— Оце куди краще, ніж назви вулиць, — озвався Ендрю. — А ти не злякався, Томмі, коли побачив, що кіт жере голуба?

— Ні. Той котяра був тоді мій найперший друг. Сказати б, найближчий. Гадаю, він зрадів би, якби і я почав їсти голуба разом з ним.

— Треба було спробувати, — сказав Ендрю. — Розкажи ще про рогатки.

— Ще одну рогатку мама подарувала тобі на різдво, — нагадав Том-молодший батькові. — Вона побачила її у мисливському магазині — хотіла купити тобі рушницю, але їй усе не вистачало грошей. Щодня спинялася перед вітриною, ідучи в épicerie[66] і роздивлялась на рушниці, а одного дня побачила ту рогатку й одразу ж купила, бо побоялася, що її купить хтось інший, і сховала до різдва. Їй довелося підправити рахунки, щоб ти нічого не запідозрив. Вона мені не раз про це розповідала. Пригадую, як на різдво вона подарувала тобі ту рогатку, а свою стару ти віддав мені. Але тоді мені ще бракувало сили натягти гуму.

— Тату, а ми колись були бідні? — запитав Ендрю.

— Ні. На той час, коли народилися Девід і ти, я вже вибився з нестатків. Ми не раз опинялися в скруті, але по-справжньому ніколи не бідували, як тоді з Томом і його мамою.

— Розкажи нам ще про своє життя в Парижі, — попрохав Девід. — Що іще ви з Томмі там робили?

— Що ми робили, синку?

— Восени? Ми купували у вуличного продавця смажені каштани, і я грів об них руки. А ще ходили в цирк і бачили крокодилів капітана Валя…

— Ти й це пам'ятаєш?

— Ще й як. Капітан Валь боровся з крокодилами (він вимовляв «крукодил», як ото кажуть «крук», називаючи птаха), а гарненька дівчина штрикала їх тризубцем. Але найбільші крокодили не хотіли й з місця зрушити. Цирк був дуже гарний — круглий, червоний із золотом, і там завжди пахло кіньми. А десь у глибині приміщення був буфет, куди ти ходив випити з містером Кросбі і з приборкувачем левів та його дружиною.

— Ти пам'ятаєш містера Кросбі?

— Він ніколи не носив ні капелюха, ні пальта, хоч як було холодно, а його мала дочка ходила з довгими розпущеними косами, як ото Аліса в Країні чудес. Тобто — на малюнках у книжці. Містер Кросбі завжди був дуже збуджений.

— Кого ще ти пам'ятаєш?

— Містера Джойса.

— А він який був?

— Високий на зріст, худий, з вусами й невеликою випнутою борідкою. Він носив окуляри з товстелезними скельцями і ходив, високо задерши голову. Пригадую, якось пройшов повз нас на вулиці й не привітався, і ти гукнув його, і тоді він спинився, побачив нас крізь свої окуляри, — наче з акваріума визирнув, — і сказав: «О, це ви, Хадсоне, а я шукав вас», — і ми втрьох зайшли до кафе. На терасі було холодно, але ми сіли в кутку коло однієї з тих штук… як вони звуться?

— Braziers[67].

— А я гадав, brasiers[68], — це оте, що носять жінки, — сказав Ендрю.

— Це такі великі бляшанки з дірками, в яких палять кам'яне чи деревне вугілля, щоб зігріватися взимку де-небудь надворі, як-от на терасі кафе: сідаєш до них — і тобі тепло, або ж на іподромі — стій собі і грійся, — пояснив Том-молодший. — А в тому кафе, куди ми звичайно ходили з татом і містером Джойсом, вони стояли на всій терасі, і в найхолоднішу пору можна було посидіти в теплі та затишку.

— Схоже на те, що ти більшу частину свого життя провів по кафе, пивничках та інших веселих місцях, — зауважив найменший хлопець.

— Та бувало, — відказав Том. — Правда ж, тату?

— І міцно спав у своїй колясці, поки тато йшов хильнути нашвидку, — докинув Девід. — Ну й ненавидів же я оце «хильнути нашвидку». Насправді йому кінця немає.

— А про що говорив містер Джойс? — запитав Роджер Тома-молодшого.

— Ну, містере Девіс, усього, що було тоді, я не пам'ятаю. Здається, про італійських письменників і про містера Медокса Форда. Містер Джойс терпіти не міг містера Форда. І містер Паунд теж завжди його дратував. «Знаєте, Хадсоне, Езра став зовсім скажений», — сказав він якось татові. Це я добре запам'ятав, бо вважав тоді, що скажений може бути лише собака, і пригадую, як я сидів і розглядав обличчя містера Джойса — рожеве таке, з дуже гладенькою шкірою, наче з морозу, — і його окуляри, в яких одне скельце було навіть товще за друге, і уявляв собі містера Паунда: його руду чуприну, клинцювату борідку, гарні очі, а з рота в нього текло щось біле, наче мильна піна. І думав: який жах, що містер Паунд сказився, і не приведи боже нам наразитися на нього. А тоді містер Джойс сказав: «Та й Форд уже скільки років казиться», — і я уявив собі містера Форда з його кумедним широким і безбарвним обличчям, безбарвними очима й рідкими зубами у завжди розтуленому роті, і з його рота теж текла ота страхітлива піна.

— Годі вже про це, — сказав Ендрю. — А то мені вночі насниться.

— Ні, розказуй далі, будь ласка, — мовив Девід. — Це однаково що про перевертнів. Мама замкнула книжку про перевертнів, бо Ендрю снилися моторошні сни.

— А той містер Паунд нікого не покусав? — запитав Ендрю.

— Ні, вершнику, — відказав йому Девід. — Це ж тільки так говориться. Сказився — означає втратив глузд. Це зовсім не те, що собачий сказ. А чому він вважав, що вони скажені?

— Не знаю, — відповів Том-молодший. — На той час я був уже не такий малий, як тоді, коли ми стріляли голубів у парку. Але все-таки ще малий і не міг усього запам'ятати, а до того ж містер Паунд і містер Форд, що уявлялися мені з отією піною на губах, наче от-от когось укусять, вибили в мене з голови все інше. Містере Девіс, а ви знали містера Джойса?

— Так. Ми з ним, твій батько і я, були добрі приятелі.

— Тато був набагато молодший за містера Джойса.

— Твій тато був тоді молодший за будь-кого.

— Тільки не за мене, — гордо промовив Том-молодший. — Мабуть, я був наймолодший з усіх приятелів містера Джойса.

— Б'юсь об заклад, що йому страшенно бракує тебе, — сказав Ендрю.

— А ще він багато втратив, що так і не познайомився з тобою, — мовив Девід. — Коли б ти не товкся весь час у Рочестері, він мав би таке щастя.

— Містер Джойс — велика людина, — сказав Том-молодший. — Та він на вас, двох шмаркачів, і глянути не схотів би.

— Це по-твоєму так, — сказав Ендрю. — А насправді містер Джойс і Девід могли б таки заприятелювати. Девід же пише до шкільної газети.

— Тату, розкажи нам ще про ті часи, коли ти, і Томмі, і мама Томмі бідували. Ви були дуже бідні?

— Таки дуже, — сказав Роджер. — Пригадую, ваш батько з самого ранку наготує, бувало, малому Томові всяких пляшечок і поспішає на базар, щоб купити найкращу і найдешевшу городину. Виходжу з дому снідати, а він уже повертається з базару.

— В усьому шостому арондисмані я найкраще знався на poireaux, — сказав Томас Хадсон хлопцям.

— А що таке poireaux?

— Цибуля-порей.

— Це такі довгі зелені цибулинки, з вигляду схожі на звичайні, — пояснив Том-молодший. — Тільки не такі лискучі. Пір'я в них зелене, з білими кінчиками. Їх варять і їдять холодними, поливши оливковою олією та оцтом із сіллю й перцем. Їдять усе цілком — і цибулини, і пір'я. Це така смакота! Мабуть, я з'їв їх найбільше в світі.

— А що таке шостий… як там його? — запитав Ендрю.

— Без тебе, звісно, розмова не обійдеться, — дорікнув йому Девід.

— Коли я не знаю французької, треба ж спитати.

— Париж поділено на двадцять міських округ, або ж арондисманів. Ми жили в шостому.

— Тату, облишмо краще ті арондисмани, й розкажи нам про Щось інше, — попрохав Ендрю.

— Тебе ніщо не цікавить, спортсмене, — сказав Девід.

— Неправда, цікавить, — заперечив Ендрю. — Але про арондисмани мені ще рано знати. Ви ж самі щоразу мені кажете: «Тобі ще рано про це знати». І отут я з вами згоден: таки справді рано. Цього мені не осягти.

— А скільки вибив за своє життя Тай Кобб? — запитав його Девід.

— Триста шістдесят сім.