Вона глянула на Малого витріщеними очима.
— О господи, тепер я мушу написати до телебачення!
Панна Цап покинула мітлу й лопатку, сіла до столу і взяла папір та ручку.
Вона довго трудилася над листом і нарешті сказала Малому:
— Ось послухай, що я написала.
«До Шведського радіо й телебачення.
Моя сестра Фріда Цап вела у вас програму за духів і привидів. Та програма не дуже мені сподобалась, хоч Фріда вважає її за чудову. Все те треба виправити і можна виправити. Бо тепер я сама опинилася в домі, де повно привидів, і ось перелік доказів:
1. За вікном чути було незвичайне ревіння, і то не корова ревіла, бо ми живемо на четвертому поверсі, ревіння тільки скидалося на коров’яче.
2. Загадково зникали речі, наприклад, булочки і замкнені хлопчики.
3. Двері хтось замкнув ззовні, коли я сиділа в кімнаті, можете ви мені таке пояснити?
4. Страшний напис привида на стіні в кухні.
5. Коли я прибирала, зненацька почулася жалібна мелодія. Аж плакати хотілося.
Приходьте негайно, бо це така програма, що про неї варто поговорити.
Хатня робітниця Гільдур Цап.
P. S. Як вам спало на думку взяти саме Фріду на телебачення?»
Потім панна Цап хутенько подалася на пошту вкинути листа.
Малий зазирнув під ліжко до Карлсона. Той лежав собі й весело поблискував очима. Та ось він виліз, вдоволений і радісний.
— Гей! — вигукнув він. — Почекай-но лишень до вечора, поки смеркне! Тоді хатній цап побачить таке, про що справді варто буде написати до телебачення!
Малий знову захихотів і ніжно глянув на Карлсона.
— Бути ізольованому теж гарно, аби тільки разом з тобою, — сказав він.
На мить Малий згадав Крістера й Гуніллу — раніше він завжди грався з ними.
Взагалі шкода, що тепер йому не можна зустрічатися з Крістером і Гуніллою.
«Проте з Карлсоном однаково гратися веселіше», — міркував він.
Але тепер Карлсон більше не мав часу гратися. Він заявив, що мусить іти додому й наладнати свій глушник.
— Не випадає привидові із Васастаду густи, мов летюча діжка, розумієш? Ні, треба летіти тихо, страшно, як дух, щоб на хатньому цапові аж шерсть настовбурчилась.
Потім Карлсон домовився з Малим про сигналізацію дзвоником.
— Якщо ти подзвониш один раз, — сказав він, — то це буде «Приходь негайно», якщо двічі, то «Будь ласка, не приходь», а як тричі, то «Уяви собі, що на світі нема такого вродливого, і розумного, і до міри затовстого, і відважного, і в усьому найкращого, як ти, Карлсоне».
— Навіщо ж мені дзвонити про таке? — здивувався Малий.
— Ну… бо приємні й підбадьорливі слова треба казати своїм приятелям приблизно кожні п’ять хвилин, а я не можу так часто прилітати сюди, збагнув?
Малий задумливо подивився на Карлсона.
— Я ж також твій приятель, правда? Але я не пам’ятаю, щоб ти колись казав мені приємні й підбадьорливі слова.
Карлсон засміявся.
— Це зовсім інша річ! Ти просто дурненький хлопчисько!
Малий кивнув. Він знав, що Карлсон правду каже.
— Але ти хоч принаймні любиш мене?
— Еге ж, далебі, люблю, — мовив Карлсон. — Я й сам не знаю чому, але майже завжди думаю про тебе, коли не можу заснути після обіду.
Він поплескав Малого по щоці.
— Звісно, люблю тебе… мабуть, трохи через те, що ти зовсім не схожий на мене, бідолашна дитино.
Він знявся до вікна і на прощання помахав Малому рукою.
— А якщо ти дзвонитимеш, наче на пожежу, — додав Карлсон, — то це означатиме, що десь справді горить або «Я знову збудив тебе, любий Карлсоне, бери великого кошика і ходи забрати всі мої іграшки… я віддаю їх тобі».
І Карлсон полетів.
Але перед Малим на підлозі влігся Бімбо й замахав хвостом. Він так завжди показував, що радий комусь і хоче, щоб хтось із ним погрався. Малий ліг біля нього. Бімбо підстрибнув і заскавулів з радощів. Потім виліз Малому на руки й заплющив очі.
— Тобі приємно, що я не в школі і що я ізольований? — спитав Малий. — Ти, Бімбо, напевне, вважаєш, що я найкращий у світі?
Невеличкий привид із Васастаду
Малому випав довгий, самотній день, і він не міг дочекатися вечора. Йому здавалося, що то якийсь особливий вечір, ніби новорічний. Він грався з Бімбо, роздивлявся на свої марки і трохи вчив арифметику, бо не хотів відставати від своїх товаришів у класі. Коли ж, па думку Малого, Крістер мав уже прийти зі школи, він зателефонував йому і розповів про скарлатину.
— Я не міг піти до зубрильні, бо я ізольований, розумієш!
Малий вважав, що це прозвучало просто чудово. Крістер, певне, теж так вважав, бо зовсім принишк.
— Можеш розповісти про це Гуніллі, — додав Малий.
— Тобі не нудно? — озвався нарешті Крістер, коли трохи отямився.
— Ні, адже я маю… — почав Малий і замовк.
Він хотів сказати «Карлсона», та не міг через тата. Весною, звичайно, Крістер і Гунілла кілька разів бачили Карлсона, але це було ще до того, як тато звелів, щоб ніхто з них не розповідав про Карлсона жодній живій душі. Відтоді Крістер і Гунілла забули вже про нього, і Малий вважав, що це тільки на краще.
«Бо тепер він став моїм власним таємним Карлсоном», — подумав собі Малий. Він квапливо попрощався і Крістером:
— Бувай, мені тепер ніколи.
Сумно було Малому обідати з самою тільки панною Цап. Але вона насмажила справді смачних тюфтельок, і Малий з’їв їх добру купку. Наостанці він дістав пирога з яблуками у ванільній підливі.
І тоді хлопцеві почало здаватися, що панна Цап не зовсім безнадійна.
«Найкраще в хатнього цапа — це пиріг з яблуками, — міркував він, — а найкраще в пирога — це ванільна підлива, а найкраще у ванільної підливи — це те, що я їм її».
І все-таки то був зовсім не веселий обід — стільки місць за столом стояло порожніх! Малий тужив за мамою і татом, за Боссе й Бетан — за всіма по черзі. Ну, йому справді-таки було сумно, до того ж, панна Цап весь час говорила про Фріду, а та вже Малому страх як набридла.
Та ось настав вечір. Була осінь, і смеркало швидко. Малий стояв біля вікна блідий з напруження і дивився, як над дахами спалахують зірки. Він чекав. Це було гірше, як у новорічний вечір. Тоді доводиться чекати тільки на якогось гнома, а що таке гном проти невеличкого привида з Васастаду — ніщо! Малий нервово кусав нігті. Він знав, що тепер десь там нагорі Карлсон теж чекає. Панна Цап сиділа в кухні й парила собі в балійці ноги. Вона щодня парила їх, і ще мала прийти віддати Малому на добраніч. Вона обіцяла, що прийде. Отоді й настане пора подзвонити Карлсонові. А потім… о господи, як каже панна Цап, о господи, як же буде цікаво!
— Якщо вона не прийде скоро, то я лусну з нетерплячки! — промурмотів Малий.
Та ось вона прийшла. Малий побачив у дверях її великі босі вимиті ноги і аж стріпнувся, як рибина, — так злякався, хоч він і чекав на неї, і знав, що вона має прийти.
Панна Цап невдоволено поглянула на нього.
— Ти чого стовбичиш біля відчиненого вікна в піжамі? Ану гайда в ліжко!
— Я… я просто дивлюся на зірки, — затнувся Малий. — А ви не хочете поглянути на них?
То Малий так хитро хотів заманити її до вікна. Водночас він непомітно просунув руку за завісу, де був мотузок, і щосили шарпонув за нього. Він почув, як на даху задзвонив дзвоник.
Панна Цап теж почула.
— Щось нагорі торохтить, — сказала вона. — Дивно.
— Авжеж, справді дивно, — погодився Малий.
І він затамував віддих. Бо з їхнього даху знявся невеличкий, зовсім круглий привид і полинув перед вікном. І враз Малий почув мелодію — дуже тиху й дуже жалісливу, але він не сумнівався, що то «Жалобна привидова пісня» линула серед осінньої ночі.
— Ти глянь-но… он… о господи! — мовила панна Цап.
Вона зблідла як смерть і сіла на стілець. А ще казала, що не боїться привидів!
Малий спробував заспокоїти її.
— Еге ж, тепер і я починаю вірити в привиди, — сказав він. — Але ж то такий маленький привид, що нема чого лякатися.