— Шо вам, діти, розказати? — В Марії Іванівни не сильно виходило грати мармеліка, як казав мій тато. Нібито вона забула, що останніх три дні всі тільки й розпитували її про Тадея Федоровича, нібито ми не знали, що історію свою вона вже вивчила на пам'ять. Але ж нас ці стандарти не влаштовували. Нас цікавило все. Від:

— А як заблизько він стояв?

До:

— І що ви при цьому відчували?

Марія Іванівна трохи покректала, повіднікувалася для порядності, нагадала напровсяк, що нам же тут треба самостійно робити вправи, а відтак здалася.

— Йой, діти, ну та шо я вам можу сказати? Та ніц не було.

— Та як не було, Марія Іванівна — таж ви бачили Тадея Федоровича!

— Ну та бачила.

— Ну?!

— Ну та шо «Ну?!»

— РОЗКАЗУЙТЕ!!!

— Діти. Та ви ж знаєте, шо Марія Іванівна не п’є, не куре, не мішєє… Знаєте?

— Ну та знаємо, Марія Іванівна.

— Ну то я собі не могла таке придумати, розумієте?

— Ну та так.

— Та бігме-боже, діти!

— Ну-ну, і як всьо було?

— Та шо, як було… Сиджу я собі після уроків в бібліотеці, заповнюю формуляри на ваші підручники на слідущий рік. Піднімаю голову — стоїть Тадей Федорович.

— Їіі! — дівчата. Ніби вони це ніколи не чули.

— І шо він? — я.

— Та він нічо. Мовчить і дивиться. Як живий.

— Шо, не білий?

— Та нє, не білий. Нормальний. У светрі, в костюмі. Я йому: «Добрий день, Тадей Федорович. Що ви хотіли?» Та бо я зразу так і не спам'яталася, що він покійний.

— А він шо?

— Та нічо. Трохи поговорив зі мною і пішов у ту другу, дальню кімнату у мене в бібліотеці. Та й всьо.

— А про шо ви говорили?

— Ой діточки, це вже я вам не скажу.

— Та шо, та скажіть!! — ми були доведені до краю. Аякже! Побачити реального, знаного нами всіма Тадея Федоровича — то вам не якусь незнайому півпрозору дівчинку в платті нареченої в ночі на карідорі вздріти, як то повезло хлопцю одному, що після шкільної діскатєки заснув був п'яний на парті.

Проте Марія Іванівна зоставалася містично-невблаганною:

— Не скажу, бо не пам’ятаю. Та й не можна таке казати.

Отак ми й лишилися з цим гуцульським коаном у розкритих ротах. Інколи приватні справи привидів лишаються їх приватними справами. Навіть тоді, коли вони заходять до твоєї шкільної бібліотеки на десять хвилин, виглядають, як живі, і говорять про щось з Марією Іванівною, твоїм бібліотекарем.

А от привид Юлі Марківни (вона, до речі, в повному здоров'ї, дай їй Боже ще жити й жити) точно вже засяде в тій школі навічно. Блудитиме там днями і ночами, по підвалах і в учительській, по класах і повз їдальню — аж дітям застряватимуть у горлі олійні пиріжки. Привид Юлі Марківни особливо активізуватиметься перед контрольними та екзаменами. Стоятиме за лівим плечем живого вчителя математики й сичатиме: «Зріж йому медаль, зріж!» Або: «Це нахабна прогульниця — їй хлопці в голові, а не диференційні рівняння!»

І тоді, можливо, в моїй школі виникне буддистсько-карпатська традиція; в час перед екзаменами діти запалюватимуть духу Юлі Марківни куріння й приноситимуть їй пожертви на визначене місце: фіолетову фарбу для волосся і шматочки крейди, що ними вона часто замурзувалася, але клас про це мовчав, як партизан-ковпаківець правду про свої походи.

Добре, що моя мама нещодавно проробила з цього приводу простий магічний ритуал. Ось як подала мені його в листі сестриця Галя:

«А ще до нас заселилась… Юля Марківна.

Вона якась зашугана, сирота, видно, зірвалася з ланца. Певно, били її дуже.

(Але зупу не їсть мамину, скотина).

Тобто сучка до нас приблудила, і ми її назвали Юля Марківна.

Юля Марківна зірвалась з ланца, бо на шиї має слід.

Юля не зовсім шавка. Трохи в Юлі Марківни риси є мисливські: морда не зовсім тупа, лапи теж спортивні. Словом, приїзди — побачиш. Хоча били Юлю Марківну, мабуть, сильно, бо дуже шугається всього. Спочатку Юля Марківна не їла з баняка, лишень з землі. Я кажу: давай їй миску купимо. А мама каже: ну, ше буду купувати сучці Юлі Марківні миску за гроші, певно шо!

Юля Марківна ходе за мамою по п'ятах. Просто мама дала їй ковбаси, і ми так собі думаємо, шо мама стала першою людиною в житті Юлі, яка дала їй ковбасу».

З часом шия цієї собацюри в місцях ланцюгових тортур заросла блискучою здоровою шерстю, Юля Марківна добряче поправилася на маминих харчах, перестала шугатися патика і стала носити апорти, але замість віддати, сама з ним грається. Відтак вона всім полюбилася і мама вирішила, що нічого таку гарну психу кликати «Юля Марківна». Стали називати її просто Юля. Всі, хто не знають передісторії, впевнені, що то на честь Тимошенко. І тільки малі сусідські діти, котрі до школи ще не ходять, але вже в курсі всіх розкладів нашого містечка і свого неминучого шкільного майбуття, час від часу репетують нашій сучці: «Юля! Юля! Юля Марківна!»

KROPYVA

ЯК МИ СТРИГЛИ КРОПИВУ

Пристрасть до вегетативних збочень проявилася в мене ще у ранньому дитинстві. Мало того, що гралися ми традиційно в кущах під балконами, робили ляльок зі спижджених по сусідських клумбах мальв і чорнобривців (до речі, останні під пам’ятником Шевченку в цьому місті реально смердять), так ще й моїх кращих подружок звали: Кропивницька, Квітчучка і Коновалючка. Пізніше це деревувало в Кропиву, Цвєток і Канавалаву, але це не важливо. Бо у свідоцтвах про народження всіх трьох їх звали Надіями. Тобто якби вони народилися в Массачусетсі чи в Юті — фак Юта, — їх би звали Хоуп. І тоді би я точно зримувала «хоуп — доуп». А так Надя і Драп чи Надя і Ганджубас римувалося не сильно, та й у місті Яремча, де ми в купоньці собі зростали, мирне населення надавало стовідсоткову перевагу важкому алкоголю і поняття не мало, що таке марихуана. І якщо ми в дитинстві втикали в «Територію А», де пріснопам’ятний гурт «Тhe Вйо» співав своє «Ганджааа», то ця міфічна Ганджа уявлялася нам хіба що якоюсь невдалою пасією соліста Кувалдіна, що дала від нього дьору до Юрка Юрченка, бо той же значно імпозантніший і пісні співа понятні, про любов. Але це все так, не до речі. Просто щоби показати вам, наскільки ментально здоровий спосіб життя мають галицькі діти. І геть ніщо цьому здоровлю не перешкоджає, аж поки не настає лихий час статевого дозрівання, але ж про секс тут ні слова, ми ж із вами в пристойній книжці.

Непристойнішою за секс може бути хіба що мода. Траханий фешн — хоча тоді таких слів ми не знали — завозився у місто Яремча з крупного городу Черкаси. Вас дивує, якого це рожна мода отак собі бере і переступає цілу неньку Україну одним махом? Все дуже просто. У Черкаси нас із сестрою сплавляли на літо до бабці з дідом.

— Та повезу дітей до мами… — загадково казала мама.

— Ага, на чисте повітря, на овочі… — змовницьки шепотіла сусідка.

— Ага. В Черкаси. На завод «Азот», — гордо рубала мамашка.

Тим не менш, виростали ми здоровими і білінгвами, котрі, до того ж, стратегічно хитро поширювали «бандеравскій язик» у народних дитячих масах під черкаськими балконами. А потім ми різко виросли, і я навіть схудла, за одне літо перетворившись із 53-кілограмового опецька (зараз я важу 47) у подобу нормальної 12-річної дівчинки.

— Боб-каре на ножкє! Лєсінка! — оголосила моя подружка Юлька, перед тим як модно (!) мене постригти. І таки постригла. Бабця ще й досі, 13 років по тому каже:

— Ото, Ірочка, як тебе кагда-та Юлька постригла, отак і було тобі лучче всього, а тепер таке чорті шо на голові, шо хай Бог милує! Ну шо ж ви у мене такі страшні, дівчата…

Бабці Ліді нас страшенно шкода. А от мені не шкода нікого. Я була безжалісна, як сама мода.

— Крапіва, — заявляю я, щойно повернувшись із «Бальшой Землі» — Черкас. — Лєсінка. Тобі. Всьо. Стрижемо. Хочеш.

Надя мовчала. І мовчала вона, як на мене, ствердно.

— Ну та бо що в тебе за волосся? — провадила я. — Гамно. Так що втрачати нічого. С-т-р-и-ж-е-м-о.