Й зустрівся з поглядом Ріші. В тому погляді світилася безмежна доброзичливість, ніжність, зворушливість і дурнувата любов.

Посміхаючись, Ріші міцніше стиснув Гренуєві руку й промовив:

— Тепер усе буде гаразд. Муніципальна рада скасувала вирок. Усі свідки зреклися показань. Ти вільний. Ти можеш робити все, що хочеш. Але я б хотів, щоб ти лишився в мене. Я втратив доньку і хочу, щоб ти став моїм сином. Ти схожий на неї. Ти так само гарний, як вона, твоє волосся, твої губи, твоя рука… Я ввесь час тримав твою руку, твоя рука точнісінько така, як її. А коли я дивлюся у твої очі, мені здається, що то вона поглядає на мене. Ти її брат, і я хочу, щоб ти став моїм сином, моєю радістю, моєю гордістю, моїм спадкоємцем. Чи твої батьки ще живі?

Гренуй похитав головою, й Ріші зашарівся від щастя.

— Тоді ти станеш моїм сином? — пробелькотів він, підводячись із ослінчика, щоб сісти на край ліжка і стиснути Гренуєву другу руку. — Станеш? Авжеж! Ти хочеш, щоб я був твоїм батьком? Не кажи нічого! Мовчи! Ти ще занадто слабкий, щоб говорити. Тільки кивни!

Гренуй кивнув. І тоді Ріші ще дужче зашарівся, нахиливсь до Гренуя і поцілував його в губи.

— А тепер спи, мій синочку! — сказав він, оставшись. — Я посиджу біля тебе, доки ти заснеш. — І, дивлячись на нього з німим замилуванням, додав: — Я дуже, дуже щасливий!

Гренуй злегка розтягнув куточки губів, так, як це робили інші люди, коли всміхалися. Потім заплющив очі. Він почекав, доки його дихання вирівняється й поглибшає, як у сплячого. Він відчував закоханий погляд Ріші на своєму обличчі. Відчув, як той знову нахилився до нього, щоб поцілувати, але роздумав, аби не збудити. Нарешті свічка погасла, й Ріші навшпиньки вийшов.

Гренуй лишався в ліжку, доки стихли звуки в будинку і в цілому місті. Коли підвівсь, починало розвиднятися. Він одягся тихо й вийшов у коридор, тоді сходами донизу і через салон — на терасу.

Звідси можна було бачити все над міським муром, над чашею граської долини, а в гарну годину — навіть море. Зараз над полями висів прозорий серпанок, і пахощі, які звідти долинали, — аромат трави, дроку й троянди, — були наче свіжовимиті, чисті, заспокійливо прості. Пройшовши садком, Гренуй переліз через мур.

Угорі, біля брами Кур, йому довелося ще раз пробитися крізь людські випари, перш ніж вийти на вільні простори. Ввесь майдан і схили пагорбів нагадували величезний занепалий військовий табір. Тисячі сп’янілих, знесилених розпустою нічного свята тіл валялися навкруги, деякі зовсім голі, деякі ледь прикриті лахміттям, під яке ховалися, мов під ковдри. Смерділо кислим вином, горілкою, потом і сечею, дитячим проносом і смалятиною. Тут і там ще диміли залишки вогнищ, біля яких люди смажили м’ясо, жерли й танцювали. Де-не-де з тисячократного хропіння раптом виривалося чиєсь белькотіння чи сміх. Можливо, хтось ще не спав, заливаючи горілкою останні спалахи свідомості. Але ніхто не бачив Гренуя, який, переступаючи через тіла, йшов швидко й разом із тим — обережно, немов болотом. А якщо хто й бачив його, то все одно не впізнав. Він більше не пахнув. Диво минуло.

В кінці майдану він не повернув у бік Гренобля, не пішов у напрямку Кабрі, а полем попростував на захід, жодного разу не озирнувшись. Коли зійшло сонце, гладке, жовте і пекуче, за Гренуєм уже й слід запався.

Мешканці Граса прокинулися в жахливому похміллі. Навіть того, хто не пив, мерзенно нудило, гнітило душу, а голова була важка, мов довбня. Вже в яскравому сонячному світлі порядні селяни шукали свій одяг, який позривали з себе в шалі оргії, доброчесні господині розшукували своїх чоловіків і дітей, зовсім чужі люди з огидою вибиралися з найінтимніших обіймів, знайомі, сусіди, одружені чоловіки й жінки раптом підводилися, неприємно вражені одне перед одним своєю голотою.

Багатьом ця подія видалася такою жахливою, незбагненною й невідповідною власним моральним уявленням, що вони буквально тієї ж миті стерли її зі своєї пам’яті так, що пізніше й справді не могли нічого пригадати. Інші, які не так досконало володіли своїм апаратом сприйняття, намагалися нічого не бачити, не чути, ні про що не думати, — а це теж було непросто, бо сором був надто очевидним і загальним. Хто познаходив свої лахи, то якнайшвидше і якнайнепомітніше забрався геть. Ополудні майдан спорожнів.

Люди в місті повиходили з домівок, якщо взагалі хтось виходив, лише надвечір, та й то, аби владнати найневідкладніші справи. При зустрічі тільки ніяково віталися, балакали про найдругорядніше. Про події минулої доби ніхто не прохопився й словом. Наскільки вчора всі були до нестями розкуті та бадьорі, настільки сором’язливі стали зараз, бо почували себе винними. Здається, ще ніколи не було більшої згоди й порозуміння між городянами Граса, ніж тепер. Запанували мир і спокій.

Дехто мусив, звичайно, за обов’язком урядовця, займатися тим, що трапилось. Ритмічність громадського життя, вимоги правопорядку вимагали невідкладних заходів. Вже по обіді відбулося засідання Муніципальної ради. Добродії, серед них і другий консул, мовчки обнялися, ніби цей змовницький жест мав означати повернення до усталених традицій. Потім без будь-якої згадки про події чи тим паче про Гренуя вирішили «негайно прибрати трибуну й ешафот на майдані біля Кур і надати попереднього вигляду навколишнім схилам». Для цього було виділено суму в сто шістдесят ліврів.

Одночасно відбулося засідання суду. Магістрат вирішив без обговорення вважати «справу Г.» вичерпаною, папери без реєстрації передати в архів і розпочати новий процес проти досі невідомого вбивці двадцяти п’яти дівчат у районі Граса. Лейтенант поліції отримав наказ негайно почати розслідування.

Вже наступного дня злочинця знайшли. На підставі однозначних доказів заарештували Домініка Дрюо, майстра парфюмерної справи на вулиці Лув, у халупі якого було зрештою знайдено одяг і волосся всіх жертв. Спочатку Дрюо все заперечував, але судді не давали ввести себе в оману, тож після чотирнадцятигодинного катування він у всьому зізнався і навіть просив якомога швидшої страти, яку йому вже наступного дня й було організовано. Його повісили на світанку, без гамору, ешафоту й трибун, були тільки кат, кілька членів магістрату, лікар і священик. Труп, після того як смерть констатували й занесли до протоколу, не зволікаючи, поховали. На цьому справу було вичерпано.

Місто його й так уже забуло, та ще й старанно, аж мандрівники, які потім прибували і мимохідь запитували про горезвісного граського вбивцю, не знайшли жодної нормальної людини, яка могла б дати їм довідку. Лише кілька дурнів із Шаріте, невиліковні божевільні, ще белькотіли щось про якесь величезне свято на площі біля брами, через яке вони мусили звільняти свої палати.

А незабаром життя знову потекло звичним річищем. Люди старанно працювали, добре спали, займалися своїми справами і вважали себе порядними. Вода, як і колись, дзюрчала з численних джерел і струмків, розносячи мул провулками. Місто знову постало жалюгідне й горде на ланах родючої долини. Сонце пригрівало. Надходив травень. Збирали врожай троянд.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

51

Гренуй ішов ночами. Як і на початку своєї подорожі, він уникав міст, обминав гамірні вулиці, лягав спати на світанку, вставав увечері і йшов далі. Жер усе, що траплялося по дорозі: траву, гриби, квіти, мертвих пташок, черв’яків. Він перетнув Прованс, переплив в украденому човні Рону південніше від Оранжа, йшов за течією Ардешу, доки заглибивсь у гори Севенни, а потім подався далі на північ, до Альє.

В Оверні він наблизився до Плон-дю-Канталь. Верх виднів на заході, величезний і сріблясто-сірий у місячному світлі, й Гренуй чув запах холодного вітру, який долинув звідти. Але він не мав бажання йти туди. Гренуй більше не нудьгував за печерним життям. Цей досвід був уже випробуваним і виявився непридатним для життя. Точнісінько, як і інший досвід — життя серед людей. Задихаєшся й там, і тут. Гренуй взагалі не хотів більше жити. Він хотів повернутися до Парижа й померти, — ось чого він хотів.