Буває, сниться й дещо інше. Мене запрошено до якогось приміщення. Я знаю, що зараз туди прийде Вона. Це має бути наше перше побачення по довгій розлуці. Я сідаю в крісло й чекаю — Вона от-от з'явиться. Якісь дуже впливові спільники влаштували нам цю неможливу можливість. У моїй пам'яті пульсує приготовлена фраза, з якою звернуся до Неї. Чую кроки на сходах або рипіння вхідних дверей. Але то не Вона. Ніхто не приходить до кімнати, в якій я чекаю. І так до самого пробудження — протягом чотирьох, п'яти годин, я чекаю, шанси тануть, я вслухаюся до кожного схлипу навколишньої тиші, але Вона не приходить.
Також є сни, переповнені людськими фізіономіями: цілі натовпи друзів, друзяк, друганів і подруг (причому в багатьох зовнішність аж ніяк не така, як насправді), якісь пиятики, танці, сигаретний дим, ґвалт, маски, регіт, тіснота, я намагаюся розшукати в цьому кодлищі Її, мене хапають за руки, мені наливають, я продираюся через цю спітнілу хащу, мене спокушають розмовами, співами, і я вдаю (уві сні, так), що Вона найменше мене цікавить, що я не її шукаю, але в той же час панічно вираховую, скільки ще часу в моєму розпорядженні (до пробудження), аби подолати всі ці незліченні перелюднені приміщення і таки знайти її. Одного разу мені приснилося, що я її знайшов, але Вона увесь час поверталася до мене спиною, й перед самим пробудженням я подумав, що не покличу її — це ризиковане, адже насправді істота, яку бачу лише зі спини, може виявитись не Нею, і що тоді?
Однак сьогодні мені снилася не Вона. І цей жаль, цей смуток, ця обірваність усередині геть нічим не пояснимі.
Я потрапив до Венеції. Я прокинувся в антикварному ліжку, на барвистих простирадлах, що пахнуть айвою і сухим абрикосовим цвітом. Наді мною — висока і чиста стеля з орнаментальним розписом, який нічого мені не нагадує. Навколо мене — ціла колекція гарних предметів зі срібла, горіха, ебену, сандала, слонової кістки, бронзи, теракоти, мережива, оксамиту. Переді мною — п'ять повних днів і ночей у цій дійсності, більше схожій на галюцинацію.
Учора я зблудив з ледве знайомою жінкою. Вона одружена з іншим. Потім утрьох ми вечеряли в тратторії, це потривало до глибокої ночі, ми випили дуже багато к'янті, але вино поводило себе стримано, ніби вода. Ми розійшлися перед дверима до їхнього покою. Далі я був сам.
Це достатня для ранкового смутку причина? Якщо так, то я приїхав. Я пропав.
А все ж порятунок є: треба лише встати з ліжка і Жити далі. Complotto ранкових процедур, ванна з Рожевого каменю (абіссинського? мавританського?), рушники, що будь-коли зберігають запахи лілей і помаранчів, присутність у всьому ясної музики Бенедетто Марчелльо, півгодинне добирання сорочки і краватки, оживання Великого Каналу під вікнами, переходи з мінору в мажор і навпаки, роздивляння себе у дзеркалі, відмова від краватки, запах їдла, що приходить невідомо звідки, спогад про сніданок о дев'ятій.
Отже, я поласую цим містом. Я спробую прожити в ньому щось найпекучіше, найгостріше. Я знайду в ньому таке найпотаємніше місце, де мене не дістануть. Ні карабінери, ні поліція, ні сам чорт.
Але сьогодні ще рано. Сьогодні о десятій початок, знайомлення і намагання всіх усім подобатись, per favore, Perfezki[15], безумовно, треба взяти гондолю, інакше на дідька було сюди їхати?..
Смужка сонця на меблях, на люстрах, на срібному посуді, mio caro signore, tutto e per Lei[16], починаємо традиційну венеційську виставу під назвою «Радість буття, або ж Dolce vita». До ваших послуг: плюскіт води, запах парфумів, мигдалеве печиво, каплички на палях, вірш Рільке, присвячений Ріхардові Беер-Гофманові, гостропера трава у внутрішніх двориках, наперсток смолянистої пекельної кави, вчені ерудити і книжники, перелітні жінки, що дивляться в очі, десять тисяч церков, палаців, винарень, музеїв, борделів, чотириста мостів, і з кожного вам пропонується плюнути, школи незнаних ремесел, тенори вуличних романсистів і, ясна річ, найтріюмфальніше з венеційських видовищ — повсюдне тріпотіння ніколи не сохнучої білизни!
Мені залишається бути уважним. Тобто ще раз оглянути себе в дзеркалі. Не забути підняти з підлоги Адин шалик. Нагадати собі початок 21-ї пісні Дантового «Пекла». Причинити за собою двері, замкнути їх на ключ. І, посвистуючи, рушити назустріч принадам.
Свою реляцію про день перший венеційського семінару «Післясвяточне безголів'я світу: що згодом?» зачну з вікна преслічної манастирської бібліотеки на виспі Сан Джорджо Маджоре. Власне тут, у цих навіки пропахлих вологою манускриптів та інкунабуль стінах, будуть протягом чотирьох ближчих днів виголошуватися печі, найнеобхідніші для культури й цивілізації та цілої ліодськости. Тим миліше, що й представник від нашої з рами гаряче любленої України також є нині тут репрезентований.
О годині десятій дня, видивляючись із вікна в ясну на рідкість перспективу Канале ді Сан Марко і П'яццетти з двома її сирійськими колюмнами, зауважую спритну і легку моторівку, котра викермовує з-поза Фондамента делля Салюте і митниці. За пару хвиль моторівка вже гонить просторим плесом Бачіно ді Сан Марко. Увесь час ближчає і, річ ясна, збільшується, аж поки не дається розрізнити в ній, попри бувалого в бувальцях упевненого стерничого, ще й постаті їздунів, яких є трьох. На передньому пляні сидить мовчазний і аж ніби закам'янілий добродій у ясно-кавовій мисливській жакеті, й чим ближче робиться від нього до Вашого спостережника, тим виразнішає на нім борода і… деякі ознаки рідіючого на голові волосся, що їх суто з делікатности маємо звичай називати «високочолістю», а про самих таких панів, носіїв згаданої високочолости, кажемо симпатизуючи «лисявий». Роблю відразу припущення, що то і є пан Перфецький, репрезентант України, якого прибуття всі тут з нетерпінням виглядаємо.
Позаду нього, стоячи на рівних, яко монумент часів клясицизму, вельми атракційна пара в ріжнобарвних плащах, до тої міри вільних, що розвіваються слідом за рухом моторівки, нічим прапори. З приємністю означую червоний і чорний кольори на незнайомій пані. Щодо постаті, досить високої, молодця в затемнених окулярах, то виношу вражіння, що мусить бути направду близький До вже згаданої сейчас пані, інакше бо той спосіб, в який тримає її за лікоть, можна було би рішуче клясифікувати яко нечемність.
Ціле тріо виглядає якнайліпше і могло би навіть слугувати взірцем для туристичної реклямки про подорожі хвилями Адріятики.
Приставши до острівної тверді просто перед головною брамою церкви Сан Джорджо так, щоби ступити на мозаїчний пляцик якраз посередині між статуями святих Юрія і Степана, вситуйованих у нішах фасади, прибульці наші відпустили з Богом керманича моторівкою і рушили правобіч до манастирських будівель. За недовгу хвилю вже вітано їх у великій галі рефектаря, званій «Ченакольо», де пишні гостеси у венеційських строях XVI віку з декотрими легковажними деталями, які зраджують їхнє, що так скажу, куртизанство, підходили своєю чергою до кожного і припроваджували далі. Серед гостес виріжнялося кількоро в доброму тілі бльондинок, а то мимоволі нагадує нам про слов'янське (праукраїнське) походження венеційської людности.
Від того моменту підходжу до новоприбулого маленького товариства і остаю поруч них до самого кінця обрад.
І тут — перша несподіванка для мене. Вельми показна й ефектовна добродійка, описана мною вище в червоному й чорному кольорах, знайомить присутніх із паном Станіславом Перфецьким, який виявляється… тим високим окулярником в не надто поважнім віці! Натомість бородатий інтелектуаліст у кавовій жакеті являє собою чоловіка зазначеної пані, перекладачки і співробітниці семінару Ади Цитрини. До всього — чоловіком, якщо я добре почув, німим. От так Ваш кореспондент мазнув при самім початку імпрези!
Перший виник перед паном Перфецьким сам господар, маленький зворохоблений італієць непевного віку, під вусом, можливо, наліпленим, і з безконечним папіросом у кутику вуст, пан Даппертутто, секретар фундації, рухливий і вертлявий, чи, що так скажу, ртутлявий.