Овва, тепер увага! Сіре небо. Облізлий сніг. Вежі. Ворони над ратушею. Черепиця. Жовті мури. Тиша, десята, ні, одинадцята ранку, п'ятниця, зимно, високогір'я, Високоальп'я, що ще? Тяжкі перини, вистуджені за ніч покої в замках, кава з молоком, гаряче вино, школярі на перерві, далекий дзвін, комини, дим над коминами, невидимі крила — Кого? Це Інсбрук, мої панове. Праворуч у долині. Я хотів би побути тут. Гей, Achtung, Achtung, mein lieber, Riesenbock, bitte, auf ein Moment stoppen!.. Ich habe manche Problemen…[4]

Ну от. Я зміг бодай щось, бодай чимось — натякнути чи що? Затримати цей стан, цей Інсбрук? Часами мені робиться до дідька прикро: як багато всього я випустив, колекціонер дірявий, як багато розтратив, забув, особливо там, удома. Залишаються зі мною (в мені?) якісь лише тьмяні подвір'я, коридори, вогкі мансарди, кульбаби столочені, незасипані рови, повапновані стовбури… Це вже тут, в інших країнах, я запрацював усім собою, всім, чим я є. Провалився в дикі безодні настроїв, аж не встигав за ними і злякався, що, як і вдома, все майже розтрачу. Зрештою, можна би і спокійніше з цим жити. Все розтрачене вважати зайвим. Усе нерозтрачене (малу дещицю) — необхідним. Себто неминучим. Але мені були натяки. Ще раніше, у Львові, та навіть ще у Чортополі. Я злякався, що випадковість користується нами постійно і повсякденно. Я хотів би що-небудь проти неї змогти.

Так виникла ідея з цим диктофоном. Мати його завше при собі. Говорити, мовчати, говорити знову. Напхати в нього рівно стільки всякого, скільки напихається в нашу мову. Ясно, що й вона не врятує нас. Але вона може натякнути, щось подарувати, сама того не відаючи. О, курва, такі мудрі думки, що сам собі немилий! Ну добре.

Повертаюся до позавчорашньої історії. Поки пам'ятаю. Шкода, що Ада цього не чує. Бо я хотів би їй подобатись. Але вона напакувала з собою повну торбу італійських опер і від самого Мюнхена сидить у слухавках, часом підсилюючи невидимих примадонн своїм хрипкуватим голосом. O don Fatale[5]. По-італійськи. Вона знає італійську. Вона жила в Римі й Равенні, в Пізі та Ассізі. Менше з тим.

Я вже з добру годину нипав тим помешканням, на кожному кроці полохаючи всіляких малайців, персів, ефіопів, вони все ще співали, я розрізняв тільки окремі калічені фрази, щось таке ніби «і піїдемо в сяєва брами германійської з юним синою з великим рибою пловуючою аки цар на кров наше зерно пересипнуте шляк би його трафив шляк би її трафив дай нам саду германійської брами де хліба і пива і яблука золотого повня слався Отче так посоловіємо в шахта срібла підземности ясної нашої темности масла дай нам масла і пива і духу великого риби слався Отче кушай нас і кушма кушем розкусь шляк би його трафив шляк би її трафив бо піїдемо в сяєва брами германійської з юним синою з великим рибою пловуючою аки цар на кров наше зерно пересипнуте шляк би його трафив шляк би її трафив дай нам саду германійської брами де хліба і пива і яблука золотого повня слався Отче» — так вони виводили своєю далекою від досконалості верхньонімецькою, ці ряджені Морісками і Ченцями, Кавалерами і Спудеями, Носорогами і Астрологами, Міннезінгерами і Нібелюнгами індонезійці, курди і пакистанці, чи там палестинці, а ще албанці, босняки, маври і кхмери, серед яких були, безумовно, також гаїтяни, таїтяни, крітяни і кіпріоти, конголезці, бангладешці, кот'д'івуарці та буркіна-фасяни, і всі вони цілком незле витримували цю найскладнішу з мелодій, вимовляючи щось ніби «зільний саде германійської брами стань перед нами і будь з нами, впусти ніж наш і насити всіх нас — юним синою великим рибою, духом чару, чаром духу, залізом і пушкою залізь у вушко її, зализь рани мої та його та її та ще її, рости ж нам як злак у фляку чи фляк у злаку слався Отче кушай нас і так позолотіємо в діра сонця надземности темної нашої ясности м'яса дай нам м'яса і шнапсу і яя великого риби слався Отче і кушма кушем розкусь шляк би його трафив шляк би її трафив зільний саде германійської брами стань перед нами і будь з нами, впусти ніж наш і насити всіх нас — юним синою великим рибою, духом чару, чаром духу, залізом і пушкою залізь у вушко її, зализь рани мої та його та її та ще її, рости ж нам як злак у фляку чи фляк у злаку слався новий Ісааку» — я зневажив би себе до решти днів моїх, якби спробував звідти утікати, хоч відчуття небезпеки росло в мені, тим більше, що зі мною — гостем — ніхто й не збирався бодай порозмовляти чи там хоч якось порозумітися, чоловіки й далі співали, розсідаючись на підлозі, килимах і канапах, ще й до такту приплескуючи в долоні, а жінки й далі співали, виносячи з бічних коридорів усе нові й нові гілки папороті, кокосові горіхи, шматки тканин, брязкальця, образки, поламані грамофонні платівки… Та ви показилися, — шарпав я собою, але без ненависті чи там презирства, бо навколо діялося щось направду велике, об'єднаний ритуал усіх скривджених з усього світу, вони мусили собі вигадати іншого бога, їх мордували голодом і бомбами, пошестями, СНІДом, хімікаліями, ними наповнювали запаскуджені криниці і найдешевші борделі, на них випробовували зброю і терпіння, їм підпалювали ліси і затоплювали пустелі, їх виживали звідусюди, як тільки вони народжувалися; чим вони відповідали — джазом? маріхуаною? сотнею способів кохання?.. Я ходив поміж біженців, напівотруєний пахощами, зеленими й червоними спалахами, співами, мене отруїти легко — всім, що вигадали ці безпашпортні шукачі багатого німецького бога, Володаря Германійської Брами, до якої вони встигли протиснутися в останню мить — хто з корабельних трюмів, а хто з завошивлених тамбурів, правдами й неправдами, через хабарі, підкупи, вбивства, благання, жебрання, підставляння піхви, задниці, через гру на шкіряній флейті, через Львів, через Польщу, через горло, через легені, через вісімнадцять кордонів і тридцять митниць — як емігранти, музиканти, чорнороби, чаклуни, секс-автомати, погорільці, дисиденти, бандити, повстанці, сміттярі, гівновози, продавці троянд по ресторанах, сутенери, комуністи, маоїсти, студенти права і філософії — вони таки встигли, змогли, скрутили, видерли для себе цю землю, цю Німеччину, цей добробут, ці спальні мішки в підземних переходах, вони зробили ці міста кольоровішими, ця добра працьовита самовіддана Німеччина зігріла їх і нагодувала і напоїла тощо, але вони ще чогось від неї хочуть, ще чогось випрохують у свого спільного, проте вигаданого бога — чого ж вони ще хочуть: лісів, струмків, альпійських верхогір'їв, замків, музеїв, продовження візи, крові, тепла, чуйності, грошей, автомобілів, може, громадянства вони хочуть?..

Я ходив поміж них, ніби причмелений, ніби в усьому винний, ніби причина причин цього дебільного світу… Я трохи відпочину.

Контроль пашпортів на перевалі Бреннеро тривав не довше трьох хвилин. Навіть моя совдепівська книжиця не викликала в того італійського хлопця якихось видатних емоцій.

Потім ми шалено покотили вниз — Янус Марія розігнав свій «порше», чи що там у нього, майже до двохсот на годину, ми увірвалися в край, де не стало снігу, де були зелені трави, це така земля, «wo die Zitronen bluhn»[6] (a ти, Цитрино, квітла в цім краю? — що за прізвище ідіотське, я закохався по вуха вже в саме ваше прізвище, пані Різенбокк[7]), сонце било нам в очі, скелі летіли обабіч автостради, а проте всюди були придорожні знаки людського перебування: міст над потоком, капличка, корови в травах, Божа Матір, зруйнована вежа, облуплений мур, кілька овець, школа за поворотом, Божа Матір, опудало в саду, розбійничий замок, мисливська ресторація, автозаправка, Божа Матір, капличка, пасіка, рибальський заїзд, водяний млин, цвинтар, Божа Матір, дівчинка з кошиком, розбійницький замок, готель з геранями (гарденіями? гортензіями?), сироварня, розбитий «опель-кадет» без пасажирів, жінка в чорному, Божа Матір…

Різенбокк занервував: надто часто виникали якісь шляхово-ремонтні італійці, котрі нікуди не квапились, і треба було скидати швидкість до сорока-п'ятдесяти, шукати об'їздів, щохвилини пригальмовувати. Італійці в дорожніх робах були спокійні як двері.

вернуться

4

Увага, увага, любий Різенбокк, прошу, зупиніть на хвилинку! Я маю деякі проблеми… (нім.).

вернуться

5

Здається, арія принцеси Еволі з опери Дж. Верді «Дон Карлос».

вернуться

6

«Де цитрини квітнуть» (нім.). — рядок із хрестоматійного віршика Ґьоте «МІньйона».

вернуться

7

Німецьке прізвище Різенбокк можемо перекласти як Цапище.