Не так уже й важливо, що буде з людиною після смерті. Але справа в тім, що африканські стерв'ятники нападають на пораненого, якому ніде сховатися, так само швидко, як на мерця. Я сам бачив, як від зебри через двадцять хвилин після того, як її було вбито, не залишилося нічогісінько, крім кісток та покрапленої чорним пір'ям великої кров'янистої плями. До того ж шкіра на череві зебри була прострелена, і птахам було легко добратися до її нутрощів. Тієї самої ночі гієни погризли і зжерли усі кістки, і вранці лише масний чорний слід свідчив, що в тому місці лежала зебра. Труп людини менший, та й шкіра тонша, так що з ним птахи впораються ще швидше. Отже, з погляду санітарії в Африці немає потреби копати могили.

Дуче мусить приховувати від італійських солдатів не те, що після смерті вони можуть опинитися в шлунку стерв'ятника, а те, що роблять грифи та марабу з пораненими. Перш за все, італійського солдата потрібно навчити, що, коли він поранений і не може рухатися, йому слід обернутися долілиць. Один чоловік, ще й досі живий, брав участь у минулій війні в Німецькій Східній Африці. Він не знав цього правила, й одного разу, коли він лежав непритомний, стерв'ятники почали викльовувати йому очі. Отямився він від сліпучого гострого болю й відчуття, що на ньому копошиться щось смердюче й покрите пір'ям. Відбиваючись від стерв'ятників, він перекотився на живіт, врятувавши в такий спосіб хоч половину свого обличчя. Вони почали клювати його крізь одежу, намагаючись добратися до нирок, але тут підоспіли санітари з носилками й прогнали їх. Якщо вам коли-небудь спаде на думку перевірити, скільки часу треба стерв'ятникам, щоб допастися до живої людини, ляжте під деревом, замріть і спостерігайте; спочатку вони кружлятимуть так високо, що здаватимуться вам цятками; потім знижуватимуться, описуючи концентричні кола; і, нарешті, з свистом розсікаючи повітря, каменем упадуть на землю, щоб розправитися з вами. Як тільки ви підведетеся, кільце, що оточує вас, змахне крилами й відскочить назад. А якби ви не могли підвестися?

Досі ефіопи не воювали. Вони відступали, даючи італійцям можливість просуватися вперед. Користуючись тим, що Ефіопія — країна сильних феодальних вождів, які завжди між собою ворогували, італійці підкуповували деяких з них, граючи на їхньому честолюбстві або чварах з негусом. В усіх повідомленнях твердиться, що Італія нібито окупує цю країну без ніякої боротьби. Але Італії необхідно виграти хоча б одну битву, щоб мати змогу домагатися від інших держав визнання її прав на захоплену територію чи, можливо, навіть на протекторат над усією Ефіопією. Але поки що ефіопи вперто уникають бою.

З кожним днем комунікації італійців розтягуються, кожний день утримання армії в Ефіопії обходиться Італії в хтозна-скільки мільйонів лір і кожного дня італійцям доводиться евакуювати морем щораз більше хворих. Коли ефіопи відійдуть досить далеко в глиб країни, щоб розпочати партизанську війну на ворожих комунікаціях, так і не прийнявши бою, Італія буде приречена на поразку. Але може статися, що через свою гордість чи зарозумілість ефіопи, ризикуючи всім, дадуть втягти себе у велику битву й будуть розбиті. Є надія й на перемогу, хоча поки що все обертається проти них.

Досить ефіопам призвичаїтися до літаків, навчитися кидатися при їхній появі врозтіч та стріляти по них, як це робили рифи в Північній Африці, і найбільша перевага італійців буде зведена нанівець. Для бомбовозів потрібні міста, для винищувачів — скупчення військ. Розосереджені війська небезпечніші для літаків, ніж літаки для них. Якщо ефіопи протримаються до наступного сезону дощів, італійцям будуть ні до чого їхні танки й машини. Навряд чи Італії вистачить грошей, щоб продовжувати війну аж до закінчення сезону дощів. Не слід забувати, що ефіопи живуть в Ефіопії і їдять один раз на день, тоді як для утримання кожного італійського солдата і для того, щоб годувати його так, як він звик, необхідна величезна й дорога система постачання. Варто Італії виграти хоча б один бій, вона негайно розпочне мирні переговори.

Генерали Муссоліні вчинили мудро, поставивши в авангарді сомалійські й данакільські частини. Їхній наступ не припиняється завдяки тому, що вони цілком слушно не покладаються на європейську піхоту в африканських умовах і добре засвоїли уроки минулої війни: щоб воювати й перемогти поблизу екватора, потрібні чорношкірі війська. Коли просування італійців у глиб країни наблизить час вирішальної битви, їм доведеться пускати в діло власні війська, бо самих чорних солдатів для цього виявиться замало. Це те, чого, очевидно, намагаються уникнути італійці й на що розраховують ефіопи. Одного разу вони вже побили італійців і тепер упевнені, що зможуть зробити це вдруге. Італійці сподіваються убезпечити себе в цій битві від випадковостей, використовуючи чорношкіру піхоту, танки, кулемети, сучасну артилерію та авіацію. Ефіопія сподівається заманити італійську армію в пастку, як під Адуве в 1896 році. Тим часом ефіопи відступають, уникаючи бою, а італійці все наступають, виснажуючи своїх чорношкірих солдатів, здобуваючи все більше ненадійних союзників, витрачаючи всі гроші на утримання армії.

Як мені уявляється, наступним кроком Італії буде підписання з найбільш впливовими державами таємної угоди про надання їй свободи дій і скасування санкцій, посилаючись на те, що в разі воєнної поразки Італії загрожує так званий «більшовизм». Країни з буржуазно-демократичною системою правління інколи об'єднуються, щоб перешкодити якому-небудь диктаторові здійснити свої імперіалістичні плани, за умови, що вони самі надійно закріпилися у власних імперіалістичних володіннях.

Але варто такому диктаторові зарепетувати про загрозу комунізму, якщо його не врятують від воєнної поразки чи фінансового краху, і до нього почнуть ставитися з такою ж прихильністю, яку виявили до Муссоліні газети англійського концерну «Ротемір прес», коли зображали його героєм, посилаючись на міф, нібито він врятував Італію від червоних. Італія не стала червоною через те, що, коли турінські робітники захопили заводи, розрізнені угруповання радикалів ніяк не погоджувались на співпрацю. Вона не стала червоною через те, що робітники захопили підприємства металургійної промисловості, які виросли на військових замовленнях, саме в той час, коли вони перебували на грані краху. Муссоліні, найхитріший опортуніст сучасності, прийшов до влади на хвилі обурення сміховинною неспроможністю італійських радикалів дійти згоди та їхнім невмінням розумно скористатися таким козирем, як поразка Італії під Капоретто.

Я пам'ятаю часи, коли матері й батьки, побачивши військову колону, вихилялися з вікон чи виходили на поріг винної крамниці, кузні або шевської майстерні й вигукували: «Abasso gli ufficiali!» («Геть офіцерів!») — бо їм здавалося, що саме офіцери женуть рядових солдатів у бій, коли останні вже зрозуміли, що війна не принесе їм добра. Офіцери, які вважали, що покінчити з війною можна, лише перемігши в ній, були розлючені ненавистю трудящих. Багато офіцерів уже тоді ненавиділи війну більше за все на світі: тиранію, несправедливість, вбивство, жорстокість, розтління людської душі. Бо війна — це поєднання перелічених явищ у найстрашнішому їхньому прояві, і кожне окремо зло набирає ще більшої сили. Затяжну війну люблять лише спекулянти, генерали, штабні офіцери й повії. Війна — найкращий період в їхньому житті, на ній вони наживаються. Звичайно, є й винятки: були і є такі генерали, які ненавидять війну, і повії, яким минула війна не дала ніякої користі. Але вони залишаються винятками.

Багато хто в Італії пам'ятає минулу війну такою, яка вона була, а не такою, якою їх учили її бачити. Багатьох з них побили за те, що не мовчали, декого вбили, інших кинули до в'язниці на Ліпарських островах, а декому довелося залишити батьківщину. Коли при владі диктатор, небезпечно мати добру пам'ять. Треба навчитися жити великими звершеннями сьогодення. Поки диктатор контролює пресу, завжди знайдуться великі звершення, якими і належить жити. При перших ознаках зародження диктаторського режиму в Америці, газети починають прославляти щоденні досягнення уряду, а коли оглянешся на рік чи декілька років назад, то побачиш, які жалюгідні наслідки діяльності цього уряду. Жоден диктаторський режим не може утриматися інакше, ніж силою. Ось чому жоден диктатор, чи потенціальний диктатор, не може дозволити хоча б тимчасового спаду своєї популярності — йому довелося б негайно застосувати силу, щоб утриматися при владі. Везучий диктатор пускає в хід палиці й з тріумфом крокує по сторінках газет. А диктатор-невдаха лякається, розстрілює надто багато своїх людей і сходить з арени, як тільки армія й поліція перестають підтримувати його. Якщо він перестарається з розстрілами, то й сам, як правило, одержує кулю, навіть якщо його режим залишається. Однак мова ведеться не про диктаторів, а про деякі орнітологічні аспекти війни в Африці.