Зрештою мені не було тут чого робити. Колекції дідича Дудіна напевне незабаром відправлять до музею. І ніхто з екскурсантів, оглядаючи їх, не догадається про обставини, за яких вони були знайдені.

Ми перепливли «самом» рукав Вісли. На березі я попрощався з Ганкою, яка колись завдала мені стільки клопоту і з якою ми тепер заприятелювали. Тоді попрощався з гарцерами, моїми хоробрими друзями. Мабуть, небагато є таких хоробрих хлопців, як вони. Це ж завдяки їм спійманої браконьєрів, котрі винищували звірину в лісі.

— Ви мали слушність, коли казали нам, — мовив мені на прощання Вільгельм Телль, — що пригоду можна здибати скрізь, тільки треба мати розплющені очі й не лінуватись.

— А Бурштинову кімнату теж хто-небудь колись знайде, правда? — спитав Соколине Око.

— Авжеж, — переконано відповів я.

На роздоріжжі, де стояв похилий хрест, я побачив край дороги маленькі блакитні квіти. Вони були непомітні, не пахли, але мали гарний колір. Я нарвав їх і склав у букетик. Повернувшись до табору антропологів, я вручив квіти Залічці.

— А ви таки романтик! — вигукнула вона, і обличчя їй засяяло. — Ви таки справді романтик!