О дев'ятій загурчав мотор рибальського човна, й припливла Марта. Вона й цього разу мала з собою складані вудлища, навіть спінінг.

— Батьки не хочуть, щоб я працювала з ними в полі, — пояснила вона. — Вважають, що я повинна мати канікули і перед початком навчання якнайбільше перебувати на свіжому повітрі й на сонці. Звеліли мені ловити рибу. Ви попливете зі мною?

— А куди?

— Туди, де ота яхта. На мис Судака.

Почувши цю назву, пан Анатоль так підскочив, що молоко, яке він саме пив, вилилось йому на штани.

— То оце там мис Судака? Неймовірно. Я нічого про це не знав. Князь спінінгу колись казав, що ловитиме на мисі Судака. Казику, кінчай снідати! Зараз же попливемо туди ловити судаків. Мишко, — крикнув жінці, — готуй сковороду й олію! На обід з'їмо судака.

Марта спитала мене пошепки:

— Ви вже одержали відповідь від Капітана Немо?

— Ні.

— Я теж ні. У листі я просила, щоб він поклав відповідь у дупло того самого дуба. Щойно була там, однак листа не знайшла. Дупло порожнє. Але свій одяг Немо забрав.

— Вночі він таке виробляв! А взагалі це, мабуть, великий нечема.

Я розповів їй про нічні пригоди на острові Чорного Франека.

— Чудовий! Чудовий!.. — захоплено шепотіла вона. — Ви помилились, він не мстивий. Віддав хлопцям їхній одяг. І вас визволив з полону…

— Але спершу мене в той полон запроторив, — буркнув я. Вона щиро обурилась:

— Ви заздрісний. Так, ви просто заздрите його геройським вчинкам.

— А чому він усе мовчить?

— Може, має якусь поважну причину для цього. Зате мені радісно, що ви все-таки попливли вночі до табору Чорного Франека по мій перстень.

— Ой лихо, ви знову про той перстень? Признаюся, навіть не згадав про нього. На острів я поплив тому, що Чорний Франек обіцяв зібрати нараду ватаги. Я хотів вивідати їхні дальші наміри.

— І вивідали?

— Вони шукатимуть того, хто вкрав сумку з картою.

— І не бояться Капітана Немо? Адже Немо не дасть їм спокою, якщо вони не послухаються його й не заберуться з Озерища. В сутичці з гарцерами вони зазнали поразки. Невже чекатимуть, поки за них візьметься міліція?

— Ви говорите про ту молодь дуже вже неприязно. Чому?

— Ненавиджу таких типів. Вважаю, що їм потурають. Я змалку мусила працювати., У нас дома ніколи не було розкоші. Батько й мої брати працюють не покладаючи рук. А ті? їм усе просто: якщо тобі хочеться їсти, то вкрадь. Важкої роботи бояться, мабуть, взагалі не люблять працювати. Чи хто-небудь із тієї ватаги подумав, як нелегко вигодувати вівцю? Може, той рибалка хотів за неї купити синові пальто на зиму? А вони попливли на острів і забили вівцю, наче свою власність. Бо були голодні… — вона зневажливо пирхнула.

— Хай йому біс, — буркнув я. — Хіба не знайдеться нікого, хто заверне цю молодь з поганого шляху?

Вона знизала плечима.

— Ви дуже наївний. Якщо в полі росте пирій, то його виривають і палять. У господаря, який не знищуватиме бур'янів, ніколи не буде доброго врожаю.

Я не згодився з її думкою. Але не хотів сперечатись. А може, боявся, що не вистачить доказів?

Пан Анатоль зовсім зібрався рибалити і, погукуючи на свого приятеля, сідав у човен.

— Попливемо? — запропонувала мені Марта.

Я не мав кращого заняття. Та й там я міг шукати «свого» Чоловіка з рубцем. Тож я сів з дівчиною в човен і ми слідом за паном Анатолем попливли до білої яхти Вацека Краватика.

Тим часом небо ще більше потьмяніло. Сонце пекло крізь імлу, повітря було задушливе. Над озером літали розморені комарі й настирливо атакували нас. Вони йшли навіть на смерть, аби тільки всістися на якійсь живій істоті й напитися її крові.

Пан Анатоль перший доплив до яхти й низько вклонився князеві спінінгу.

— Ви справді закидаєте чудово, — сказав він, придивившись, як ловить Вацек Краватик.

Той зневажливо махнув рукою:

— Закидай, як хочеш, не бере на блешню.

— Може, треба ближче до очерету? — порадив пан Анатоль.

Я вклонився білоголовій Едіті, яка сиділа на палубі яхти й робила собі манікюр.

— Мені здається, сьогодні буде дощ, — сказав я.

— О, це ви? — всміхнулась вона.

Бородань, що теж закидав спінінга, неввічливо спитав мене:

— А вам уже замало озера? Ви тут лякаєте нам рибу? Марта захихотіла.

— Ви не за рибу боїтесь, а за ту даму на палубі. Ми не заберемо її, не турбуйтесь.

Білоголова Едіта відклала ножички й пилочку.

— Ой, заберіть мене, бо я вмираю з нудьги. А куди ви пливете?

— По рибу, — відповіла Марта.

— Ненавиджу рибалок, — вибухнула Едіта. — Нема гірше в світі за чоловіка, що любить ловити рибу. Ви теж хочете рибалити? — звернулася вона до мене.

— Я не вмію.

— А вудки везете, — зауважив Бородань.

— Це мої вудки, — сказала Марта.

— А на що ви ловите? — глузливо спитав Бородань.

— На заклинання, — засміялася дівчина. Навіть князь спінінгу зацікавився.

— І багато ви спіймали на заклинання? — спитав він.

— Ви сьогодні зранку третій, — відповіла вона. Бородань скривився.

— Старий дотеп.

— А яке ж то заклинання? — поцікавився Вацек Краватик.

— На різні породи риб різні заклинання, — пояснила Марта. — Але можна ловити й без заклинань, коли хоч трохи знаєш звички риб.

— Я знаю, а риба не ловиться, — буркнув Вацек. — Я вже годину закидаю цю бляху, і все дарма. Ви теж закидаєте бляху?

— Іноді. Це залежить від місця, часу й погоди.

— А що б ви ловили на нашому місці?

— Окунів.

— Тут? Окунів? — Бородань стукнув себе пальцем по лобі.

— Не тут. А там далі. З того боку півострова. Бородань ще раз стукнув себе пальцем по лобі.

— Прокажіть сьогодні багато заклинань. Тут водяться судаки.

— Авжеж. Тут слід ловити судаків, — поважно кивнув головою Вацек Краватик. — Повірте мені, я на цьому розуміюсь. Торік я здобув срібну медаль. Дехто називає мене князем спінінгу.

— Я знаю про це, ваша княжа світлість, — зробила реверанс дівчина. — А проте ловитиму окунів.

Марта взялася за весла й попливла на той бік півострова.

— Вони дурні, — мовила вона до мене. — Ви добре роздивіться, де кружляють чайки. По цей чи по той бік півострова?

— По цей бік.

— А чому?

— Не знаю.