї склянку. Енді наповнив її по вінця і підняв до Боббі.

— За ваше здоров'я, містере Боббі, — сказав він. — Це сьогодні перша за цілий день.

— Пий на здоров'я, — відповів Боббі. — Ти сьогодні припізнився.

— Тато забрав у нього гроші, — пояснив Девід. — Ті, що мати подарувала йому на день народження.

Том-молодший подивився на батька й заплакав. Він вдавав, ніби стримує сльози, не перегравав, але все одно то було сумне видовище.

Усі мовчали. Нарешті обізвався Енді:

— Містере Боббі, мені б ще скляночку, коли ваша ласка.

— Наливай собі сам, — відказав Боббі. — Нещасна ти дитина. — Тоді обернувся до Хадсона — Годі, Хадсоне. Ще одну випийте — і забирайтесь.

— Поки я сиджу тихо, не маєте права мене виганяти, — заперечив Томас Хадсон.

— Знаю я вас, ви не довго всидите тихо, — суворо промовив Боббі.

Роджер знов показав на пляшку, і Том-молодший вчепився йому в рукав. Він стримував сльози й поводився, як і належало мужньому, хорошому хлопчині.

— Містере Девіс, — мовив він, — не треба вам більше. Роджер нічого не сказав, і містер Боббі знов поставив перед ним пляшку.