— Даєш гарантію?

— Ні, — відказала вона і, дивлячись на нього, знову заплакала, і сльози полилися з неї легко й природно, наче вода з джерела. — Томе, чому ти не скажеш мені, що з тобою? Я вже й питати боюся. Невже оте саме?

— Так, оте саме, — сказав Томас Хадсон.

Тоді вона по-справжньому заридала, і він змушений був обняти її, намагаючись заспокоїти, а всі в барі дивилися на них. Тепер вона плакала негарно. Плакала відверто й нестримно.

— Бідолашний мій Том, — проказала вона крізь сльози. — Бідолашний Том.

— Заспокойся, mujer, і випий коньяку. 'Нам зараз саме час веселитися.

— Ой, не хочу я веселитися. Ніколи вже більше не веселитимусь.

— Слухай, — сказав Томас Хадсон. — Ось бачиш, що виходить, коли тобі щось розкажеш?

— Я розвеселюся, — мовила вона. — Тільки дай мені якусь хвилину. Зараз піду до жіночої кімнати й повернуся весела.

Розвеселись, розвеселись, хай тобі чорт, подумав Томас Хадсон. Бо мені таки справді погано, і, якщо ти не перестанеш ревти або не облишиш про це говорити, я вшиюся звідси к бісу. А якщо я вшиюся к бісу, то куди мені в біса ще податись? Він добре тямив, який обмежений у нього вибір, і нічий «гріховний дім» зарадити йому не міг.

— Дай мені ще один подвійний заморожений дайкірі без цукру. No sé lo que pasa con esta mujer[146].

— Справжня поливальниця, — мовив бармен. — От поставити б її замість водогону.

— А як справи з водогоном? — спитав Томас Хадсон.

На це запитання обізвався присадкуватий веселий чолов'яга з перебитим носом, що сидів біля стойки ліворуч від нього. Томас Хадсон знав його в обличчя, але не міг пригадати ні його імені, ні політичних поглядів.

— Та то ж cabrones[147], — сказав він. — Вони завжди витягнуть гроші на воду, бо вода — найперша необхідність. Є багато необхідних речей. Але води ніщо не замінить, без води не проживеш. На воду їм кожен дасть. І тому ми ніколи не матимем пристойного водогону.

— Мабуть, я не зовсім вас зрозумів.

— Si, hombre[148]. Гроші на водогін вони завжди візьмуть, бо водогін конче потрібний. Тим-то вони його ніколи не збудують. Чи зарізали б ви курку, що несе золоті водогони?

— А чом не збудувати водогін, не заробити на ньому добрі гроші й не винайти ще якийсь truco?[149]

— Такого, як з водою, більш не винайдеш. Обіцянка дати воду — це завжди певні гроші. Жоден політик не схоче втратити такого truco, збудувавши пристойний водогін. Трапляється, що політики, конкуруючи між собою в нижчих галузях, стріляють один в одного. Але жоден політик не завдасть такого удару по самих підвалинах політичної економії. Тож дозвольте мені виголосити тост за митницю, за наживу на лотереї, за тверді ціни на цукор і за вічне життя без водогону.

— Prosit[150], — сказав Томас Хадсон.

— Ви часом не німець?

— Ні. Американець.

— Тоді випиймо за Рузвельта, за Черчілля, за Батісту і за життя без водогону.

— За Сталіна.

— Авжеж. За Сталіна, за марихуану і за життя без водогону.

— За Адольфа Люка.

— За Адольфа Люка, за Адольфа Гітлера, за Філадельфію, за Джін Танні, за Кі-Уест і за життя без водогону.

Поки вони розмовляли, до бару повернулася Цнотлива Ліл. Вона припудрила обличчя і вже не плакала, проте вигляд мала пригнічений.

— Ти знайома з цим джентльменом? — спитав Томас Хадсон, рекомендуючи їй свого нового чи нововіднайденого приятеля.

— Тільки в ліжку, — сказав той.

— Cállate[151], — мовила Цнотлива Ліл. — Він політик, — пояснила вона Томасові Хадсону. — Muy hambriento en este momento[152].

— Спраглий, — поправив її політик. — До ваших послуг, — обернувся він до Томаса Хадсона. — Що вам замовити?

— Подвійний заморожений дайкірі без цукру. Кинемо кості, кому платити?

— Ні. Платитиму я. В мене тут необмежений кредит.

— Він хороший чоловік, — пошепки мовила Цнотлива Ліл до Томаса Хадсона, поки політик підкликав найближчого бармена. — Політик, але дуже чесний і дуже веселий.

Політик обняв її за талію.

— А ти щодень худнеш, ті vida[153], — мовив він. — Певно, ми з тобою належимо до однієї політичної партії.

— До водогінної, — сказав Томас Хадсон.

— Воронь боже. Ви що — хочете видерти в нас із рота хліб і налити туди води?

— Випиймо за те, щоб закінчилася ця puta guerra[154], — промовила Ліл.

— Випиймо.

— За чорний ринок, — сказав політик. — За нестачу цементу. За тих, хто контролює постачання чорними бобами.

— Випиймо, — погодився Томас Хадсон і додав: — За рис.

— За рис, — мовив політик. — Випиймо.

— Тобі полегшало? — спитала Ліл.

— Авжеж.

Томас Хадсон глянув на неї і побачив, що вона ось-ось знову заплаче.

— Спробуй тільки заплакати, — сказав він, — і я повибиваю тобі зуби.

На стіні за стойкою висів друкований плакат із зображенням Ще якогось політика в білому костюмі та гаслом "Un Alcalde Mejor" — «За кращого мера». Плакат був великі й, і той кращий мер дивився просто у вічі кожному п'яниці.

— Un Alcalde Peor, — промовив політик. — За гіршого мера.

— Виставляєте свою кандидатуру? — спитав його Томас Хадсон.

— Неодмінно.

— От і чудово, — озвалася Цнотлива Ліл. — Тоді нам треба накреслити нашу політичну платформу.

— Це неважко, — сказав кандидат. — Un Alcalde Peor. Ми маємо виграшне гасло. Навіщо нам ще й платформа?

— Платформа потрібна, — сказала Цнотлива Ліл. — Ти згоден, Томасе?

— Згоден. Може, «Геть сільські школи»?

— Геть, — підтримав кандидат.

— Menos guaguas y peores, — запропонувала Цнотлива Ліл.

— Добре. Хай буде менше автобусів і хай вони будуть ще гірші.

— А чом би не покінчити заразом з усім транспортом? — мовив кандидат. — Es más sencillo[155].

— Годиться, — сказав Томас Хадсон. — Cero transporte[156].

— Коротко й благородно, — схвалив кандидат. — І одразу видно, що ми безсторонні. Але можна б і розвинути. Скажімо, так: cero transporte aéreo, terrestre, y marítimo[157].

— Чудово. Скоро ми матимем справжню платформу. Як ми дивимося на проказу?

— Por una lepra más grande para Cuba[158], — сказав кандидат.

— Por el cáncer cubano[159], — докинув Томас Хадсон.

— Por una tuberculosis ampliada, adecuada, y permanente para Cuba y los cubanos[160], — виголосив кандидат. — Трохи задовге, але по радіо звучатиме добре. А які наші погляди на сифіліс, одновірці?

— Por una sífilis criolla cien por cien[161].

— Добре, — сказав кандидат. — Геть пеніцилін та інші підступи американського імперіалізму.

— Геть, — підтримав Томас Хадсон.

— Здається мені, не завадило б нам уже й винити, — мовила Цнотлива Ліл. — Як ви на це дивитесь, correligionarios?[162]

— Велична ідея, — сказав кандидат. — Кому б іще таке спало на думку?

— Тобі, — відказала Цнотлива Ліл.