— Привіт, Джінні, — мовив Томас Хадсон. — Треба всадовити цю божевільну за столик.

Джінні була дуже негарна, але мила дівчина. Обидві вони носили однакову форму: офіцерські куртки без будь-яких відзнак, сорочки з галстуками, спідниці, панчохи та грубі черевики. На голові мали пілотки, а на лівому плечі — нашивки, яких Хадсон ніколи ще не бачив.

— Зніми пілотку, відьмо.

— Не дозволено.

— Зніми, кажу.

— Ну гаразд.

Вона зняла пілотку й труснула головою, скидаючи вниз незашпилені коси, а тоді підвела обличчя й подивилася на нього, і він побачив її велике чоло, чарівні хвилі волосся такого ж, як завжди, сріблястого кольору стиглої пшениці, вилиці й западинки під ними, ті самі западинки, що завжди краяли йому серце, і ледь плескуватий ніс, і уста, які він щойно цілував і на яких ще була розмазана помада, і гарне підборіддя, і гарний обрис шиї.

— Який я маю вигляд?

— Сама знаєш.

— Ти вже цілував колись жінку в такому вбранні? Чи, може, терся об формені гудзики?

— Ні.

— Ти мене любиш?

— Я завжди люблю тебе.

— Я не про те. Чи любиш мене саме тепер? Оцю мить.

— Так, — відказав, він, і йому защеміло в горлі.

— Ну добре, — мовила вона. — Спробував би ти сказати, що ні.

— Ти довго тут пробудеш?

— Тільки день.

— Дай я тебе поцілую.

— Ти ж казав, що нас заарештують.

— Ну що ж, почекаємо. Що ти питимеш?

— Тут є пристойне шампанське?

— Є. Але є й добряче місцеве питво.

— Та певно ж. Скільки склянок ти сьогодні прийняв?

— Не знаю. Щось понад десяток.

— Тільки по очах і видно. Ти в кого-небудь закоханий?

— Ні. А ти?

— Про це потім. Де твоя суча жінка?

— На Тихому океані.

— Добре, якби в самому океані. Сажнів на тисячу завглибшки. Ой Томмі, Томмі, Томмі, Томмі…

— Ти в когось закохана?

— Боюся, що так.

— Бісова душа.

— Жахливо, правда ж? Це вперше таке сталося, відколи я тебе покинула, що ми зустрілись і ти ні в кого не закоханий, а я закохана.

— Ти мене покинула?

— Це моя версія.

— Він хороший?

— Хороший, як ото бувають хороші діти. Я йому дуже потрібна.

— А де він?

— Військова таємниця.

— Це ти туди їдеш?

— Що в тебе за служба?

— Ми належимо до СДВ[170].

— Це те саме, що УСС[171]?

— Та ні, дурниці. Не вдавай нетямкого й не надимайся через те, що я закохана в іншого. Ти ж сам ніколи не радишся зі мною, коли в когось закохуєшся.

— Ти дуже любиш його?

— Я не сказала, що люблю. Сказала, що закохана. А коли хочеш, то сьогодні й закохана не буду. Я ж приїхала тільки на один день і не хочу бути нечемною.

— Іди ти к бісу, — сказав він.

— Може, мені взяти нашу машину й поїхати до готелю? — спитала Джінні.

— Ні, Джінні. Спершу ми вип'ємо шампанського. Ти маєш машину? — запитала вона Томаса Хадсона.

— Еге ж. Чекає на площі.

— Ми зможемо поїхати до тебе додому?

— Ну звісно. Можна пообідати і їхати. Або прихопити чогось із собою й попоїсти там.

— Добре все-таки, що ми сюди приїхали, правда?

— Так, — сказав Томас Хадсон. — А як ти дізналася, що саме тут треба декого шукати?

— Один чоловік на аеродромі в Камагуеї сказав мені, що ти, можливо, будеш тут. А якби не знайшли тебе, поїхали б оглядати Гавану.

— Ми можемо оглянути Гавану.

— Ні, — сказала вона. — Джінні огляне її без нас. Ти маєш когось знайомого, хто міг би повозити її?

— Авжеж.

— Але на вечір нам треба повернутися до Камагуея.

— Коли в тебе літак?

— Здається, о шостій.

— Ми все влаштуємо, — сказав Томас Хадсон.

До їхнього столика підійшов молодик. То був диктор місцевого радіо.

— Пробачте, — мовив він. — Чи не дасте ви мені автограф?

— Охоче.

Він подав їй листівку, на якій був зображений бар і Константе за стойкою з міксером у руках, і вона розписалася розгонистим акторським почерком, що був так добре знайомий Томасові Хадсону.

— Це не для моєї доньки й не для сина-школяра, — признався молодик. — Це для мене самого.

— От і добре, — мовила вона й усміхнулася до нього. — Мені приємно, що ви мене попросили.

— Я бачив усі фільми з вашою участю, — сказав молодик, — і вважаю, що ви найвродливіша жінка в світі.

— Чудово, — мовила вона. — Будь ласка, вважайте так і далі.

— Чи можу я попросити вас випити зі мною?

— Я тут випиваю із своїм приятелем.

— Я його знаю, — сказав диктор. — Знаю вже багато років. Можна мені сісти з вами, Томе? Адже у вас дві дами.

— Це містер Родрігес, — відрекомендував його Томас Хадсон. — Як ваше прізвище, Джінні?

— Уотсон.

— Міс Уотсон.

— Радий познайомитися з вами, міс Уотсон, — мовив диктор.

То був гожий із себе молодик, чорнявий, засмаглий, з приємними очима, приязною усмішкою і великими гарними руками бейсболіста. Свого часу він був і бейсболістом, і картярем, і в ньому й досі збереглося дещо від принадності азартного гравця.

— А чи не могли б ви всі пообідати зі мною? — спитав він. — Час уже майже обідній.

— Містерові Хадсону й мені треба поїхати за місто, — відказала вона.

— А я охоче пообідала б з вами, — озвалася Джінні. — Ви мені дуже сподобались.

— На нього можна звіритися? — спитала Томаса Хадсона вона.

— Він цілком пристойний чоловік. Кращого й шукати годі.

— Дуже вдячний вам, Томе, — сказав диктор. — Невже ви так-таки не можете пообідати зі мною всі разом?

— Нам справді треба їхати, — відказала вона. — Ми й так затримались. Зустрінемося в готелі, Джінні. Дякую вам, містере Родрігес.

— Ви таки справді найвродливіша жінка в світі, — мовив містер Родрігес. — Я завжди так вважав, а тепер знаю напевне.

— Будь ласка, вважайте так і далі, — сказала вона, і за хвилину вони були вже надворі. — От і гаразд, — мовила вона. — Все дуже непогано влаштувалось. Та й Джінні він сподобався, і загалом він начебто милий.

— Дуже милий, — сказав Томас Хадсон, і шофер відчинив їм дверцята машини.

— І ти милий, — мовила вона. — От тільки випив забагато. Тим-то я й облишила розмову про шампанське. А що то була з тобою за чорнява приятелька скраю стойки?

— Просто моя чорнява приятелька скраю стойки.

— Тобі не треба випити? А то можемо десь спинитися.

— Ні. А тобі?

— Ти ж знаєш, що мені ніколи не треба. Але трохи вина я б випила.

— У мене вдома є вино.

— От і чудово. А тепер можеш поцілувати мене. Тут нас не заарештують.

— Adondé vamos?[172] — запитав шофер, не повертаючи голови.

— A la finca[173], — відказав Томас Хадсон.

— Ой Томмі, Томмі, Томмі, — промовила вона. — Ну ж бо, цілуй мене. То нічого, що він побачить, правда ж?

— Авжеж. То пусте. Можеш вирізати йому язика, якщо захочеш.

— Ні, не хочу. І взагалі не хочу нічого жорстокого. Але за пропозицію тобі вдячна.

— Це була непогана ідея. Ну, як ти живеш? Така ж волелюбна, як колись?

— Така сама.

— Справді така сама?

— Як і кожна людина. В цьому місті я твоя.

— Доки настане година відлітати.

— Авжеж, — сказала вона й зручніше вмостилася на сидінні. — Поглянь, — обізвалася знову. — Блиск і пишнота лишилася позаду, а тепер навколо бруд і кіптява. Чи було в нас колись інакше?

— Часом було.

— Так, — погодилась вона. — Часом було.

Вони дивилися на той бруд і кіптяву, і її зіркі очі й допитливий розум миттю схоплювали все, що він сам спромігся добачити лише за багато років.

— Тут уже трохи краще, — сказала вона.

Він ніколи в житті не почув од неї і слова неправди й намагався і собі завжди бути з нею правдивим. Але нічого з того не виходило.

— Ти й досі любиш мене? — спитала вона. — Кажи по щирості, без красивих слів.