Часто він стояв, прихилившись до стіни якогось будинку чи забившись у темний куток, із заплющеними очима, напіврозтуленим ротом та роздутими ніздрями, тихо, мов хижа риба у великих, темних, повільних водах. І коли нарешті повів повітря підкидав йому кінець ниточки якогось запаху, він хапав його, більше не випускаючи, і, крім цього запаху, не відчував уже нічого, тримав його міцно, втягував глибоко в себе і зберігав там назавжди. Це міг бути давно відомий запах або його варіант, але так само міг бути й зовсім новий, такий, що його навряд чи порівняєш із тим, що траплявся доти: запах випрасуваного шовку, запах квенделівського чаю, клаптика вишитої сріблом парчі, корку від пляшки з рідкісним вином, панцира черепахи. Саме такі, ще не відомі йому запахи цікавили Гренуя, на них він полював із пристрастю й терпінням рибалки, колекціонуючи їх у собі.

Нанюхавшись досита густої каші провулків, хлопець шукав просторішого місця, де запахи були рідкіші, і, змішуючись із вітром, розливалися майже як парфуми: наприклад, ринковий майдан, у запахах якого ще й увечері жив день, невидимо, але так явно, ніби там у натовпі й далі копошилися торговці, стояли повні кошики овочів та яєць, діжки з вином та оцтом, мішки з прянощами, картоплею й борошном, ящики з цвяхами та гвинтиками, різницькі столи, прилавки з тканинами, посудом, підошвами й сотнями інших речей, що продавалися там удень… Вся ця метушня до найменших деталей була присутня в повітрі, яке по собі лишала. Гренуй бачив, якщо так можна сказати, увесь ярмарок нюхом, і нюхом він відчував його краще, ніж будь-хто бачив очима, бо він сприймав його опісля, а тому вищим, шляхетнішим чином: як есенцію, як дух чогось реального, не знищеного звичайними ознаками сьогодення, ніби там усе ще стояв гармидер, огидний натовп живих людей.

Або ж він ішов туди, де колись відтяли голову його матері, — на майдан де Грев, що величезним язиком облизував річку. Тут стояли, витягнені на берег чи припнуті до стовпів судна, що пахли вугіллям, зерном, сіном та вологими росами.

А з заходу цією єдиною просікою, якою річка розтинала місто, линула широченна хвиля вітру, несучи запахи ген із-поза міста — із лук, що біля Нейї, з лісів поблизу Сен-Жермена та Версаля, з таких віддалених міст як Руан чи Каен, а часом навіть і з моря. Море пахло так, як пахнуть напнуті вітрила, що ловлять воду, сіль та холодне сонце. Море пахло просто, та водночас велично й особливо, тож Гренуй зволікав розщеплював цей запах на рибний, соляний, водяний, на запах морських водоростей, свіжості тощо. Він залишив запах моря незайманим, запам’ятав його як одне ціле, втішаючись цією цілісністю. Запах моря так йому подобався, що він хотів колись заволодіти ним чистим, не змішаним ні з чим і в такій кількості, щоб від нього можна було сп’яніти. І згодом, коли Гренуй почув від людей, яке море велике і що на ньому кілька днів можна плавати судном, не бачачи землі, ніщо вже не тішило його більше, ніж уявлення, начебто він сам сидить на судні, на найвищій щоглі, і летить крізь безмежний запах моря, який, власне, і не запах, а подих, видих, кінець усіх запахів, і від утіхи він розчиняється в цьому подихові. Але цій мрії ніколи не судилося здійснитися, бо Гренуй, що оце стояв на березі біля майдану де Грев і час від часу ловив носом малесенькі клаптики морського вітру, ніколи в житті не побачить моря, справжнього моря, велетенського океану на заході й ніколи не розчиниться в його запахові…

Квартал між церквою Сент-Есташ та ратушею він винюхав згодом так досконало, що міг спокійно блукати там найтемнішої ночі. Так розширював він собі території для полювання — спочатку на захід до Сен-Жермену, де жили багачі. Крізь грати в’їзних воріт пахло шкірою на каретах та пудрою на перуках пажів, а з садів за високими мурами долинали пахощі дроку, троянд та щойно підрізаної бирючини. Саме тут Гренуй уперше відчув парфуми в справжньому розумінні цього слова: звичайні лавандові та трояндові настоянки, якими оббризкували водограї й сади перед святами, а також складніші, коштовніші запахи, замішані на мускусному настої та оліях троянди, матіоли, жасмину чи кориці, які вечорами тяжкими стрічками розвіювалися за екіпажами. Він реєстрував ці запахи так, як реєстрував примітивні запахи, — з цікавістю, проте без особливого захвату. Гренуй помітив, що парфумами намагалися п’янити й привертати увагу, і він визначав при цьому якість окремих есенцій, з яких парфуми складалися. Але як ціле вони здавалися йому швидше грубими, швидше розбовтаними, ніж вдало скомпонованими, і він знав, що якби мав такі складники, то виготовив би зовсім інакші аромати.

Більшість із цих складників він знав із ринкових яток, де продавалися квіти та приправи; інші були для нього нові, він вифільтровував їх із запашних сумішей і запам’ятовував без назв: амбра, дур’ян, пачулі, сандалове дерево, бергамотин, ветивер, опопонакс, бензой, хміль, боброва струмина.

Гренуй не перебирав. Між тим, що вважали добрим запахом чи поганим, він різниці не відчував, ще не відчував. Мета його полювань полягала в тому, щоб стати володарем усіх запахів, які тільки мав світ, а єдиною умовою було те, щоб ці запахи були нові. Запах зіпрілого коня означав для нього те саме, що й ніжний зелений аромат трояндового пуп’янка, а їдкий сморід блощиці — те саме, що й пахощі смаженої телятини на панській кухні. Все, все він пожирав, всмоктував у себе. І навіть на синтетичній кухні запахів його фантазій, де він постійно складав нові ароматичні комбінації, не панував поки що жодний естетичний принцип. Це були химери, які він створював і відразу руйнував, мов дитя, що бавиться дерев’яними кубиками, винахідливо й суперечливо, без певного творчого принципу.

8

Першого вересня 1753 року, в річницю вступу на престол короля, місто Париж організувало на Королівському мосту феєрверк. Він не був такою сенсацією, як феєрверк на честь одруження короля чи як той казковий фейєрверк з нагоди народження дофіна, але теж справляв враження. На щоглах суден було прикріплено золоті сонячні колеса. З мосту так звані «вогняні бики» вивергали в річку зоряний дощ. Серед п’янкого гармидеру скрізь тріщали петарди, ляскали хлопавки, до неба здіймалися ракети, вимальовуючи білі лілеї на чорному небосхилі. Кількатисячний натовп не тільки на мосту, а й обабіч річки супроводжував цю виставу захопленими охами та ахами, численними «браво» та «віват», хоч король ще тридцять вісім років тому вступив на престол і давно вже пережив пік своєї слави. Ось як багато може зробити феєрверк.

Гренуй мовчки стояв у тіні павільйону де Фльор на правому березі, навпроти Королівського мосту. Він не поворухнув рукою, щоб поплескати в долоні, жодного разу не підвів голову, коли злітали ракети. Він прийшов сюди, сподіваючись винюхати щось нове, та швидко зрозумів, що феєрверк ніяких запахів не дає. Те, що так розмаїто сяяло, тріщало й свистіло, залишало по собі надто вже одноманітну суміш запахів сірки, олії та селітри.

Він уже надумав був покинути це нудне видовище й повертатися повз Лувр додому, як раптом вітер доніс до нього щось таке крихітне, ледве помітне, порошинку, такий собі атом аромату, ні, ще менше — скоріше передчуття аромату, ніж справжній аромат, і воднораз переконливе відчуття чогось іще невідомого. Він знову підійшов до стіни, заплющив очі й роздув ніздрі. Аромат був такий на диво витончений і ніжний, що Гренуй не міг його втримати, він раз у раз зникав за пороховим чадом петард та випарами людської юрби, розколений і затертий тисячами інших запахів міста. Але потім раптом з’являвся знову, ледве помітно, на одну коротку мить прекрасним передчуттям пахощів… і знову швидко зникав.

Гренуй невимовно страждав. Уперше страждала не тільки його несита вдача, а й серце. Він у якийсь дивний спосіб відчув, що цей аромат має стати ключем до цілої низки інших ароматів, і неможливо буде зрозуміти їх, не зрозумівши цього одного. Отож він, Гренуй, можна вважати, прожив життя даремно, якщо не заволодіє цим одним. Він мусить його дістати — не просто щоб бути його володарем, а заради свого душевного спокою.