Тамаш вчився на інженера-текстильника. Розповівши, що в Женеві закінчив уже два курси, він спитав, чи може жити в мене.

— А де тобі ще жити? — здивувався я. — Квартира доволі простора, двом парубкам місця цілком досить.

— Однак… — мовив Тамаш.

Звісно, я не звернув уваги на його «однак».

— Я повернув тебе додому, бо відчуваю, що мені бракує тут людського відлуння. Маю надію, що ти з увагою поставишся до значущості цієї ролі.

— Я постараюся, татку.

Здається, його не зачепила пихатість, яка виразно прозвучала в моєму запитанні. Добра, чуйна душа, — вирішив я.

— Ми маємо зрозуміти одне одного, синку, — мовив я. — Я потребую не лише розуміння з твого боку, хоча й воно не зашкодить такому стариґаню, а надто якщо воно лише вдаване, тобто виступає як вияв любові й такту. Я не тому покликав тебе додому, щоб ти з носовичком у руках ходив слідом за своїм причмеленим татусем і витирав йому слину й шмарки. І навіть не заради Жофі, котра, як бачу, нізащо не помре, поки ще раз не погодує тебе грудьми пам'яті.

— Я розумію, тату.

— Допускаю, що так, — сказав я. — Тоді, можливо, зрозумієш і наступне. Світ навколо мене замовкає, сину. Я недочуваю і, можливо, тому не вловлюю його голоси? Чи, може, я надто пильно, притуливши вухо до зап'ястка, вслухаюся у свій пульс, який б'ється так голосно, що заглушує всі інші звуки? Це тривожний симптом, сину, ознака близького маразму. Письменник доти лишається письменником, поки, вслухаючись у себе самого, за акустичними проявами власного організму може вловити й звучання світу. Але якщо світ для нього вмовкає, то на біса увесь цей концерт. Людині в старості дедалі більше чогось бракує, усе рідше вона може поповнити цю нестачу за межами свого помешкання: тому стає усе розгубленіша й самотніша. Новий досвід її вже не цікавить, з неї досить і того, що накопичилося впродовж довгого життя, а втім, вона й не вірить, ніби є щось нове під сонцем, та й над ним теж. А тому вона радше замикається в собі, глухне, сліпне. І щоб хоч якось розважитися, зрештою, залазить на вогненну колісницю Іллі-пророка, спокушена хибною ідеєю безсмертя. Усе вище, все далі від охололої й онімілої Землі! Ти розумієш?

— Розумію, тату.

— Можливо, — сказав я. — У такому разі, ти, мабуть, усвідомлюєш і роль, на яку покликаний. Твоя молодість має стати посередником поміж моєю глухотою і світом.

— З превеликою радістю. Наскільки стане моїх здібностей. Та мені здається, тату, що ваш слух ще й зараз досконалий.

— Старий чоловік уже тільки наполовину мужчина, — вів я далі після короткого мовчання, тим часом згадуючи, чи випив вранці свій проносний чай. — Другу половину ти маєш надолужити сам, синку. З цього ти можеш збагнути, що я зараховую тебе до чоловіків і буду прислуховуватись — з великою вірогідністю — до твоїх порад і зауважень. Перш за все стеж за тими шлаками, які на схилі літ накопичуються в кожної людини після того, як згорають її пристрасті. Пристрасті, що тамуються впродовж усього життя, не зникають безслідно, самоконтроль, нав'язаний нам так званою цивілізацією, до останнього подиху обтяжує наші шлунки. Наприклад, хочу привернути твою увагу, щоб ти бодай щовечора нагадував мені про зроблене мною приголомшливе відкриття: я заздрісний. Чому й кому я заздрю, я не знаю. Нагадуй мені також про те…

Але зненацька я знудив самого себе.

— Іншим разом продовжимо, синку, — сказав я. — А тепер іди до своєї кімнати, трохи відпочинь.

— Ще одну хвилинку, тату, — попросив Тамаш. — Ви ще не відповіли на моє запитання, чи можу я мешкати тут?

— А що тобі заважає?

— Я не сам, тату.

— З якого боку не гляну, бачу перед собою лише одну людину, — сказав я спантеличено: певне, моя голова вже поринула в роботу.

— Я одружився, тату!

— Тільки не це! — одразу ж сказав я, — тільки не це!

Навіть, можливо, не просто сказав, а загорлав. Стоячи коло письмового столу, я відчував, як зі мною відбувається дивна метаморфоза: до моєї, наче в древнього сфінкса, пророчої голови додалася нижня частина кровожерного обивательського тіла.

— Тільки не це! — репетував я.

Тамаш дивився на мене. Вочевидь, він вирішив, що після обговорення моєї уявної глухоти настала черга справжньої, тому підійшов ближче і нахилився до мене:

— Ви неправильно зрозуміли мене, тату, — сказав він досить голосно. — Я повідомив вам не про намір одружитися, а про самий факт: я одружився.

— Це неможливо! — загорлав я знову.

— Місяць тому, в Женеві.

— Це неможливо! — продовжував я репетувати.

— Що ми побралися в Женеві?

— Це неможливо!

— Їй-богу, я вже повнолітній, батьку.

— Бога не існує! Правда, не тільки через це.

— Я побрався з угоркою, тату.

— Я викликав тебе сюди, аби в домі був мужчина.

Тамаш підступив ще ближче.

— То ось же я.

— Тебе тут нема! — горлав я.

— Через те, що я одружений…

— Ніхто тебе не просив бути аж таким мужчиною! — бушував я. — Не бажаю знати про це!

— Про що ви не бажаєте знати, тату?

— І Жофі теж! — горлав я.

— Про що ви?

— Я спровадив тебе додому, щоб ти став моїм опікуном, а не заселив мій дім німфоманками.

— Я до ваших послуг, тату, але…

— Не бажаю більше бачити довкола себе жінок, — не вмовкав я.

— Як ні, то ні, тату.

— Батьковбивця! Ґонерилья[6] в чоловічій подобі!

— Як? — спитав Тамаш.

Він не знав Шекспіра. Його неосвіченість не обурила мене. А, навпаки, вгамувала.

— Навіть знати не хочу! — наполягав я.

Тамаш глянув на мене, далі вклонився й мовчки рушив до дверей.

— Гістологічна несумісність! — крикнув я йому вслід, уже трохи спокійніше.

Він обернувся.

— Не розумію, — сказав він.

Опритомнюючи, можливо, під тягарем спогадів, я проказав:

— Між мною і жінками виникла гістологічна несумісність… недавно з'явилася, — додав я заради точності.

Тамаш опустив очі.

— Я з великим жалем приймаю ваше рішення, тату, — сказав він виразно, як і належало інженерові-текстильнику, — а тому виселяюся з будинку. Зрештою, це буде не перший такий випадок у нашій родині, — додав він, усміхаючись. — З ваших оповідей я знаю, що мама вийшла за вас всупереч протестам, і навіть забороні її батьків.

— Де ця жінка? — спитав я.

Через тиждень після цієї розмови вона прибула до Будапешта. Її батько ще до війни примандрував з Дебрецена до Швейцарії, одружився там на текстильній фабриці — еге ж, текстильній! — проте в його домі куховарила угорка й балакали там угорською. Чому, вже не пригадаю. Можливо, і свекор також був угорцем? За кордоном представники однієї нації — якщо не соромляться свого походження — так туляться одне до одного, як слова вдало написаної фрази, вважаючи, либонь, що лише вкупі мають якийсь сенс. Катрін — далі ми називатимемо її Каті — говорила по-угорськи без помилок, і навіть гарно, хоча в її інтонаціях ще й досі вчувалися далекі дебреценські витоки.

— Цілую ручки, папá, — сказала вона ще з дверей, коли Тамаш, привізши її з аеропорту, допровадив до моєї кімнати, аби нас познайомити.

Я обернувся з-за столу. Після довгої дороги вона не виглядала втомленою, а можливо, вже й скупалася, перевдяглася? Поряд з їхньою кімнатою на другому поверсі була окрема ванна. Каті була в білих штанях і пуловері вишневого кольору.

— Папá? — перепитав я. — Наскільки мені відомо, я вам не батько, панночко.

Каті, яка рушила було до мене, зненацька завмерла, зупинилась за три-чотири кроки від мого письмового столу. Вона спалахнула, зарум'янилася навіть шия. Тамаш обняв її за плечі і підштовхнув до мене. За ними в дверях з'явився червоний товстий ніс Жофі.

— Дозвольте нагадати вам, тату, що Каті вже не дівчинка, — поштиво, хоча й зі сміхом, мовив Тамаш. — Ми вже місяць, як побралися.

— Це нічого не означає.

Вона була вродлива жінка, з — наскільки я міг судити — пропорційно складеним, чутливим тілом, що мене особливо розлютило. Могла б, принаймні, носити окуляри!.. Але як яскраво сяяли її очі! Вся її струнка постать здавалася легкою, ніби кинуте мимохіть зауваження, значущість якого відчуваєш лише згодом, коли воно досягає глибин свідомості.