— Хіба ви не хочете їхати, містере Девіс?

— Можу й залишитися.

— Тільки щоб це не було через мене, — мовив Ендрю. — Я маю що робити. Просто я подумав, що ви й самі залишилися б.

— Мабуть, я таки залишуся, — сказав Роджер. — Полежу, почитаю.

— Не піддавайтесь на його хитрощі, містере Девіс. Не дайте улестити себе.

— Мені самому хочеться залишитись, — відказав Роджер. Перевдягнувшись у сухі шорти, вони посідали на веранді.

Джозеф приніс миску салату з морських молюсків. Хлопці залюбки їли салат, а Том-молодший запивав його пивом з пляшки. Томас Хадсон сидів, відкинувшись у кріслі, Роджер стояв поруч із шейкером в руках.

— Як попоїм, мене завжди хилить на сон, — сказав він.

— Нам бракуватиме вас, — мовив Том-молодший. — Тоді я теж залишився б.

— То й залишайся, Томе, — підхопив Ендрю. — А тато з Девідом нехай їдуть.

— Грати з тобою я однаково не стану, — сказав йому Том-молодший.

— А я тебе й не прошу. Тут є один хлопчина-негр, він постоїть на відбої.

— І чого б ото я пнувся куди не слід? — мовив Томмі. — Ти ніколи не виростеш досить великий для бейсболіста.

— Я буду не менший за Діка Рудольфа й Діка Керра.

— Знати іх не знаю, — сказав Том-молодший.

— Як звуть кого-небудь із жокеїв? — пошепки запитав Девід Роджера.

— Ерл Сенд.

— Ти будеш не більший за Ерла Сенда, — промовив Девід до Ендрю.

— Ой, їхав би ти вже на свої підводні лови, — сказав Ендрю. — Я хочу заприятелювати з містером Девісом, як ото колись Том з містером Джойсом. Ви не проти, містере Девіс? Тоді я зможу казати в школі: «Того літа ми з містером Девісом жили на тропічному острові й писали всі ці непристойні оповідання, а мій батько малював на картинах голих жінок — ви всі їх бачили». Ти ж малюєш голих жінок, тату?

— Часом малюю. Проте вони майже всі темношкірі.

— То пусте, — сказав Ендрю. — Мені байдуже, якого вони кольору. А Томові нехай залишається його містер Джойс.

— Ти на них і глянути посоромишся, — мовив Девід.

— Може, й так. Але я привчу себе.

— Татові картини з голими жінками не порівняти з отим розділом у книжці містера Джойса, — сказав Том-молодший. — Та й взагалі, це тільки тобі, малому, здається, що гола натура — то щось особливе.

— Хай так. Але я все одно беру собі містера Девіса з татовими малюнками. Хтось у школі казав, що оповідання містера Девіса таки справді непристойні.

— Гаразд. Тоді і я беру собі містера Девіса. Я його давній-предавній приятель.

— І містера Пікассо, і містера Брака, і містера Міро, і містера Массона, і містера Паскена, — додав Томас Хадсон. — Ти знав їх усіх.

— І містера Уолдо Пірса, — сказав Том-молодший. — Бачиш, Енді, куди тобі братися до мене. Ти надто пізно почав. Тобі мене не переплюнути. Поки ти був у своєму Рочестері та ще навіть і не народився, ми з татом он скільки світу побачили. Мабуть, я знав чи не всіх уславлених нині художників. А багато з них були мої добрі приятелі.

— Треба ж і мені колись починати, — сказав Ендрю. — От я й беру собі містера Девіса. Та це не означає, містере Девіс, що ви обов'язково повинні писати непристойні оповідання. Я сам усе вигадуватиму, точнісінько так, як Томмі. Ви тільки розкажіть мені що-небудь страшне, що з вами трапилось, а я все те так переповім, наче бачив на власні очі.

— Ніякого біса я не вигадую, — заперечив Том-молодший. — Часом тато і містер Девіс тільки підкажуть мені щось, як я не пам'ятаю. Але я справді живий свідок і учасник цілої доби в малярстві й літературі і, якби довелося, хоч зараз міг би написати спогади.

— Ну, це ти вже заговорюєшся, Томмі, — мовив Ендрю. — Ти б спершу думав, що кажеш.

— Нічого йому не розповідайте, містере Девіс, — сказав Том-молодший. — Нехай починає без фори, як ми з вами.

— Ми з містером Девісом самі порозуміємось, — сказав Ендрю. — Ти в наші справи не лізь.

— Розкажи мені, тату, ще про когось із тих моїх приятелів, — попрохав Том-молодший. — Я знаю, що був знайомий з ними і що ми ходили разом по кафе, але хотів би знати про них докладніше. Як от, приміром, знаю про містера Джойса.

— Ти пам'ятаєш містера Паскена?

— Ні. Майже ні. Який він був?

— Каже — приятель, а сам навіть не пам'ятає його, — втрутився Ендрю. — То, по-твоєму, через кілька років і я не пам'ятатиму, який із себе містер Девіс?

— Помовч ти, — відрубав Том-молодший. — Будь ласка, тату, розкажи мені про нього.

— Містер Паскен робив багато таких малюнків, що могли б правити за ілюстрації до тих місць у книжці містера Джойса, які тобі так сподобались.

— Справді? Оце було б на що подивитись!

— Коли ми сиділи в кафе, він часто малював тебе, здебільшого на серветках. Він був малий на зріст, дуже незговірливий і химерний. Майже цілий рік ходив у котелку, і художник був першорядний. А поводився завжди так, наче знає якусь важливу таємницю, оце щойно довідався про неї і цілком нею захоплений. Часом ця таємниця дуже його тішила, а часом наганяла на нього сум. Але завжди видно було, що він знає її і що вона його страшенно захоплює.

— Що ж то за таємниця?

— О, тут і алкоголь, і наркотики, і те, що так детально виклав містер Джойс в останньому розділі своєї книжки, і величезний хист до малювання. Він був кращим художником, ніж будь-хто на той час, і в цьому також полягала його таємниця, хоч йому було до того байдуже. Він гадав, що йому байдуже до всього, а виявилося, що ні.

— Він був безпутний?

— Еге ж. По-справжньому безпутний, це теж належало до отієї його таємниці. Йому подобалося бути безпутним, і він ніколи не каявся.

— Ми з ним теж були добрі приятелі?

— Дуже. Він називав тебе Страховидлом.

— Ха, — потішено мовив Том-молодший. — Страховидлом!

— У нас є картини містера Паскена, тату? — запитав Девід.

— Є кілька.

— А справжніх портретів Томмі він ніколи не малював?

— Ні. Здебільшого він малював Томмі на серветках та на мармурових стільницях у кафе. І називав його жахливим Пивним Страховидлом з Лівого берега.

— Запиши собі цей титул, Томе, — сказав Девід.

— А містер Паскен був розбещений? — запитав Том-молодший.

— Гадаю, що так.

— Хіба ти не знаєш?

— По-моєму, про нього можна так сказати. Мабуть, і це була частина його таємниці.

— А містер Джойс?

— Ні.

— І ти ні?

— Ні, — відказав Томас Хадсон. — Думаю, що ні.

— А ви розбещений, містере Девіс? — запитав Том-молодший.

— Не думаю.

— Це добре, — мовив Том-молодший. — Я казав директорові, що ні тато, ні містер Джойс не розбещені, а тепер зможу сказати це й про містера Девіса, якщо він запитає. Він усе натискав на те, що я нібито розбещений. Та мене це не тривожило. В нашій школі один хлопець по-справжньому розбещений, то різницю одразу видно. А як звали містера Паскена?

— Жюль.

— Як це пишеться? — запитав Девід. Томас Хадсон сказав йому.

— А як він жив далі, той містер Паскен? — запитав Том-молодший.

— Він повісився, — сказав Томас Хадсон.

— Ого! — вигукнув Ендрю.

— Бідолашний містер Паскен, — побожно мовив Том-молодший. — Сьогодні ввечері помолюся за нього.

— А я помолюся за містера Девіса, — сказав Ендрю.

— І молися частіше, — сказав Роджер.

VI

Увечері, коли хлопці вже полягали спати, Томас Хадсон та Роджер Девіс сиділи у великій кімнаті й розмовляли. З підводними ловами нічого не вийшло, бо море було надто неспокійне, але після вечері хлопці їздили з Джозефом ловити окунів. Повернулися стомлені й задоволені і, побажавши дорослим на добраніч, пішли спати. Деякий час Хадсон і Роджер ще чули, як вони про щось гомонять, потім хлопці поснули.

Ендрю боявся темряви, і його брати знали про це, але ніколи не глузували з нього.

— Як гадаєш, чому він так боїться темряви? — спитав Роджер.

— Не знаю, — відповів Томас Хадсон. — А ти в дитинстві не боявся?

— Та начебто ні.

— А я боявся, — сказав Томас Хадсон. — Чи є тут якийсь зв'язок?