От тут мене й порвало. В присутності ПМС і Каті. Я ридала так, що Мюнхен здригався.

— Сука, бля, піздєц! — кричала я. — Як все це тупо, мілко й дешево! Які, на хрєн, люди? Яке Вручення?! Совок це все грьобаний, де з нами поводяться, як зі скотами, бо ми з України і маємо молитися, шо нам показали чиюсь стар-гримерку! Пішли ви всі на хуй зі своїм порожняком! Боже, нашо я так дешево марную свій час і вроджену харизму?!

Катя мене цілком підтримувала.

На другий день я — опухле лице каналу — знімала сюжет о сьомій ранку. Про зірковий, сука, кетерінг.

— А ти не підсиплеш Нелі Фуртадо отрути в мохіто? — питала я в бармена.

— Ні, ти шо! — сміявся мелірований педик.

Ну, але яка би ще теледіва дозволила собі продемонструвати мішки під очима й відсутність мейк-апу? Шкода, що наш канал ніхто не дивиться. Стільки нових слів по телебаченню…

Коли настав час знімати проходження звйозд червоною доріжкою, ми з Катьою поділилися: я тусувала там спочатку, говорила з невідомими, восходящими старлетами. А Катя пішла знімати всяких хамів дім-біланів, "Токіо Готель" і, що хоч трохи порадувало, "М'юз".

— Чого ти не на ред-карпет? — навис на мене Ніно, коли побачив, як я бовтаюся по закалапках, плануючи на шару провести на церемонію свою мюнхенську подружку Лесю.

— Ну, а нашо? Я всьо зняла. Там Катя. Всьо чьотко, Ніно!

— Нє, не всьо чотко… Ти ж ВІДЖЕЙ!!!

Це так звучало, як "Ти же мать!" в постсовєцькому фільмі про якусь матір-повію, що підкидає своїх дітей на догляд сусідам-алкоголікам. Я знизала плечима і пішла дурити Корпорацію.

В Києві, після приїзду з Мюнхена, — це вже Алігарх мені розказував — Ніно жалівся американським інвесторам, як жахливо все було на Врученні:

— Це просто кошмар! До нас ставилися, як до скотів! З нас хочуть злупити окремі бабки за матеріал з церемонії, нам знімати не дали! Нам треба було принижуватися перед кожним менеджером! Та ще й віджей мене на хуй посилає!

— Як "на хуй"? — співчутливо оживляється інвестор. — Звільніть віджея!

Цікаво, чи сказав Ніно, хто саме був тим віджеєм. І якого біса мене й досі не звільнили?

* * *

А взагалі-то — так я розумію — читати ці корпоративні мєждусабойчікі здоровим людям неінтересно. Так що вирвіть попередні кілька сторінок і подаруйте моїм колегам. Бажано, правда, загорнути в них траву чи барбариски.

ГОТИЧНИЙ МОЙДОДИР

Поки я була в Німеччині, Ведмідь безнастанно працював. Чи примушував працювати інших. Яким чином йому вдалося забазарити дизайнерську групу Reis Mit Scheis, розробників стріт-фешн одягу, журнальних і книжкових обкладинок та концептуальних виставок, на те, щоби вони нам пофарбували стіни, я не знаю. Але Ведмідь у всій своїй гордості прислав мені електронкою фотки нашої нової кухні — смугастої, рожево-зеленої.

— От тільки насрали вони після себе будь здоров, — бідкався Ведмідь, — не знаю, хіба Васька приїде, повідтирає все це від лінолеуму.

Васька поки навідувалася до нас лише наскоками, переїхати з усіма речами ніяк не наважувалася. Про її притиральні здібності ходили легенди… шкода, що вони так і залишилися легендами.

Потім ще Ведмідь пофарбував ванну. В яскраво-червоний колір. Готична мала бути ванна. Принаймні основна стилістична частина вийшла доста правдоподібною: смерділо, як із того світу.

— Це все ти — вибрала галіму дешеву фарбу! — шипів на мене Ведмідь.

А що я, що? Нормальна фарба. Тільки смердить, як труп моєї совісті — довго і невивітрювано. Зате, як покаже майбутнє, не облуплюється, як всі подальші фенсі-шменсі моментальні з запахом дорогої машини. Бе.

Готичність ванни мала підкреслюватися чорним кованим дзеркалом із свічниками, а навпроти нього на стіні готичним же шрифтом ми збиралися написати зловісне: МАМА МИЛА РАМУ… Три крапки як зависання тривожної мовчанки.

Але поки ще чорна підлога, чорний унітаз і чорні мальовані ведмежата, що вилазять з-за ванни на стіну, перебували тільки в наших чорних мріях.

Ми лежимо з Ведмедем у ледь теплій воді. Куримо тонкий тендітний косячок, запханий між зубчиків виделки. Ми таке щойно побачили в кіно.

— Хоч якусь користь з фільму витягли.

Ванна собі безбожно штиняє, вікно її відкрите, горять палички-смердючки. Ми доспівали пісню з "Чебурашки". Дивлячись на це — на свіжу червону фарбу до стелі, на дурнуваті труби, на свічки і на косяк у виделці Медвідя — я закочую очі, задираю руки вгору і волаю:

— Мамо, я не так собі уявляла доросле життя!!!

Западає та сама зловісна тиша. Відтак Ведмідь спокійно каже:

— Мой до Дир. Нє, ну ти подумай. Якого ж урода придумали злого! Тільки щоби заставити бідних дітей митися…

— Але подумай: це ще може бути "мой" в сенсі "мій" — мій аж до дірок.

— А, ну да. Развє шо.

— Або це така служба при падишаху, — не вгавала я. — Є візир, а є Додир. От падишах його і кличе: "О, мой Додир! — Да, мой Падішах!" — ну і так далі..

— Ага. А американці би це переробили в рекламний слоґан служби гігієни… як там було — всьо від пацана того тікало?

— Ага. Адєяла убєжала, укатіла прастиня. Карочє, фігово всьо в хлопця було, поки Мойдодир не прийшов і не помив його.

— Ну, тіпа, да. Значить, в Айові десь, в супермаркеті, у відділі побутової техніки, крутиться така соціальна реклама. Типу, бомжа показують. Маленького, заляканого і брудного. Він ховається під газеткою і згадує минулі деньки. І тут на горизонті спасітєльний Майдадир. (Му Dodir по-їхньому.) Слоган: "Ти голий, ти бездомний, ти хворий… Життя тобі гамно. Але надія є! Бо все, що тобі треба, — ПОМИТИСЯ!"

— Стопудово! — уявляю я креатив Медведя в ділі. Як всі похапаються за мило душистоє і полотєнце пушистоє. Чи й за дустове мило, хто там знає ту кукурудзяну Айову.

— А в їхній баптистській церкві заспівають так (Міша плескає в долоні і хитається, сидячи в літеплій воді ванної майже так, як хитаються під час меси в своїх церквах товсті негритянки): Майдадир, Майдадир! А проповідник їхній скаже: "Брате, ти голий, ти бездомний, але все, що ти маєш зробити, — це повірити нашому Богу, а потім ПОМИТИСЯ!!!!" І хор вступає:

Май дадир, май дадир,

Ти, канєшно, нє кумір,

Но спасті паможеш мір,

Майдадир!

Поки ми волаємо мойдодирські госпели, сплескуючи великими розмоклими долонями з синдромом руки прачки, вода вже геть падає до кімнатної температури. А в кімнатах у нас далеко не Ташкент. Хіба що Бахчисарай, взимку.

— А все-таки цікаво, який він — Мойдодир, — я розгрібаю руками косячний попіл на воді, що бозна-як нападав нам у ванну.

— Це точно хтось із наших знайомих… Ми ж самі його викликали.

— Ага. Викликали на спіритичному сеансі Мойдодира.

— І він у нас надійно поселився. Засів і навіть платить за гарячу воду згідно показань лічильника.

— Н-да. Добре, що тут в договорі сказано "Проживання Ірени Карпи та членів її родини". Майдадир, тіпа, мій внучатий плємяннік.

— Да. Бо пердулету на Подолі прийшлося би доплачувати за Мойдодира ще по сім баксів за кожну ніч. Як за гостя.

— І визначив же чомусь дід саме сім баксів, які хотів би, щоби йому доплачували… число, може, в нього щасливе?

— Ага. І шістсот теж. Шістсот баків на місяць плюс по сім за гостя, бо він з банкою під стіною слухає, хто до тебе прийшов. І свої сім баксів не впустить, швидше всереться у штани з лампасами свої.

— Ага, спартівачькі шо нада.

— Пам’ятаєш, як він нас грузив своєю крутістю: "У мєня тут студенти жилі… С камп'ютєрамі!"

— Н-да. Унікальні уроди ці квартироздатчики.

— Але за Мойдодира ми би таки бабло тулили діду. Він би охуївав, бо нікого би у нас не чув і не бачив, а ми би все одно тулили йому, настирно, з чесними очима. В кінці би він так вже нас сахався, що й від орендної плати би відмовився.