– Ти нас пам’ятаєш? Ти нас пригадуєш? – раз по разу запитували вони, й у пам’яті імператора зринали обставини, за яких він учинив так чи так. Його кинуло в піт.

   – Я нічого про це не знаю, – сказав імператор. – Музики! Музики! – вигукнув він. – Хай грає великий китайський барабан! Я не хочу слухати, що вони кажуть!

   Але вчинки з’являлись один за одним, і Смерть хитала головою, підтверджуючи їхні слова.

 – Музики! – кричав імператор. – Маленька золота пташко, співай, благаю тебе! Я дарував тобі золото й коштовності. Я одягнув тобі на шию золотого обруча. Співай! Співай!

   Але пташка мовчала. Поруч не було нікого, хто міг би її завести, тож вона не могла співати.

   Смерть дивилась на імператора своїми холодними, порожніми очицями. У кімнаті панувала страхітлива тиша. Раптом крізь відчинене вікно долинула чудова музика. На вулиці, на гілці дерева, сидів живий соловейко. Він чув про хворобу імператора й прилинув сюди, щоб заспівати йому пісню надії та віри. Коли соловейко заспівав, тіні розвіялися, кров імператора швидше заструменіла в його венах, несучи життєву силу до його слабких кінцівок. Навіть Смерть почула спів і заходилась просити солов’я:

   – Давай, співай! Не припиняй співати!

   – А ти віддаси мені золотий скіпетр і пишне знамено? Віддаси імператорську корону? – запитав співочий птах.

   Смерть віддала ці скарби за чудові пісні. А соловейко співав і далі. У його пісні йшлось про тихий цвинтар, де ростуть білі троянди, а квітуча бузина пахне так солодко, де свіжа зелена трава вкрита, мов росою, скорботними слізьми. Смерть засумувала за своїми угіддями і холодним білим туманом вилетіла крізь вікно.

   – Дякую, дякую тобі, маленька небесна пташино! Я добре тебе знаю. Колись я вигнав тебе зі своїх володінь, а ти все одно повернувся. Прогнав злі примари від мого ліжка, примусив Смерть відступитись від мого серця – і все це завдяки силі своєї прекрасної пісні. Як я можу винагородити тебе?

   – Найкращу винагороду я вже отримав, – сказав соловейко. – Я ніколи не забуду твоїх сліз – як ти плакав від першої пісні, проспіваної мною тобі. Це справжні коштовності, наймиліші серцю співака. А тепер поспи, набирайся сили й здоров’я. Я заспіваю тобі ще.

   Соловейко співав, а імператор поринув у цілющий сон. Як солодко йому спалось! Коли він прокинувся, сили відновилися, а сонце яскраво сяяло крізь вікно. Його слуги досі не повернулись – усі були переконані, що він уже помер. І тільки соловейко сидів поруч із ним і співав.

   – Залишися зі мною, – сказав імператор. – Співатимеш тільки тоді, коли хотітимеш. Я розіб’ю штучну пташку на тисячу шматочків.

   – Не роби цього, – відповів соловейко, – забавка служила тобі вірою-правдою, скільки могла. Хай вона залишається. Я не можу жити в палаці й звити тут гніздечко. Але дозволь мені прилітати, коли я захочу. Я вечорами сідатиму на гілку за твоїм вікном і співатиму для тебе. Ти відчуватимеш щастя і втіху від мого співу. Я співатиму тобі про щасливих і нещасних, про добро і зло, що ховається довкола тебе. Маленький співочий птах літає всюди: і до твого двору, й до хатини рибалки, і до халупи селянина. Я люблю твоє серце більше, ніж твою корону, тож повернуся і заспіваю тобі ще. Але ти мусиш пообіцяти мені одну річ.

   – Проси що завгодно, – промовив імператор. Він уже самотужки вбрався у свої імператорські шати й тепер стояв, притискаючи важкий золотий скіпетр до серця.

   – Я прошу тільки про одне, – відповів соловейко. – Не розповідай нікому, що ти маєш птаха, який тобі співає про все. Найкраще буде, якщо ми триматимемо це в таємниці.

   На цих словах соловейко полетів геть.

   Незабаром придворні зайшли до спальні, щоб поглянути на мертвого імператора. І раптом – от несподіванка! – виявили, що він стоїть посеред кімнати й вітається:

   – Доброго ранку!

Дикі лебеді

Далеко-далеко, в краях, куди лебеді літають перезимувати, жив король. І мав він одинадцять синів та одну доньку на ім’я Еліза. Одинадцять братів були принцами – кожен ходив до школи із орденом-зіркою на грудях та з мечем при поясі. Вони писали діамантовими олівцями на золотих дошках, та ще й вчились так швидко й читали так легко, що будь-хто здогадався б: це принци. Їхня сестричка Еліза сиділа на маленькій дзеркальній табуретці й дивилась книгу з картинками, таку дорогу, що коштувала вона мало не півкоролівства. Що й казати, діти були щасливі. Але це не могло тривати вічно. Батько-король одружився зі злою королевою, яка геть не злюбила його дітей. Вони зрозуміли це з першого дня після весілля. У палаці було бучне святкування, й діти бавились «у гості». Але замість того, щоб віддати всі торти й яблука, що залишилися, зла королева вділила їм піску в горнятку й наказала уявити, ніби це торт. Через тиждень маленьку Елізу відіслали у село жити в родині селянина. А зла королева намовляла короля проти молодих принців – вона розповідала про них стільки гидоти, що король незабаром зовсім перестав поважати своїх синів.

   – Ідіть звідси і живіть, як вам заманеться, – звеліла королева. – Летіть птахами, що не мають голосу.

   Вона не змогла перетворити принців на потвор, як хотіла, – вони стали одинадцятьма прекрасними дикими лебедями. Скрикнувши незнайомими голосами, вони вилетіли крізь вікна, пролетіли над парком, прямуючи до лісу, що виднівся віддалік. Рано-вранці лебеді прилетіли до гарненького будиночка, де жила їхня сестра Еліза. Вони кружляли над дахом, вигинали шиї та лопотіли крильми, але ніхто їх не побачив і не почув. Тож лебеді зрештою мусили полетіти собі високо попід хмари. Вони літали світами й опинилися у дрімучому лісі, що простягався аж до морського узбережжя.

   Бідолашна Еліза сиділа наодинці у своїй кімнаті й бавилася зеленим листочком, адже інших іграшок не мала. Вона зробила дірочку в листкові й дивилась крізь неї на сонце. Так їй здавалось, ніби вона бачить ясні очі своїх братів, і коли теплі сонячні промені пестили її щічки, вона згадувала про всі подаровані ними поцілунки.

   Минав день за днем. Інколи вітер шелестів у листі трояндового куща й шепотів трояндам:

   – Чи є хтось вродливіший, ніж ви?

   Але квіти хитали голівками й говорили:

   – Еліза вродливіша.

   І коли стара жінка сиділа біля дверей будиночка в неділю й читала молитовник, вітер тріпотів у листі й промовляв до книги:

   – Чи є хтось більш благочестивий, ніж ти?

   А молитовник відповідав:

   – Еліза.

   І троянди, й книга казали щиру правду.

   Коли дівчині виповнилось п’ятнадцять років, вона повернулась додому. Але королева, побачивши її вроду, страшенно розлютилася. Зла королева із величезною втіхою перетворила б дівчину на лебедя, точнісінько як братів, але поки що не наважувалась, бо король забажав бачити свою доньку.

   Рано-вранці королева пішла до ванної. Кімната була зроблена з мармуру, повсюди лежали м’які подушки, а на стінах красувались гобелени. Королева взяла із собою трьох жаб, поцілувала їх і наказала першій:

   – Коли Еліза увійде до ванної, сядь їй на голову, хай вона буде така ж дурна, як ти.

   Потім королева звеліла другій жабі:

   – Сядеш дівчині на чоло, нехай вона стане такою ж потворною, як ти, – щоб навіть рідний батько її не впізнав.

   – Ляжеш їй на серце, – прошепотіла королева третій жабі, – щоб вона стала злою і сама від того мучилась.

   Вона кинула жаб у воду, й вони миттю позеленіли. Тоді королева покликала Елізу, допомогла їй зняти вбрання й залізти у ванну. Коли дівчина пірнула з головою, одна жаба залізла їй на голову, друга сіла на чоло, а третя вмостилась на грудях. Втім, Еліза цього навіть не помітила і коли вийшла з води, там плавали три червоні маки. Якби жаби не були отруйними від поцілунку відьми, вони перетворилися б на червоні троянди. Але й так вони стали квітами, бо доторкнулись до голови й серця Елізи. Дівчина була надто добра й невинна, тому чари не мали над нею влади. Зла королева побачила, що її задум не вдався. Тож вона намастила обличчя Елізи соком волоського горіха так, що воно стало геть коричневе. Потім сплутала пасербиці прекрасне волосся й намастила його огидною маззю. Тепер ніхто не впізнав би вродливу Елізу.