— То як до вас звертатися, тату? — запитав Тамаш.

— Поки що ніяк, — відповів я. — Скажу пізніше, як буде потреба. Скільки вам років, панночко?

— Виповнилося сімнадцять, mon cher beau-père, — пояснила Каті. Вона опустила очі, та по гнучкій дівочій шиї я визначив, що її діафрагма дрижить від сміху. Певна річ, це мене теж гнівило.

— Дитину вже маєте, панночко? — питав я далі.

— Ні, тату, — відповів Тамаш.

— І не намічається?

— Ні! — рішуче відповіла Каті.

Жофі, що й досі тіснилась у дверях, тепер увійшла до кімнати.

— Цього мені тільки бракувало, — пробурчала вона тихо, однак достатньо голосно, щоб усі почули. — Дитина?.. Та я відразу піду на пенсію. Обслуговувати чотирьох з моїм хворим попереком?

— Не думайте, панночко, що ми тут з мухами в носі, ми просто примхливі, як і всі старі люди, — сказав я, впівока спостерігаючи за Жофі і продовжуючи вивчати Каті, яка розгублено дивилася на мене. — Запам'ятайте це, якщо бажаєте увійти до нашого сімейного кола.

— Qu'est ce que c'est que з мухами в носі? — перепитала Каті в Тамаша.

— Ті, хто вважає, що їх кусають мухи, — відповів я. — У ваших шановних батьків буває сверблячка?

— Зрідка, mon cher beau-père, — сказала Каті, вона знову сміялась.

Сум і сміх так швидко мінялися місцями в її дівочій натурі, як її угорська мова з французьким плином думок. Цей легкий сміх я полюбив перш за все, коли вже згодом, набагато пізніше, зміг пробачити їй те, що вона жінка і близько, чи, точніше, ближче, допустити до свого серця. Та поки що в Фермопілах своєї старості я відбивав усі її атаки.

— Однією з наших примх, яку розділяє зі мною моя стара приятелька Жофі, — звернувся я до дівчини, одним оком поглядаючи на Тамаша, — є та, що ми не любимо красивих жінок, і не сприймаємо їх ані як дружин, ані як невісток. Наприклад: перед не таким якісним екземпляром жінки я не соромився б, що в мене тече з носа, хоч поки ще й не крапає, та через певний час крапатиме. У цьому випадку ви, панночко, тактовно відвернетесь, а оскільки йдеться про вродливу жінку, то думка про це дратує мене вже зараз. Далі: я мерзлякуватий і навесні, коли виходжу в сад, напинаю на плечі ветху чорну берлінську хустину моєї приятельки Жофі, що дратуватиме вас і, відповідно, рикошетом, мене. Підемо далі: я люблю тільки сонячну погоду, і якщо похмурніє, з мене й слова не витягнеш. Коли б ви своїми курячими мізками були здатні усе це достойно сприйняти — а я ще й не обмовився про значно важчі речі — тоді я вважав би вас занадто мудрою як на ваш вік, і це мене відштовхнуло б ще далі.

З виразу Тамашевого обличчя я бачив, що він просто насолоджується цією сценою; це вже й мене здивувало, адже я не сподівався від нього такого лукавства.

— Mais il est charmant![7] — вигукнула дівчина, й, відсторонивши Тамаша, який зробив спробу її втримати, підбігла до мене. Я спізнився, не встиг підвестися з крісла. Вона обняла мене за шию, за французьким звичаєм поцілувала в ліву, потім у праву щоку, далі схилилася до моєї руки і теж поцілувала. — Mon cher beau-père, vous étes charmant![8] Її легкі поцілунки, що злітали з тремтливим теплом метелика, пробуджуючи давню насолоду кохання, ще дужче засмутили мене. Я скочив з крісла такий обурений, ніби принизили мою чоловічу гідність. Нині, коли пишу ці рядки, стає очевидним, що, граючи роль суворого стариґаня, я насправді виглядав блазнем, і лише моя невістка завдяки її надзвичайно чутливому жіночому розуму та інтуїції розгадала мене. Хочу повідомити: на роль анахорета теж треба вчитися, якщо людина взагалі на це здатна.

— Панночко, — мовив я, — ви помиляєтесь, я зовсім не пречудовий. Що стосується мого фізичного стану, либонь, ви вже чули, а якщо не чули, то будьте такі люб'язні запам'ятати, що в старих організмах структура білка докорінно відрізняється, це доведено зокрема й біохімічним аналізом. В ході обміну речовин у білку, що перебудовується, виникають дедалі стабільніші вузли, які, врешті, й унеможливлюють подальший обмін. Що це означає — а означає воно, серед іншого, й атеросклероз головного мозку, який рано чи пізно веде до кретинізму, — про це вам розповість детальніше mon fils[9] Тамаш. Що ж до моєї так званої душі, то я дивлюся на світ і вигляд цього бруду дозволяє мені лишатися чистим. Ви зрозуміли мене?

Не знаю, що вона зрозуміла зі сказаного, та мене вона зрозуміла. Безперечно, таке ставлення спершу спантеличило її: вона дивилася на мене широко розплющеними переляканими очима, однак не зблідла. Щоправда, не спромоглася щось відповісти, але з кімнати не вибігла. Хоча її по-дівочому тендітна шийка і почервоніла до самих ключиць, однак очі не наповнилися слізьми. Як видно, вона тримала свою душу в швейцарському порядку, і була ця душа такою ж цивілізованою садовою рослинкою — хоча, зрештою, тут ніколи не знаєш запевне! — як і душа Тамаша, хіба дещо самобутнішою, саме настільки, наскільки вона була молодша. Згадаю для прикладу вияв її природної тактовності: у моїй присутності вона ніколи, й пізніше також, не цілувалася з Тамашем, не дозволила навіть взяти себе за руку. Однак вийшовши до сходів за чверть години після нашої розмови, я вражено зупинився: згори, з їхньої кімнати на другому поверсі, до мене линула весела французька пісенька на хвилях приємного альту Катрін. Дякувати Господу, пробурмотів я, що вона хоча б не пищить тоненьким сопрано.

Нагорі скрипнули двері, сходами спускався Тамаш. Пісенька урвалася в ту ж мить, як відчинилися двері:

пролунало наостанок, і одразу ж у тій самій тональності, ніби продовжуючи пісню, почувся сміх, що звучав так солодко і йшов від самого серця, а може, звідкілясь ще й глибше.

Вона сміється… з мене?

— Дорогий татусю, чи знайдеться у вас ще п'ять хвилин?

Внутрішні сходи вели нагору до Тамашевої кімнати, а вниз — до цоколя; тут мешкала Жофі, поряд була ванна кімната і ще кімнатка для гостей, далі — кухня-пральня, комірчина і — згідно з вимогами — окреме приміщення для газового лічильника. Я подався до пральні, де щодня двічі підвішував себе на п'ять хвилин, щоправда, якщо не забував про це.

— Зараз мені ніколи, — буркнув я похмуро. — А втім, ходи зі мною, — кинув я через плече, вгледівши його розчароване, насуплене обличчя.

— Нащо вам підвішуватись, тату? — спитав Тамаш.

— Я втілюю присуд, винесений мені суспільством, сину, — відповів я. — Точніше, втілив би, якби стало духу. Отож так без толку й приміряюсь, двічі на день… Отам, праворуч, перші двері, це і є моя плаха.

Пристрій для підвішування, з дерева, сталі і шкіряних ременів, був прилаштований у пральні на довгому міцному двадцятисантиметровому гачку. Тамаш зацікавлено розглядав його.

— Він також годиться для розтягування закостенілих шийних хребців, — сказав я, — щоб я міг тримати спину пряміше, беручи участь у суспільному житті.

Я почав застібувати паски. Голову — поміж двох підбитих замшею ременів, підборіддя — на передній. Щоб застебнути третій, з'єднувальний, ремінець, доводилося петлю довкруж шиї трохи повертати ліворуч, але й так мені інколи по декілька хвилин не вдавалося натрапити на потрібну дірочку. Від допомоги Тамаша я відмовився.

— Краще допомагай мені не забувати про цю нікчемну інквізиторську вправу. Взагалі це мала б робити Жофі, але вона, певна річ, теж забуває.

Присутність сина радше мене нервувала, бо я ніяк не міг застебнути пасок.

— Облиш, — сказав я. — Та заразом хочу ще попросити, щоб ти нагадував мені, аби за півгодини до вечері я пив шлунковий чай. По-суті, це теж обов'язок Жофі, але вона забуває. Приготувати — приготує, однак не подасть. Якщо не п'ю його щодня, то маю запір. Можливо, через скнарість.