— Веди, батьку, до хана! — відповіли козаки гуртом. Вірменська вулиця скрутилася розімлілим на сонці вужем по схилі напроти ханського палацу. Здивувалася, заметушилася, побачивши незвичайних гостей, заскреготала завісами склепових віконниць — винесли крам войлочники, зброярі, башмачники, винарі, загармидили, набиваючись своїм товаром. Збіглися сюди купці, що гостювали в хана: голоколінні венеціанці, метушливі греки, бородаті московіти; виповзли в чорних сутанах польські єзуїти — члени кримської єзуїтської колегії, що примістилась недавно на вірменській вулиці.

«О боже правий! — жахнувся Хмельницький згадавши своє навчання у Львівській єзуїтській колегії. — Де ви тільки не розпустили своїх щупалець! І тут, серед вас, мені можливо, доведеться залишити свого сина... Що ви зробите з ним, коли я розпочну війну з ляхами? Та коли треба буде — і цю дитину віддам на заклання, але ще покусаєте ви пальці, ханжі чорносутанні. Не хотіли ваші собраття дозволити королеві йти війною на Крим — я з Кримом на вас піду. І ви ще проклянете лядських вельмож за те, що зневажили вони мене».

Другого ж дня до ханського палацу відправився полковник Джеджалій. Його гостинно прийняв Сефер Газі-ага, але аудієнції у хана не призначив. Повернувся полковник у супроводі слуг, які принесли харчі й фураж. На другий день повторилося те ж саме, хмурнішав гетьман, а навколо нього звивалися весь час ханські придворні та все вимагали подарунків.

Шість разів доповідав Филон Джеджалій про приїзд козацького посольства, шість разів супроводжували його ханські слуги з мізерними дарами. Аж на сьомий день аяк-капу¹⁵² сам прибув на квартиру до Хмельницького і сповістив: хан чекає Іхмеліскі-агу сьогодні у посольському залі.

Перед обідом з Ермене-маале виїхав гетьман Хмельницький з посольським ескортом. Попереду на білому коні їхав аяк-капу. Біля воріт палацу він наказав козакам спішитись і йти за ним.

Насторожений довгим очікуванням ханського прийому, але з гордо піднесеною головою ступав Хмельницький у ханський двір. Подеколи поглядав на рябуватого юнака в білій свитині, що йшов з ним поруч, і стискалося в грудях мужнє серце, а в скронях калатало раз у раз: «На продаж, на продаж».

Аяк-капу подався на коні у глиб двору, сказавши послам чекати в посольському саду. їх провів у сад плечистий високий сеймен, Джеджалій приглянувся до його білявого обличчя, пробурмотів: «Яничар клятий...» — і знітився від його ясного погляду. Воїн не зрозумів слів козака, але відчув у них образу. Його сині очі дивилися на полковника з якимсь докором і жалем.

Гірко чомусь стало Джеджалієві, він підступив до сеймена і спитав по-татарськи:

— Ти давно з України?

— З якої України? — знизав плечима Селім. — Я з Салачика. — Якусь мить помовчав, а потім підвів на Джеджалія очі і спитав тихо, ніби хотів таємницю вивідати: — Скажи мені, чому завжди мене питають, звідки я, хто моя мати? Я не знаю цього, а тому не розумію, навіщо про це знати людям...

— Бо ти інший, хлопче. Ти не татарин і не з Салачика родом. Ти — з України.

— Які ж ті люди на Україні? Ніде я їх не бачив.

— Та ось поглянь. — Джеджалій показав рукою на посольський почет. — Он — сам гетьман козацький.

Селім знову стенув плечима.

— Багато сюди приходять чужинців. Я ж — ханський...

— Ні, хлопче. Ти з України. Запам'ятай собі. І мати твоя, може, десь побивається донині за тобою.

Джеджалій зітхнув, відійшов у тінь кипарисів, що виструнчились один біля одного над самшитовими кущами. Здалеку спостерігав за сейменом: в його очах тінню блукав сум.

Хмельницький зупинився перед посольськими залізними дверима, вправленими в кармінове різьблене кам'яне обрамлення. Прочитав золотий напис над дверима: «Цей пишний вхід і ці величні двері побудовані за велінням хакана двох материків і двох морів».

Іронічно посміхнувся гетьман. «Які в тебе материки і які моря, коли ти не маєш ні одного човна, а по Чорному й Азовському морях ходять турецькі галери, що пантрують кримські береги... Ти такий самий васал, як і я».

Відчинилася залізна брама, і під звуки барабанів аяк-капу провів козацьких послів угору сходами до кофейної кімнати.

Євнух наливав терпку пахучу каву у фарфорові фільджани і, кланяючись, розносив послам, що, порозсідавшись на міндерах, с селянською безпосередністю розглядали виноградні розписи на стінах і майстерні вітражі на маленьких шибках, притулених під самою стелею.

Аяк-капу власноручно підніс гетьманові фільджан з кавою: зрозумів Хмельницький, що багато дукатів попливе з кишень, поки покличе його до себе вередливий хан.

Проте довго чекати не довелося. Слуга, який весь час шастав із кофейної кімнати до посольського залу, вийшов до послів і, зігнувшись у три погибелі, мовчки показав обома руками на двері, що означало: хан дозволяє увійти. Гетьман подався в зал сам-один.

— Не потрібен мені драгоман, — сказав Хмельницький і пройшов повз німих рабів, що стояли навшпиньках біля одвірків, наче статуї.

В правому куті залу на ворсистому червоному килимі під малиновим балдахіном сидів суворий з мускулистим обличчям чоловік. Колись у Туреччині Хмельницький бачив османських пашів, знав їхні жорстокі звички і горду пиху — чекав таким побачити й хана, Тому приємно вразив вигляд суворого воїна, якого тільки сан примусив одягти велику зелену чалму і сісти під малиновий балдахін. «Певно, він набагато краще і почуває себе на коні, — подумав Хмельницький. — Я міг би з гідністю скресатися з ним на шаблях, міг би йти пліч-о-пліч у рівноправній спілці, та кланятись йому тяжко, бо лицар лицареві раболіпних поклонів не складає».

Хмельницький якусь мить бачив тільки Іслам-Гірея, потім помітив калгу і нурредина, що сиділи обабіч хана, і ханських сановників, які стояли збоку.

Хан з цікавістю придивлявся до Хмельницького. Йому сподобалась велична постать гетьмана, на якій так добре лежав жупан з білого сукна, а поверх нього темно-зелений кунтуш з відкидними рукавами. Сподобались його кошлаті брови, енергійно зсунуті до перенісся, і хвацькі вуса, але він чекав від Хмельницького поклону. Чей же просити чогось прийшов.

Гетьман скинув шапку і опустив на груди голову, відкидаючи вниз довгого чуба. З цим він подав до ніґ хана дорогу далматинську шаблю і пістоль з інкрустованою кістяною ручкою.

— Милостю аллаха великої орди високоіменний хане, — почав гетьман, — лицар багатств не має, тож приношу тобі те, з чого живемо і на що надіємося, а крім цього, ще й глибоку пошану до твоєї особи полководця і богатиря.

— Гарно говориш, — відказав хан. — Знаєш чим підкупити воїна. І драгоманів, бачу, не потребуєш... Що ж привело тебе, Іхмеліскі, до мене у весняну пору? Чей не так давно, як моїм вухам чутно було, ти готувався з королем іти на мене війною.

— Досі ми були ворогами, — не опускаючи очей, говорив Хмельницький, — але тільки тому, що козаки гнули шиї у лядському ярмі — тож воювали з тобою поневолі. Тепер ми хочемо скинути ганебне іго і пропонуємо вам дружбу.

— Але ж ти підданий короля і зраджуєш його. Звідки я можу знати, що не зрадиш мене?

— Не можна називати зрадою, хане, праведну боротьбу. Гетьман Дорошенко не вважав Шагін-Гірея зрадником, коли той почав справедливу війну проти кафського паші і Кантемира-мурзи. Зрадити можна батька, та не губителя свого. А на Україні лядське тиранство гірше мучительства фараонів. Ляхи козацьких дітей у котлах варять, жінкам груди відрізують. Галерним гребцям в тисячі разів легше живеться, ніж нашому ратаєві. А тому йдемо воювати ляхів, які є і твоїми ворогами. Вони погорджують твоїм славним іменем, не платять тобі данини, ще й нас підмовляють нападати на вас. Ось, поглянь, — Хмельницький вийняв з-за оборки кунтуша папери і подав їх ханові. — Це привілеї, які дав нам король у плату за те, щоб ми йшли своїм військом на Крим. Тож просимо тебе піти разом із нами проти зрадників і клятвопорушників.

Іслам-Гірей прийняв папери і передав їх пласколицьому бородатому дідуганові, що, здавалося, дрімав, стоячи справа біля трону.