Щоправда, я трохи ускладнював справу, бо скрізь говорив про Еліота як про майора Еліота, вдаючи, ніби плутаю його з майором Дугласом, економістом, чиїми ідеями дуже захоплювався Езра. Але Езра розумів, що душею я з ним і сповнений bel esprit, хоча його й дратувало, коли я просив своїх знайомих дати кошти на визволення майора Еліота з банку і хтось питав, a що, власне, той майор робить у банку, і коли вже він вийшов у відставку, то чом не дістав пенсії або принаймні одноразової винагороди.

У таких випадках я пояснював своїм знайомим, що все це не стосується справи. А питання стоїть так: або ви маєте bel esprit, або ви його не маєте. Якщо маєте, то дасте гроші, щоб визволити майора з банку. Якщо не маєте — тим гірше для вас. Ви не розумієте, що означає оцей маленький грецький храм? Ні? Так я й думав. Мені вас жаль, друже. Хай ваші гроші лишаться при вас. Нам вони не потрібні.

Як співучасник «Bel Esprit» я діяв дуже енергійно, і моєю найзаповітнішою мрією в ті дні було побачити, як майор, широко ступаючи, виходить з банку вільною людиною. Не пригадую вже, як зрештою «Bel Esprit» спіткала загибель, — до цього нібито спричинилася поява друком «Безплідної землі», за яку майор здобув премію «Дайєла», а згодом якась титулована дама заснувала для Еліота журнал під назвою «Крітеріон», отож нам з Езрою більш не треба було клопотатися ним. А маленький грецький храм, певно, й досі стоїть у тому садку. І я довго відчував розчарування, що ми не спромоглися визволити майора з банку самим своїм «Bel Esprit», бо не раз уявляв собі в мріях, як він прийде і, можливо, оселиться в тому маленькому грецькому храмі, і сподівався, що Езра візьме мене з собою, і ми на часинку заскочимо туди й увінчаємо майора лаврами. Я знав, де ростуть гарні лаври, і міг зганяти по них на своєму велосипеді, і ми могли б увінчувати його щоразу, коли він засумує або коли Езра прочитає рукопис чи коректуру ще однієї великої поеми на зразок «Безплідної землі». А так уся та справа, як і чимало інших, обернулася для мене погано ще й з морального погляду, бо ті гроші, що їх тримав на визволення майора з банку, я взяв з собою в Анген і заклав на коней, нашпигованих збудниками. У двох перегонах ті нашпиговані коні перескакали ненашпигованих або недошпигованих, за винятком одного заїзду, в якому наш фаворит був такий перешпигований, що ще до старту скинув з себе жокея і, вихопившись на доріжку, сам пройшов повне коло стипль-чезу, так неймовірно стрибаючи через перешкоди, як ото часом стрибаєш уві сні. Коли його зловили і жокей знову сів у сідло, він узяв добрий старт і йшов, як кажуть на перегонах у Франції, престижно, але грошей не здобув.

Я, звісно, був би куди радіший, коли б той втрачений заклад пішов на «Bel Esprit», якого вже не існувало. Та я розраджував себе тим, що, вигравши на решту закладів, міг би внести в «Bel Esprit» набагато більше, ніж намірявся спершу.

Досить дивний кінець

Дружба з Гертрудою Стайн урвалася в досить дивний спосіб. Ми з нею дуже заприязнились, і я робив для неї чимало цілком практичних послуг, як-от умовив Форда вмістити в журналі її довжелезний твір, допоміг передрукувати рукопис і вичитав гранки, й стосунки між нами були такі, що кращі й уявити собі важко. Дружба між чоловіком і визначною жінкою безперспективна, хоча така дружба може бути досить приємною, перше ніж перетвориться на щось більше або менше; а ще безперспективиіша вона з шанолюбними жінками-письменницями. Одного разу, коли я спробував пояснити, що довго не з'являвся на вулиці Флерюс, 27, через те, що, мовляв, не знав, чи застану її вдома, міс Стайн сказала:

— Але ж, Хемінгуею, ви можете приходити сюди як до себе додому. Невже ви не розумієте цього? Я не жартую. Заходьте будь-коли, і покоївка (вона назвала її на ім'я, але я забув його) подасть вам що треба, а ви влаштовуйтеся собі як дома й чекайте на мене.

Я не зловживав цим дозволом, але іноді заходив-таки до неї, і покоївка наливала мені чарку, і я сидів і дивився на картини, а якщо міс Стайн довго не з'являлася, дякував покоївці, залишав міс Стайн записку і йшов собі геть. Міс Стайн зі своєю компаньйонкою збиралася в автомобільну подорож на південь і попросила мене прийти зранку в день від'їзду попрощатись. Вона запросила й Хедлі (ми мешкали тоді в готелі), але ми мали інші плани, хотіли поїхати кудись-інде. Звісно, в такому не зізнаються: ти висловлюєш сподівання, що прийдеш, а потім виявляється, що тобі щось завадило. На той час я вже трохи опанував мистецтво ухилятися від візитів. Мені довелось навчитися цього. Значно пізніше Пікассо розповідав мені, що завжди приймав запрошення багатіїв, бо це страшенно їх тішило, але потім неодмінно траплялося щось, і візит не відбувався. Але міс Стайн це не стосувалося, він мав на увазі інших.

Був чудовий весняний ранок, і я пішов пішки від площі Обсерваторії через Малий Люксембурзький сад. Каштани стояли в цвіту, на посипання рінню доріжках бавилися діти, а на лавках сиділи їхні няньки, і я бачив на деревах горлиць і чув туркотіння інших, яких не було видно.

Покоївка відчинила мені двері, перше ніж я встиг подзвонити, і попросила, щоб я зайшов і трохи почекав. Міс Стайн от-от зійде вниз. Хоч було ще зовсім рано, покоївка налила в чарку горілки, подала її мені й весело підморгнула. Міцний трунок приємно обпік язик, і тут, ще не встигши проковтнути його, я почув, як хтось розмовляє з міс Стайн так, як я ще ніколи не чув, щоб люди розмовляли одне з одним. Ніколи, жодного разу.

Потім я почув, як міс Стайн благає, молить:

— Не треба, кицю. Не треба. Будь ласка, не треба. Я все зроблю для тебе, кицю, тільки не треба. Будь ласка, не треба. Будь ласка, не треба, кицю.

Я вихилив чарку, поставив її на стіл і подався до дверей. Покоївка посварилася на мене пальцем і прошепотіла:

— Не йдіть. Вона зараз спуститься.

— Я мушу йти, — відповів я, намагаючись не слухати, поки виходив з кімнати, а голоси тим часом вели своє, і я чув їх, поки не вийшов. Мені було гадко, що я все те чув, а ще гидкіше — те, що я почув.

Вийшовши, я сказав покоївці:

— Будь ласка, скажіть, що я зустрів вас на подвір'ї. Що я не міг чекати, бо захворів мій приятель. Побажайте їй від мене щасливої дороги. Я напишу.

— C'est entendu[39], мосьє. Прикро, що ви не можете почекати.

— Так, — відповів я, — прикро.

Отак — досить безглуздо — воно й скінчилося для мене, хоч я ще й далі виконував якісь дрібні доручення, навідувався, коли це було потрібно, приводив людей, яких просили привести, й чекав відставки разом з більшістю інших своїх приятелів, коли прийшла нова доба й на зміну нам з'явилися нові приятелі. Сумно було бачити нові нікчемні картини поряд із шедеврами, але тепер це вже не мало значення. В усякому разі, для мене. Міс Стайн пересварилася майже з усіма, хто ставився до неї приязно, за винятком Хуана Гріса, і то лиш через те, що він помер. А втім, йому, гадаю, байдуже було б: йому давно вже до всього було байдуже, про це свідчать його картини.

Врешті вона пересварилась і зі своїми новими приятелями, але нас це вже не обходило. Вона стала схожа на римського імператора, що само по собі непогано, якщо тобі до вподоби жінки, схожі на римського імператора. Але Пікассо намалював її портрет, а я пам'ятав її такою, якого вона була, коли ще нагадувала селянку з Фріулі.

Згодом усі чи майже усі помирилися з нею, щоб про них не думали, що вони сноби чи святенники. Я теж помирився. Але я не міг більше відчувати до неї приязні — ані серцем, ані розумом. Найгірше, коли розум підказує тобі, що ти вже не зможеш приязно ставитися до тієї чи тієї людини. Але тут усе було навіть іще складніше.

Людина із знаком смерті на чолі

Того дня, коли я познайомився в Езриній студії з поетом Ернестом Уолшем, з ним було двоє дівчат у довгих норкових хутрах, а на вулиці чекав великий блискучий лімузин готелю «Кларідж» із шофером в уніформі. Обидві дівчини були біляві, вони пливли через океан тим самим пароплавом, що й Уолш. Пароплав прибув напередодні, і Уолш узяв дівчат з собою до Езри.