— Чудово тут, у горах, просто рай! Оці краєвиди, це повітря, оце обслуговування! Тобі тут дійсно добре…

— Бернгарде, — стиха озвалась жінка.

— Справді, я б сам не від того, — доглядають тебе, балують! — Він залився реготом. — Ну, я радий за тебе…

— Ох, Бернгарде… — з розпачем у голосі промовила жінка.

— Ну, що, чого ти? — весело галасувало «гарматне ядро», — ніде ж краще не може бути! Ти ж тут, як у раю! Як, ти гадаєш, живеться там, унизу? Завтра я знову змушений повернутися до того шарварку. Раділа б, що нічого того не бачиш. Ге, я радий побачити, що тобі тут добре живеться.

— Бернгарде, недобре мені тут… — простогнала жінка.

— Але ж, дитинко моя, — заторохтів Бернгард, — не будь такою розпещеною! Що ж тоді казати нашому братові! Вічно мотаєшся, всюди невдачі, податки… гм, хоч-не-хоч, а мусиш…

Жінка мовчала.

— Жвавий хлопець, — зауважив я.

— Ще б пак! — відповів Антоніо. — Уже третій день тут і не дає дружині слова мовити за своїм безперервним: «Як тобі чудово тут». Він, знаєте, нічого не хоче бачити — ні її страху, ні хвороби, ні самотності. Певно, вже давно живе з якимсь іншим «гарматним ядром» у Берліні, а сюди з'являється раз на півроку з обов'язку — веселий, потирає руки, проте сам побоюється за свій затишок. Тільки б нічого не чути! Таке тут можна часто бачити.

— А скільки часу вже тут дружина?

— Приблизно, два роки.

Через вестибюль, хихикаючи, пройшла група молодих людей. Антоніо посміхнувся:

— Повертаються з пошти. Послали телеграму Роту.

— Хто це — Рот?

— Це той, що скоро має виїхати. Вони телеграфували йому, що через епідемію грипу у нього на батьківщині йому не можна виїжджати, треба лишитись тут. Це тут звичайні жарти. Адже вони самі змушені тут лишитись, розумієте?

Я дивився у вікно на затягнуті сірим оксамитом гори. «Це ж усе не справжнє, — думав я. — Це ж усе не дійсність, так не буває. Тут просто сцена, на якій трохи грають у смерть. Коли людина вмирає, це ж страшенно серйозно». Мені хотілося піти слідом за тими молодими людьми, поплескати їх по плечу і сказати: «Правда ж — це лише театральна смерть, а ви тільки любителі грати роль умираючих? А потім знову встанете і вклонитеся глядачам? Адже так не можна вмерти — від температури й хрипкого дихання, вмирають від пострілів і ран, я ж знаю це…»

— Ви теж хворий? — спитав я Антоніо.

— Звичайно, — сказав він посміхаючись.

— Справді чудова кава, — галасувало поряд «гарматне ядро», — у нас такої взагалі немає. Це просто казкова країна з молочними ріками!

Кестер повернувся з метеостанції.

— Я повинен їхати, Роббі, — сказав він. — Барометр упав і дуже ймовірно, що цієї ночі піде сніг. Тоді вже завтра я не проб'юся. Сьогодні ввечері ще цілком можливо.

— Гаразд. Повечеряємо ще разом?

— Так. Зараз я швиденько спакуюсь.

— Я йду з тобою, — сказав я.

Ми спакували речі Кестера й винесли їх у гараж. Потім пішли назад, щоб запросити Пат на вечерю.

— Коли що — дзвони мені, Роббі, — сказав Отто.

Я хитнув головою.

— Гроші одержиш тут за кілька днів. Вистачить на якийсь час. Роби все, що необхідно.

— Добре, Отто. — Я завагався. — У нас дома ще є кілька ампул морфію. Ти можеш прислати мені їх?

Він поглянув на мене.

— Навіщо вони тобі?

— Не знаю, як воно далі піде. Може, й не згодяться. У мене, всупереч усьому, ще жевріє надія. Завжди, коли дивлюсь на Пат. Коли лишаюсь на самоті, надія зникає. Але мені не хотілося б, щоб вона мучилась, Отто. Щоб отак лежала ввесь час і нічого, крім болю, не відчувала… Можливо, і вони тут дадуть їй… Але я буду спокійніший, коли знатиму, що зможу допомогти їй.

— Тільки для цього, Роббі?

— Тільки для цього, Отто. Чесно кажу. Інакше я б не сказав тобі.

Він кивнув.

— Адже ми тепер лишилися удвох… — повільно вимовив він.

— Так…

— Добре, Роббі.

Ми пішли у вестибюль, і я сходив за Пат. Потім ми швиденько повечеряли, бо небо дедалі більше заволікало хмарами. Кестер вивів «Карла» з гаража до порталу.

— Всього найкращого, Роббі, — сказав він.

— І тобі теж, Отто.

— До побачення, Пат! — Він подав руку і подивився їй в очі: — Весною приїду по вас.

— Бувайте здорові, Кестер. — Пат міцно стискала його руку. — Вітайте від мене і Готфріда Ленца.

— Добре… — сказав Кестер.

Пат усе ще тримала його руку. її губи дрижали. Раптом вона зробила крок уперед і поцілувала

його.

— Прощайте… — пробурмотіла вона здавленим голосом.

Обличчя Кестера раптом ніби зайнялося ясночервоним полум'ям. Він хотів сказати ще щось, але відвернувся, сів у машину, рвучко рушив і не оглядаючись погнав униз. Ми дивилися йому вслід. Машина прогриміла головною вулицею і зигзагами почала збиратися вгору, мов одинокий світлячок, з блідою смужкою від фар на сірому снігу поперед себе. На вершині перевалу машина зупинилась, і Кестер помахав нам рукою. На світлому фоні неба виднілась його темна постать. Потім він зник, а ми ще довго слухали, як гула його машина дедалі тихше й тихше.

Пат стояла, подавшись наперед, і прислухалась, поки ще можна було щось почути. А тоді повернулась до мене.

— От і останній корабель відплив, Роббі…

— Передостанній, — заперечив я. — Останній — я. І ти знаєш, що я надумав? Пошукаю для себе іншої якірної стоянки. Мені не подобається більше кімната у флігелі. Не розумію: чому б нам не жити вкупі? Спробую дістати кімнату десь поблизу твоєї.

Вона осміхнулась:

— Це виключено! Не доб'єшся! Як ти думаєш це зробити?

— А ти будеш рада, якщо доб'юсь?

— Ти ще питаєш! Це було б чудово, любий. Майже як у матусі Залевської!

— Гаразд, тоді дозволь мені зараз попрацювати з півгодини!

— Добре. Я поки що пограю з Антоніо в шахи. Я тут навчилась.

Я пішов до канцелярії і заявив, що лишусь тут трохи довше і хотів би мати кімнату на тому ж поверсі, що й Пат. Якась літня, безгруда дама обурено подивилась на мене й відхилила моє бажання, посилаючись на існуючий у санаторії порядок.

— А хто встановив цей порядок? — спитав я.

— Дирекція, — відповіла дама, розгладжуючи руками складки свого плаття,

Дуже неохоче вона, зрештою, довірила мені, що будь-який виняток може дозволити лише головний лікар.

— Але його вже немає тут, — додала вона. — І ввечері його можна турбувати вдома тільки в службових справах.

— Чудово, — сказав я. — То я потурбую його в службовій справі. З приводу порядку в санаторії.

Головний лікар жив у маленькому будиночку поряд з санаторієм. Він зразу ж прийняв мене і дав дозвіл.

— Після такого початку в канцелярії я не думав, що все скінчиться так легко, — признався я.

Він осміхнувся:

— Ага, вас, мабуть, спіймала стара Рексрот? Ну, ось я їй зараз подзвоню.

Я повернувся в канцелярію. Стара Рексрот з почуттям власної гідності зникла, побачивши моє визивне обличчя. Я все врегулював з секретаркою і попросив служника санаторію перенести мої речі та подбати про те, щоб у моїй кімнаті було що випити. Тоді пішов до Пат у вестибюль.

— Ну що, добився? — спитала вона.

— Ще ні, але за кілька днів якось та доб'юсь.

— Жаль. — Вона перекинула фігури з шахової дошки і встала.

— Ну, чим ми займемось? — спитав я. — Підемо в бар?

— Ми часто вечорами граємо в карти, — сказав Антоніо. — Подув альпійський вітер, це відчувається й тут. Найкраще зараз — пограти в карти.

— В карти? Пат? — здивовано спитав я. — Яку ж ти гру в карти знаєш? Хіба що в «воза» та пасьянс?

— У покер, любий, — заявила Пат.

Я сміявся.

— Правда, вона вміє, — сказав Антоніо. — Тільки відчайдушна дуже. Страшенно дурить партнерів.

— Я теж, — відповів я. — Давайте-но спробуєм.

Ми сіли в куток і почали грати. У Пат виходило непогано. Вона дійсно «брала на бога» — тільки держись!

Десь через годину Антоніо показав на вікно. Надворі йшов сніг. Повільно, ніби ще вагаючись, майже вертикально падали пухнасті сніжинки.