– Ми заберемо її з собою, – мовив янгол. – Я розповім тобі, чому саме її.

   І поки вони летіли, янгол розповів таку історію:

   – Унизу, на цій самій вузенькій вулиці, в підвалі жив бідний хворий хлопчик. Він змалку був калікою, і навіть у ті дні, коли почувався найкраще, був спроможний хіба що пройтись кімнатою – зробити один чи два кроки на милицях, не більше. Подеколи в літні дні сонячні промені падали на підлогу підвалу, де він мешкав, – ненадовго, всього на півгодини. Хворий хлопчик полюбляв сидіти на цій сонячні плямі, гріючись у променях і спостерігаючи, як струменіє червона кров його тонкими пальцями, – для цього він підносив їх до обличчя. Це було в нього замість прогулянок. Він не знав про зелені ліси, що буяють весною, поки хлопчина, який жив по сусідству, не приніс йому зелену гілочку бука. Хворий хлопчик підносив гілочку до очей і уявляв, ніби він гуляє в буковому лісі, а довкола щебечуть птахи й світить сонечко. Одного весняного дня сусідський хлопчина приніс йому кілька польових квітів, й одна з них і досі мала корінець. Тож хворий хлопчик обережно посадив квітку до горщика і поставив її на підвіконня біля свого ліжка. Певно, рослинку посадили під щасливою зорею, адже вона прийнялась, випустила свіжі пагони й розквітала кожного року. Для хворого хлопчика вона заміняла цілий квітник і була його маленьким скарбом. Він поливав рослинку, доглядав за нею і дбав, щоб до неї доходив кожен промінець, який промикався до підвалу. Квітка з’являлась навіть у його снах – вона цвіла для нього, для нього випромінювала пахощі, була втіхою для його очей. Хлопчик згадав про квітку навіть у смертну годину, коли його покликав до себе Господь. Він уже пробув один рік на небесах. За цей час квітка стояла на вікні, засохла й забута всіма, аж її викинули надвір із мотлохом, якого позбуваються під час переїздів. Ось чому цю бідолашну квітку ми мусили додати до свого букета – за життя вона принесла більше радості, ніж найпрекрасніша рослина в саду королеви.

   – А звідки ти все це знаєш? – поцікавилась дитина, яку янгол ніс на небеса.

   – Знаю, – відповів янгол, – бо я сам був тим бідолашним хворим хлопчиком, який шкандибав на милицях. Свою квіточку я добре знаю.

   Тоді дитина розплющила свої очі, щоб подивитись на сяюче від щастя обличчя янгола, і в цю мить відчула, що потрапила на небеса, де всі сповнені радості й втіхи. Господь обійняв померле дитя і дав йому крила. Тепер дитина могла літати з янголами. Потім Усевишній пригорнув до серця квіти. Але поцілував Він лише засохлу польову квітку, і вона отримала голос. Квітка приєдналась до пісні янголів, що оточували престол – хтось був ближче, хтось віддалік, проте всі однаково щасливі. Усі голоси з’єднались у славетному хорі – співало й добре дитя, яке знайшло щастя, й убога польова квітка, що раніше лежала засохлою бадилинкою на купі сміття.

Малий Клаус і Великий Клаус

У одному селі жили двоє чоловіків із однаковими іменами. Звали їх Клаусами. Один мав чотирьох коней, а другий – лише одного. За цим їх люди і розрізняли. Власника четвірки коней звали Великий Клаус, а того, що мав лише одного коня, – Малий Клаус. Давайте послухаємо, що з ними сталося.

   Цілісінький тиждень Малий Клаус був змушений працювати на полі Великого Клауса, та ще й позичати йому свого єдиного коня. Але одного дня на тиждень, у неділю, Великий Клаус віддавав йому за це всіх своїх чотирьох коней. Як весело було Малому Клаусові ляскати батогом над усіма п’ятьма кониками – цього дня йому здавалось, ніби вони всі належать йому. Яскраво світило сонечко, весело бамкали церковні дзвони, люди з молитовниками йшли до церкви. Вони дивились, як Малий Клаус оре тими кіньми, ляскає батогом і поганяє їх: «Но, мої п’ятеро коників!»

   – Не кажи так, – забороняв Великий Клаус. – Тобі належить тільки один кінь.

   Але Малий Клаус незабаром забував про заборону і знову поганяв коней, коли хтось проходив дорогою: «Но, мої п’ятеро коників!»

   – Я тебе попереджаю: більше так не кажи, – розсердився якось Великий Клаус. – Якщо ти далі так казатимеш, я дам твоєму коневі по голові й він відкине копита – на тому все і скінчиться!

   – Обіцяю не казати так, – скорився Малий Клаус.

   Обіцянка – цяцянка. Наступної неділі знову люди знову йшли до церкви, він запишався тим, як поважно виглядає, коли оре на своєму полі п’ятьма кіньми, тож не стримався і знову гукнув: «Но, мої п’ятеро коників!»

   – Я тобі понокаю! – розлютився Великий Клаус, узяв кувалду, вдарив єдиного коня Малого Клауса по голові, й той сконав.

   – Тепер у мене взагалі нема коня, – зі слізьми промовив Малий Клаус.

   Потім він зняв шкуру з мертвого коня, висушив її, а тоді заховав у торбу, перекинув її через плече й подався до сусіднього міста.

   Іти було далеко, стежка прямувала через глухий, дрімучий ліс. Раптом зірвалась буря, й Клаус заблукав. Поки він шукав свою стежину, настав вечір, а до містечка, куди він прямував, було ще далеко, та й додому повернутися завидна він не встиг би. Обіч дороги стояла велика селянська господа. Віконниці були зачинені, проте крізь щілини цідилося світло. «Треба попроситись тут на ніч», – подумав Малий Клаус, підійшов до дверей і постукав. Двері йому відчинила селянка. Коли ж вона почула його прохання, то наказала йому забиратись геть, бо її чоловік не дозволяє пускати на ніч незнайомців.

   – Що ж, тоді я змушений примоститись десь поблизу, – буркнув Малий Клаус сам до себе, коли селянка зачинила двері просто перед його носом. Поблизу будинку стояла копиця сіна, а між будинком і копицею – хлівець під стріхою.

   – Ляжу тут, – вирішив Малий Клаус, коли побачив хлівець із лелечим гніздом на гребені. – Вийде непогане ліжко. Головне, щоб лелеки не клювали мене.

   Тож Малий Клаус заліз на дах і побачив, що дерев’яні віконниці не сягають верху вікон. Тож йому було видно, що відбувається у будинку. Великий стіл був гарно накритий – на ньому красувалось вино, печеня й чудова рибина. За столом сиділи селянка й паламар. Вона доливала гостю вина й підкладала риба, а він знай наминав наїдки.

   «Ех, якби ж і мені там опинитись», – подумав Малий Клаус. Коли ж він витягнув шию ще сильніше, то крізь вікно побачив великий запашний пиріг. Оце так бенкет!

   І тут на дорозі з’явився вершник. Це селянин повертався додому. Він був непоганий чолов’яга, але мав одне дивне упередження – терпіти не міг паламарів. Коли він бачив перед собою паламаря, то просто скаженів і нічого з тим не міг вдіяти. Внаслідок такої неприязні паламар вирішив одвідати дружину селянина, коли того не було вдома, а щиросердна жінка поставила перед ним на стіл найкращі наїдки, які тільки мала.

   Коли ж вона почула, що наближається чоловік, то почала благати паламаря, аби той сховався у великій порожній скрині, що стояла в кімнаті. Він мерщій послухався, адже добре знав, що селянин скаженіє від присутності паламаря. Жінка хутенько сховала вино й запхнула рештки розкішної трапези до печі, бо ж якби її чоловік побачив усе це, він би обов’язково запитав, для кого це готувалося.

   – Оце то так, – зітхнув Малий Клаус на даху сарайчика, коли побачив, як зникають усі ці смачні страви.

   – Тут хтось є? – спитав селянин у дружини, почувши якийсь звук. Він обшукав усе довкруги й знайшов Малого Клауса.

   – Чого ти тут лежиш? Спускайся і заходь до мене в гості.

   Тож Малий Клаус спустився і розповів селянину про те, як він заблукав, а потім попросився переночувати.

   – Добре, я пущу тебе на ніч, – погодився селянин. – Але спочатку давай щось перекусимо.

   Жінка застелила стіл скатертиною і поставила миску з кашею. Селянин був дуже голодний, тож із апетитом наминав страву, аж за вухами лящало, а от Малий Клаус не міг викинути з голови печеню, рибу й пиріг. Він-бо добре знав, що вони стоять у печі. Під столом біля його ніг стояла торбина зі шкурою коня, яку він збирався продати у сусідньому місті. Каша Малому Клаусові зовсім не смакувала, тож він штурхнув торбу під столом, і шкура голосно рипнула.