— Ви мали вигляд людини, що одинцем продирається крізь джунглі, — сказав він.

— Коли я працюю, то нічого не бачу.

— А все ж таки, ви в ту мить були в джунглях, мосьє?

— У звичайному лісі, — відповів я.

Я попрямував далі вулицею, заглядаючи у вітрини й радіючи весняному вечорові й зустрічним перехожим. У трьох найславетніших кафе сиділи люди, яких я знав в обличчя чи з якими був знайомий. Але ввечері, коли засвічувалися ліхтарі, я завжди помічав довкола набагато приємніших і зовсім незнайомих мені людей, які поспішали туди, де можна було випити, поїсти, а згодом віддатися любощам. Завсідники найуславленіших кафе, мабуть, роблять те саме, а може, вони сидять і п'ють, розмовляють і любляться лише для того, щоб їх бачили інші. А люди, які мені подобались і з якими я не був знайомий, ходили до великих кафе, бо там можна було загубитися серед відвідувачів, і ніхто на них не звертав уваги, й вони могли побути вдвох. За тих часів, до того ж, у великих кафе страви були дешеві, там подавали добре пиво, й аперитиви коштували недорого, й ціну чітко позначали на блюдечках під ними.

Того вечора в голові моїй снувалися такі-от тверезі, хоча й не дуже оригінальні думки, і настрій у мене був особливо піднесений, бо цілий день я добре працював — багато зробив і так і не піддався бажанню піти на перегони. На той час, однак, я вже не міг дозволити собі ходити на перегони, дарма що, доклавши належних зусиль, на них завжди можна було заробити. Тоді ще не впроваджено було ні аналізу слини, ані інших методів, за допомогою яких виявляють штучно збуджених коней, і допінг застосовувався дуже широко. Але обчислювати шанси коней, які одержують збуджувальні засоби, розпізнавати ознаки допінга ще в стайні й закладати останні гроші, керуючись іноді просто якимось шостим чуттям, — таке заняття навряд чи може сприяти молодому батькові родини в його прагненні цілком віддатися літературному навчанню.

З усіх поглядів ми ще були дуже бідні, і, аби заощадити трохи грошей, я казав дружині, що мене запросили на обід, потім гуляв дві-три години в Люксембурзькому саду і, повернувшись, розповідав, як добре мене частували. Коли тобі двадцять п'ять років і ти збудований як важкоатлет, пропускати обід дуже нелегко: голод стає справжньою мукою. Але водночас голод загострює сприйняття, і я помітив, що мої персонажі відзначаються неабияким апетитом, люблять добре поїсти, а декотрі залюбки заглядають і в чарку.

В ресторані «Тулузький негр» ми пили добрий кагор, замовляючи чверть карафи, півкарафи, а то й повну карафу й звичайно розводячи його на третину водою. Вдома, над тартаком, ми мали корсіканське вино, дуже міцне й зовсім недороге. Це було справжнє корсіканське вино: навіть наполовину розбавлене водою, воно п'янило. В Парижі тоді можна було жити на зовсім мізерні заробітки, а іноді навіть і розкошувати — якщо ти не купував собі нового одягу й час від часу не обідав.

Від «Селекта» я квапливо втік, бо побачив там Гарольда Стірнса; він неодмінно завів би розмову про коней, а я ж оце щойно очистив своє сумління й звеселив душу, зрікшись цих тварин назавжди. Сповнений того вечора праведності, я проминув «Ротонду» з усіма її завсідниками і, зневаживши розпусту й стадний інстинкт, перейшов на той бік бульвару, до кафе «Дю-Дом». Воно теж було переповнене, але там сиділи люди, що добре попрацювали.

Там сиділи натурниці, що добре попрацювали, й художники, що працювали, доки посутеніло, й письменники, що завершили собі на радість чи на біду денну працю, сиділи п'яниці й усілякі диваки — деяких я знав, а решта були просто так, статистами.

Я пройшов між столиками й підсів до Паскена, з яким були дві сестри-натурниці. Паскен помахав мені, коли я стояв ще на тротуарі по той бік вулиці й розмірковував, чи зайти випити, чи ні. Паскен був дуже добрий художник, і він був п'яний — тобто не п'яніший і не тверезіший, ніж завжди, — але зберігав цілковиту ясність думки. Обидві натурниці були молоді й гарненькі. Одна — чорнява, маленька, чудово збудована, оманливо тендітна й розпусна. Друга — пустотлива й дурненька, але дуже принадна своєю нетривкою дитинною вродою. Збудована вона була не так гарно, як її сестра, — та й взагалі ні в кого тієї весни я не бачив більше такої гарної статури.

— Добра сестра й лиха сестра, — сказав Паскен. — Я маю гроші. Що ти питимеш?

— Une demi-blonde[34], — сказав я офіціантові.

— Випий віскі. Я маю гроші.

— Я люблю пиво.

— Якби ти любив пиво, то сидів би в Ліппа. Ти, певно, працював.

— Еге ж.

— Посувається?

— Начебто.

— Добре. Я радий. І ти ще ні до чого не втратив смак?

— Ні.

— Скільки тобі років?

— Двадцять п'ять.

— Хочеш переспати з нею? — він глянув на чорняву й усміхнувся. — Їй це пішло б на користь.

— Певне, з неї сьогодні вистачить і вас. Вона всміхнулася до мене, розтуливши уста.

— Він розпусник, — сказала вона. — Але дуже милий.

— Можеш піти з нею до студії.

— Ану без свинства, — сказала білява сестра.

— А тебе хто питає? — гримнув Паскен.

— Ніхто. Але я що хочу, те й кажу.

— Забудьмо про все й веселімось, — запропонував Паскен. — Серйозний молодий письменник, і доброзичливий, мудрий старий художник, і дві юні красуні, в яких попереду ціле життя.

Отак ми сиділи, й дівчата попивали із своїх чарок, Паскен проковтнув ще один fine à l'eau, a я пив пиво, але веселитись не міг ніхто, крім Паскена. Чорнява, хизуючись, раз у раз міняла позу, сідала в профіль так, щоб світло підкреслювало обриси її обличчя, й показувала мені обтягнені чорним светром груди, її коротко підстрижене волосся було чорне й лискуче, як у східних жінок.

— Ти позувала цілий день, — сказав їй Паскен. — Могла б уже й не хизуватися цим светром тут, у кафе.

— А мені хочеться, — відповіла вона.

— Ти схожа на яванську ляльку, — мовив він.

— Очі не ті, — відповіла вона. — Це не так просто.

— Ти схожа на бідолашну розпусну poupée[35].

— Може, — сказала вона. — Але на живу. А про тебе цього не скажеш.

— Ну, це ми ще побачимо.

— Згода, — кивнула вона. — Я люблю докази.

— Хіба сьогодні ти їх не мала?

— Ет, — відповіла вона й підставила обличчя останнім відсвітам дня. — Тебе просто розохотила твоя робота. Він любить тільки полотна, — звернулася вона до мене. — До всього домішується якийсь бруд.

— Ти хочеш, щоб я малював тебе, платив тобі, спав з тобою, щоб у мене була ясна голова, і щоб до всього я ще й кохав тебе, — сказав Паскен. — Бідолашна моя лялечка.

— Я вам подобаюся, правда ж, мосьє? — звернулась дівчина до мене.

— Дуже.

— Але ви завеликий, — з жалем сказала вона.

— В ліжку всі однакові на зріст.

— Неправда, — сказала її сестра. — І мені набридли ці балачки.

— Послухай, — сказав Паскен. — Якщо ти вважаєш, що я люблю тільки полотна, завтра я малюватиму тебе аквареллю.

— А коли ми вечерятимемо? — спитала її сестра. — І де? — . Ви повечеряєте з нами? — спитала чорнява дівчина.

— Ні. Я йду вечеряти з моєю légitime. — Тоді дружин називали так. А тепер кажуть: моя régulière[36].

— Ви неодмінно мусите йти?

— І мушу, й хочу.

— Ну, то йди, — сказав Паскен. — І дивись, не закохайся в друкарський папір.

— Якщо закохаюся, то почну писати олівцем.

— Отже, завтра акварель, — оголосив він. — Ну гаразд, діти мої, я вип'ю ще чарку, й підемо вечеряти, куди скажете.

— До «Вікінга», — озвалася чорнява.

— Атож, — підтримала її сестра.

— Гаразд, — погодився Паскен. — На добраніч, Jeune homme[37]. Приємних снів.

— І вам також.

— Вони не дають мені спати, — сказав він. — Я ніколи не сплю.

— Засніть сьогодні.