Звичайно, досвід минулої війни не допомагає ні хлопцям із абруцьких селищ, які ліпляться по стрімких схилах гір, що рано вкриваються снігом, ні робітникам з гаражів і майстерень Мілана, Болоньї чи Флоренції, ні велогонщикам на припорошених пилом дорогах Ломбардії, ні футболістам заводських команд Спеції і Туріна, ні тим, хто косив сіно на високогірних луках Доломітових Альп, а взимку супроводив гірськолижників, ні тим, хто спалював би вугілля у лісах над П'йомбіно, чи замітав би підлогу в тратторіях у Віченці, а за давніх часів емігрував би до Північної чи Південної Америки. Їх чекають убивча спека й країна, де марно шукати затінку; їх чекають невиліковні хвороби, від яких болять кістки, набрякають нутрощі і молода людина враз стає схожа на старика. А коли вони, нарешті, вступлять у бій і почують свист крил, що розсікають повітря, і коли їх поранять, сподіваюсь, хто-небудь підкаже їм, що треба повернутися долілиць і шепотіти «Mamma mia!», припавши устами до матері землі.

Сини Муссоліні літають на літаках, не ризикуючи бути збитими, адже ворог не має літаків. Але сини італійських бідняків служать у піхоті, як і сини бідняків усього світу.

І я бажаю талану всім піхотинцям, а ще я їм бажаю зрозуміти, хто їхній ворог і чому.

Два листи до І. Кашкіна[187]

Дорогий Кашкін.

Дякую Вам за книжку[188] і за статтю в «Інтернаціональній літературі». Їх сьогодні передав мені Сароян. А трохи раніше «Ескуайр» прислав мені статтю, і я прочитав її.

Добре, коли є людина, яка розуміє, про що ти пишеш. Це все, що мені потрібно. Немає значення, яким я при цьому здаюся збоку. Наша критика сміхотворна. Буржуазні критики цілковиті невігласи, а новонавернені комуністи такі ж, як і всі новонавернені: вони так намагаються бути правовірними, що цікавляться лише тим, чи немає часом єресі в їхніх власних критичних оцінках. Все це ніяк не пов'язано з літературою, яка завжди залишається сама собою, якщо вона справжня література, байдуже, який письменник пише і які його погляди. Тепер Едмунд Уїлсон — найкращий критик, але він більше не читає нових книжок. Каулі — чесний, але він і досі надто приголомшений своїм новонаверненням. І, здається, теж перестає читати книжки. Всі інші — кар'єристи. Я не знаю жодного критика, якого хотів би мати поряд і на якого міг би покластися, якби довелося разом за щось воювати. Я не згадав Майка Голда. Він також чесний.

Отакі справи з більшістю критиків. Наприклад, Айсідор Шнейдер напише про мене статтю. Я прочитаю її, бо як професійного письменника мене цікавлять не компліменти, а лише те, що я можу взяти для себе. Стаття виявиться пустопорожньою і нічого мені не дасть. Я не обурююсь, мені просто нудно. Тоді хтось з моїх друзів (скажімо, Джозефіна Хербст) напише до Шнейдера і вичитає йому: «Як же це ви пишете так, а «Прощавай, зброє», а те, що Хем каже в «Смерті пополудні» тощо». Шнейдер їй напише у відповідь, що після роману «І сонце сходить», який здався йому антисемітським, не читав жодного мого твору. І ось він пише солідну статтю про твою творчість. І це не читавши твоїх останніх книжок. Та все це дурниці.

Ваша стаття дуже цікава. Єдина біда — вона закінчується тим, що я, так само як Фрезер, лежу в Біллінгсі, штат Монтана, з переламаною рукою, до того ж переламаною так сильно, що вона висить викручена за спину. Перелом не зростався п'ять місяців, а потім руку паралізувало. Я пробую писати лівою рукою, але нічого не виходить. Нарешті променевий нерв відновлюється, і через п'ять місяців я знову володію зап'ястям. Але тим часом занепадаєш духом. Я згадую свій біль і смуток, людей з лікарні і пишу оповідання «Картяр, черниця і радіо». Потім я пишу оповідання «Смерть пополудні». Потім ще кілька оповідань до своєї останньої книжки[189]. Я їду на Кубу, там невеликі заворушення. Я їду до Іспанії і пишу до біса гарне оповідання про те, яку силу має необхідність, ви, мабуть, його не читали, і називаю його «Один з рейсів». Одночасно пишу всяку всячину для «Ескуайра», для того, щоб прогодувати себе і родину. В «Ескуайрі» не знають, про що я збираюсь писати, і одержують матеріал за день до здачі номера в друк. Він не завжди однаковий. Щоразу я пишу його протягом одного дня і намагаюсь, щоб було цікаво й правдиво. І ні на що не претендую. Потім ми їдемо в Африку, де я чудово, як ніколи, проводжу час. Тепер я закінчив книжку[190] і збираюся прислати її Вам. Вона, можливо, здасться Вам нікудишньою, а можливо, сподобається. В усякому разі, це найкраще, на що я здатен. Якщо вона сподобається і Ви захочете надрукувати в журналі що-небудь з неї, — будь ласка. Можливо, книжка видасться Вам нецікавою. Але я думаю, якщо не журнал, то хоча б Ви нею зацікавитеся.

Останнім часом кожен намагається переконати тебе на словах або письмово, що, не ставши комуністом і не прийнявши марксистських поглядів, ти втратиш друзів і зостанешся самотнім. Заведено Думати, що самотність — щось жахливе, а життя без друзів — страшне. Я краще погоджусь мати одного чесного ворога, ніж більшість із тих друзів, яких я мав. Зараз я не можу стати комуністом, бо я вірю лише в одну річ — у свободу. Передовсім я повинен дбати за себе і робити свою справу. Потім я повинен допомогти сусідові. А держава мене зовсім не обходить. Держава означає для мене не більше, як несправедливі податки. Я ніколи й нічого у неї не просив. Можливо, Ви маєте кращу державу, але, щоб повірити в це, мені треба її побачити. І навіть тоді я нічого не зрозумію, тому що не знаю російської мови. Я вірю в абсолютний мінімум державного правління.

В який би час я не народився, я завжди міг би за себе потурбуватись; звичайно, якщо б мене не вбили. Письменник — як циган. Він нічим не зобов'язаний урядові. І добрий письменник ніколи не буде задоволений існуючим урядом. Він завжди підніматиме голос проти властей, а їхня рука завжди душитиме його. Досить придивитися до будь-якої бюрократії, щоб зненавидіти її в ту ж хвилину. Бо, як тільки вона переростає певні межі, вона стає несправедливою.

Як і циган, письменник на все дивиться збоку. Лише при обмеженості таланту він відчуває приналежність до певного класу. А якщо він досить талановитий, всі класи — сфера його діяльності. Він бере від них усе, а те, що віддає, стає надбанням кожного.

Навіщо письменникові сподіватися на винагороду або визнання якоїсь групи людей або якоїсь держави? Єдина винагорода для письменника — добре робити своє діло, і цього достатньо для кожної людини. Не уявляю собі нічого огиднішого за людину, яка намагається пропхатися до Французької або якоїсь іншої академії.

Якщо Вам здається, що така позиція веде до літературної безплідності, а людина, що так думає, стає суспільним покидьком, то, на мою думку, Ви помиляєтесь. Кількість не може бути мірилом людської праці. Якщо ти здатен вкласти в оповідання стільки сили і значення, скільки хтось інший вкладає в роман, — воно житиме стільки ж, якщо, звичайно, воно добре і з інших поглядів. Справжній твір мистецтва не помирає ніколи, хоч би яка політика лежала в його основі.

Якщо ти не марнославний, і віриш у щось так, як я вірю у важливість праці письменника, і завжди працюєш заради цього, то не зазнаєш розчарування. Єдине, з чим важко змиритись, це з браком часу на життя і на те, щоб завершити свою справу.

Діяти набагато легше для мене, ніж писати. Я маю до цього більше здібностей, ніж до літератури. Коли дієш, ніщо не турбує. В тяжкі хвилини тебе підтримує думка, що ти нічого не можеш зробити крім того, що робиш, і не несеш за це ніякої відповідальності. А коли пишеш, ніколи не вдається написати так добре, як хочеш. Писати — постійний виклик і найважче з усього, що можна робити. Тому саме це я роблю. І я щасливий, коли це мені вдається.