– Думаю, мені знову слід іти, куди бачать очі, – мовило каченя.

   – Може, й так, – сказала курка.

   Тож каченя пішло геть із хатини, й незабаром знайшло ставок, де могло плавати й пірнати. Але звірята й птахи і далі уникали його, адже воно було дуже потворне.

   Прийшла осінь, листя на деревах набуло оранжевої й золотої барви. Згодом, коли вже наближалась зима, його зривав вітер – листочки кружляли в холодному повітрі. Обважнілі від снігу хмари сунули по небу низько-низько, й серед чагарів лунали крики ворона: «Кар, кар!» Від одного погляду на нього всипало морозом. Усе це було дуже кепсько для бідолашного каченяти.

   Одного вечора, коли сонце сідало поміж сяючих хмар, із гущавини прилетіла велика зграя прекрасних птахів. Каченя ще ніколи не бачило нікого, схожого на них. Це були лебеді. Вони вигинали свої граційні шиї, а їхнє м’яке пір’я сяяло білизною. Лебеді скрикували, розправляючи свої чудесні крила, щоб полетіти з цієї холоднечі в теплі краї, що розкинулись десь за морем. Вони знялися у повітря, а каченя дивилось на них із дивним відчуттям. Воно колесом закрутилось по воді, витягуючи поперед собою шию, і видало такий дивний крик, що він налякав його самого. Каченя відчуло, що ніколи не зможе забути цих прекрасних щасливих птахів. Коли вони зрештою зникли з поля зору, воно пірнуло під воду, а потім випірнуло, відчуваючи дивне збентеження. Каченя не знало назви цих птахів і не відало, куди вони прямують, але відчувало до них щось особливе, чого ніколи раніше не відчувало до жодної пташки у світі. Це не була заздрість. Воно просто бажало бути так само прекрасним, як і вони. Бідолашне гидке створіння, воно згодилося б жити бодай із качками, якби тільки вони прийняли його.

   Ставало все холодніше й холодніше – прийшла зима. Каченяті доводилось плавати по воді, щоб вона не замерзала, але кожної ночі плесо, де воно могло плавати, ставало дедалі менше. Врешті ударив такий сильний мороз, що вода вкрилася крижаною кіркою. Каченяті доводилось чимдуж працювати лапками, щоб зберегти довкола себе незамерзле плесо. Врешті воно геть вибилось із сил і тепер лежало нерухоме й безпомічне, швидко замерзаючи на льоду.

   Рано-вранці коло ставка проходив селянин. Він побачив, що сталось, розбив кригу своїм дерев’яним черевиком і відніс каченя додому. Тепло відживило мале створіннячко. Але діти хотіли гратись із ним, а каченя боялось, що вони його ненароком скривдять, тож воно перелякано сахнулося й перекинуло горщик із молоком, аж бризки полетіли кімнатою. Жінка сплеснула в долоні й налякала його ще дужче. Воно злетіло спочатку на діжку з маслом, потім на макітру. Словами не опишеш, яке воно було наполохане! Жінка кричала, замахувалась на нього щипцями; діти сміялись і верещали, перечіплюючись одне за одне, коли пробували його спіймати. Але, на щастя, каченя втекло. Двері були відчинені. Бідне пташеня змогло тільки заповзти поміж кущів і втомлено лягти на землю, притрушену першим снігом.

   Було би дуже сумно, якби довелось переповідати всі злигодні, яких зазнало нещасне каченя протягом важкої зими. Але вона таки минула, і от одного ранку каченя сиділо поміж кущів на болоті. Воно ніжилося під теплими сонячними променями, слухало пісню жайворона й милувалось прекрасною весною, що буяла довкруги. Молодий птах відчув силу у своїх крилах, розкинув їх і здійнявся угору. Він кружляв і кружляв, аж помітив, що прилетів до великого саду, котрий так добре йому запам’ятався. Там цвіли яблуні, бузина спускала свої довгі зелені пагони у струмок, що оперізував галявину. Усе виглядало таким чудовим, сповненим свіжості ранньої весни. Із заростей випливли три прегарні білі лебеді. Каченя згадало пишних птахів, й раптом відчуло себе ще більш нещасним, ніж раніше.

   – Зараз я підпливу до цих величних птахів, – вигукнуло воно, – і вони мене уб’ють, бо я настільки потворний, що не маю права навіть наближатися до них. Але це не важливо: краще бути вбитим ними, ніж весь час потерпати від того, що тебе шпиняють качки, дзьобають кури і штовхає наймичка.

   І каченя попливло до лебедів. Вони помітили чужинця й, залопотівши крилами, кинулись до нього.

   – Убийте мене, – сказав бідолашний птах. Він схилив голову низько до води, очікуючи смерті.

   Але що ж він побачив у чистому плесі? Своє власне відображення. Це більше не був темно-сірий птах, гидкий і негарний на вигляд. На нього дивився величний і прекрасний лебідь. Немає різниці, що він народився у качиному гнізді, якщо він вилупився з яйця лебедя. Тепер він навіть радів усім стражданням і бідам, що випали на його долю, адже завдяки їм він значно дужче тішився своїм теперішнім щастям. Лебеді оточили його і витягнули шиї, немовби вітаючи побратима.

У садок вибігли діти й заходились кидати крихти хліба у воду.

   – Погляньте, – закричав наймолодший, – онде новенький!

   Усі решта дуже зраділи і побігли до батьків, пританцьовуючи й плескаючи в долоні:

   – Там є ще один лебідь! До нас прилетів ще один!

   Потім вони знову кидали крихти хліба у воду й казали:

   – Новенький – найкрасивіший серед усіх. Він такий молодий і гарний!

   І старі лебеді схилили голови перед ним.

   Він засоромився і заховав голову під крило – молодий лебідь навіть не знав, що йому робити. Він був такий щасливий і зовсім не запишався. Колись його ганили й зневажали за потворність, а зараз доводилось чути від інших, що він – найвродливіший поміж птахів. Навіть бузина схиляла своє віття перед ним, а сонце лагідно усміхалося йому. Він розправив пір’я, вигнув тонку шию і радісно вигукнув від щирого серця:

   – Я навіть не мріяв про таке щастя, коли був гидким каченям!

Пролісок

Стояла зима. Повітря було холодне, і вітер пронизував аж до кісток, але у теплій хатині було хороше і приємно. А пролісок лежав у землі, вкритій сніговою ковдрою, і дрімав собі в цибулині.

   Якось пішов дощ. Краплі просякнули крізь мокрий сніг, скропили цибулину й розповіли їй про барвистий світ, що знаходиться угорі. Незабаром промінець почав пробивати собі шлях крізь сніг до цибулини, і в ній ожила квітка.

   – Заходь! – сказала вона промінцеві.

   – Я не можу, – відповідав він. – Не маю досить сили, щоб відчинити двері! От коли настане літо, я буду сильнішим!

   – А коли настане літо? – запитала квітка. Вона повторювала це запитання кожного разу, коли новий промінець спускався до неї. Але до літа було ще далеко. На землі й досі лежав сніг, а вода щоночі замерзала.

   – Як довго доводиться чекати! Як довго доводиться чекати! – нарікала квітка. – Я відчуваю, що в мені щось рветься назовні. Коли я промкнуся нагору, то привітаю чудовий літній ранок, і це буде найщасливіша мить!

   І квітка почала пробиватися крізь тоненьку шкірку цибулини. Сніг підтанув, земля потепліла, і промінець достукався до квітки. Тож вона вистрілила з-під снігу зеленкувато-білим цвітом на зеленому стеблі, і її вузенькі листочки були такі беззахисні.

   – Ласкаво просимо! – наспівував кожен промінець, і квітка піднімалась над снігом. Промінці пестили й цілували її, тож вона розквітнула – біла, мов сніг, та ще й прикрашена зеленими смужками. І схилила свою голівку від радості й смирення.

   – Прекрасна квітко! – казали промінці. – Яка ти гарна й ніжна! Ти перша, ти єдина. Ми тебе обожнюємо! Ти дзвіночок, що наспівує нам про літо, чудове літо, що мандруватиме світом.

   Увесь сніг розтане, холодні вітри відлетять геть. Ми будемо найголовніші. Усе зазеленіє, й у тебе буде гарна компанія: бузок, рокитник, троянди. Але ти найперша, така гарна, така ніжна!