З містечка причалапала в табір пані Пілярчикова.

— Я до вас, — сказала вона, звернувшись до мене. — Сьогодні неділя, я замкнула крамничку та й кажу собі: піду пройдуся лісом і, може, дізнаюся, як вам ведеться тут, у нашому краї. Давно ви не заглядали до мене. А пиво в мене свіже, недавнечко привезли.

Пан Опалко виніс з намету фотоапарат і, користуючись з яскравого сонця, узявся фотографувати свій витвір. Пані Пілярчикова глянула на штучну голову й мовила:

— А цього дивака я знаю. Восени він заходив до моєї крамнички начебто випити пива, а насправді розпитував про все, отак, як і ви, пане.

Я знизав плечима.

— То ви вже вигадуєте, пані Пілярчикова. Це ж тільки череп, якому дороблено обличчя, розумієте?

Вона кивнула.

— Розуміти-то я все розумію. Не дурна ж бо. Але того дивака я знаю. Він пив у мене пиво і про все розпитував. У мене непогана пам'ять, а як хто мене розпитує, то я добре запам ятовую його рот.

— Дурниці ви кажете, — розсердився я. — Цей череп знайдено у лісі, розумієте?

— Розумію. То виходить, я знаю цей череп.

— Що? Ви знаєте цей череп? Але ж я вам пояснюю, що в лісі, в старому бункері, знайдено людський кістяк, людські кістки, розумієте? Череп принесено сюди, і цей пан доробив йому обличчя.

Нарешті пані Пілярчикова зрозуміла, про що йдеться, і, пойнята тривогою, заломила руки.

— То цього чоловіка вбито в лісі? Боже милосердний, хто ж його вбив?

— Якого чоловіка?

— Ну, того, що пив у мене пиво й розпитував про всяку всячину.

— Але ж я вам пояснював, що цього не може бути. Це череп, мабуть, якогось солдата, що загинув в окопах на війні.

— Того чоловіка я знаю, як зараз бачу його. Був у мене, пив пиво, — затялася пані Пілярчикова.

— То вам тільки так здається.

— Не здається, я знаю напевне. Можете спитатися в людей. Він голився в перукарні на базарі, це я знаю, бо потім я балакала з перукарем, у нього цей чоловік теж питався про всяку всячину.

— Ну гаразд, — знизав я плечима. — Годі з тією історією. У вас, здається, якесь діло до мене?

— Яке діло? — здивувалася пані Пілярчикова. — Я прийшла, аби глянути, чи дали ви собі тут раду, та й за свіже пиво хотіла вам сказати.

Я мовчав.

— Атож, — зненацька вона наче пригадала щось важливе й нахилилася до мене: — Як ви щось знаєте, то і я щось знаю, коли б так побалакати, щоб і вам на пожиток і мені.

— Що ви маєте на думці?

— А те, що ви знаєте. Про дідичеві скарби.

— Е-е, казочки, — махнув я рукою.

— Бо й не казочки, — сказала вона, схопивши мене за руку. — Ті скарби сховані десь у землі, але хтось попереносив їх уночі на інше місце. А трохи речей погубив дорогою.

— Це я вже знаю.

— Знаєте? А я гадала, що за таку новину й ви мені щось скажете цікавого, — розчаровано мовила пані Пілярчикова.

— Звичайно, — обережно почав я, — ви можете розповісти мені щось важливе. Я дуже цікавий, кому ви розповіли, що у мене є план цього краю, накреслений кольоровими олівцями.

— Ані одній живій душі не казала. От хрест святий, не казала, — божилася пані Пілярчикова. — Мені все чисто можна казати, я нікому не передам. Хіба тільки щось Скал-бані про ваш план натякнула.

Скалбані? Ця звістка якось не в'язалася з моїми здогадами. Я не повірив Пілярчиковій. Що запальніше вона божилася, то менше я йняв їй віри. Нарешті це так її образило, що вона буркнула мені «до побачення» і подалася додому.