— На подивись, — сказав я, показуючи йому криву температури. — Як вона стрибає то вгору, то вниз.

Ми підіймались по сходах; під ногами рипів сніг.

— Розпитай завтра лікаря, — порадив Кестер. — Сама температурна крива тобі нічого не скаже.

— Я й так бачу доволі, — сказав я, знову зібгав папірець і сховав у кишеню.

Ми помилися. Потім Кестер зайшов до мене в кімнату. У нього був такий вигляд, ніби він тільки-но проснувся.

— Пора одягатись, Роббі, — нагадав він.

— Так. — Я прокинувся від своїх роздумів і розкрив чемодан.

Ми пішли знову до санаторію. «Карл» іще стояв на вулиці. Кестер накрив його радіатор ковдрою.

— Коли ми поїдемо назад, Отто? — запитав я.

Він зупинився:

— Я думаю поїхати завтра ввечері або післязавтра вранці. А ти ж лишишся тут…

— Як же я можу лишитись? — відповів я розпачливо. — Моїх грошей вистачить щонайбільше на десять днів. І за Пат у санаторії заплачено лише до п'ятнадцятого. Мені треба повертатися назад і заробляти гроші. Тут, мабуть, такі погані піаністи не потрібні…

Кестер нахилився над радіатором «Карла» і підняв ковдру.

— Я забезпечу тебе грішми, — сказав він, випрямляючись. — Якщо справа в грошах, ти можеш спокійно лишатись тут.

— Отто, — сказав я, — мені ж відомо, що в тебе лишилося з аукціону. Менше трьохсот марок.

— Я маю на увазі не ті. Я добуду ще. Ти не турбуйся з-за цього. Днів через вісім ти матимеш гроші.

— Одержав спадщину? — спитав я з сумною іронією в голосі.

— Щось ніби… Можеш покластися на мене. Адже тепер тобі не можна їхати звідси.

— Ні, — погодився я. — Не знаю, як би я й пояснив їй це…

Кестер знову накрив ковдрою радіатор «Карла». Потім легенько погладив по капоту мотора. Тоді ми пішли у вестибюль і сіли біля каміна.

— А котра зараз година? — спитав я.

Кестер глянув на годинник:

— Пів на сьому.

— Дивно, — сказав я. — А я думав, що вже значно більше.

Сходами вниз спускалася Пат. Вона була в хутряному жакеті і швидко прямувала через вестибюль, щоб привітатися з Кестером. Я лише тепер помітив, як вона засмагла. Шкіра на її обличчі мала колір червонуватої бронзи, і вся вона була трохи схожа на молоду, ясношкіру індіанку. Але обличчя її звузилось, і очі надто блищали.

— У тебе температура? -спитав я.

— Невеличка, — відповіла вона швидко й дещо ухильно. — Вечорами тут у кожного температура. Це тому, що ви приїхали. Ви стомились?

— Від чого?

— Тоді підемо в бар, га? Це ж перший випадок, коли до мене сюди прибули гості.

— А тут є бар?

— Є, невеличкий. Чи просто куточок, схожий на бар. Він теж є частиною лікування. Уникають усього, що схоже на лікарню. Але там нічого не дають протипоказаного.

В барі було повно людей. Пат привіталася з кількома знайомими. Мені запам'ятався один італієць. Ми сіли за один столик, що саме звільнився.

— Що ж ти хочеш випить? — запитав я.

— Коктейль з ромом. Такий, як ми завжди пили в барі. Ти знаєш рецепт?

— Це зробити неважко, — сказав я дівчині, що обслуговувала нас: — половина портвейну і половина ямайського рому.

— Два! — гукнула Пат. — І один «спеціальний»…

Дівчина принесла два бокали порто-ронко і третій з якимсь рожевим напоєм.

— Це для мене, — сказала Пат. Вона підсунула нам ром: — Салют! — Потім поставила свій бокал, навіть не пригубивши його, огледілась навколо, миттю схопила мій бокал і випила.

— Ех, — зітхнула, — яке смачне!

— Що ж ти там замовила? — спитав я і покуштував підозрілу рожеву рідину. На смак вона була схожа на малиновий сік з лимоном. В ній не було ні краплі алкоголю.

— Добрячий напій, — сказав я.

Пат поглянула на мене.

— Якщо в кого спрага, — додав я.

Вона засміялась:

— Замов ще одну порцію порто-ронко. Але для себе. Мені не дадуть.

Я кивнув пальцем дівчині:

— Один порто-ронко і один «спеціальний», — сказав я. Помітно було, що за іншими столами багато хто пив «спеціальний».

— Сьогодні мені можна, правда, Роббі? — сказала Пат. — Лише сьогодні! Як було колись. Правда, Кестер?

— «Спеціальний» теж непоганий, — відповів я і випив другий бокал.

— Ненавиджу його! Бідний Роббі, і що тільки доводиться тобі тут пити!

— Якщо ми частіше будемо замовляти, я ще надолужу своє, — сказав я.

Пат сміялась:

— Пізніше, до вечері, мені можна дещо випити. Червоного вина.

Ми ще кілька разів замовили порто-ронко, потім пішли до їдальні. Пат була чарівна. Її обличчя сяяло. Ми сіли за один з невеличких накритих білим столиків біля вікон. Тут було тепло, а внизу розкинулося село; його вулиці, вкриті снігом, блищали.

— А де ж це Гельга Гутман? — спитав я.

— Вибула… — сказала Пат після невеличкої паузи.

— Вибула? Так рано?

— Так… — відповіла Пат, і я зрозумів її.

Офіціантка принесла темночервоне вино. Кестер наповнив бокали. Столи вже всі були зайняті. Всюди сиділи люди, точилися балачки. Я відчув руку Пат у своїй руці.

— Любий, — промовила вона тихо і ніжно. — Я не могла витримати більше…

XXVI

Я вийшов з кабінету головного лікаря, Кестер чекав на мене у вестибюлі. Побачивши мене, він підвівся. Ми вийшли надвір і сіли на лаві перед санаторієм.

— Погані справи, Отто, — сказав я. — Гірше, ніж я думав.

Якраз повз нас проходив галасливий гурт лижників. Серед них було кілька дебелих, засмаглих на сонці жінок, з намащеними горіховим маслом обличчями. Жінки сміялися, вишкіривши білі зуби, і, ніби жаліючись, вихвалялись одна перед одною своїм вовчим апетитом. Ми почекали, поки вони пройдуть.

— Отакі, звичайно, живуть, — кинув я. — Живуть і здорові, як кобили. Аж нудить!…

— Ти говорив з самим головним лікарем? — спитав Кестер.

— Так. Він пояснював мені усе дуже обережно, багато чого замовчував. Але результат один — їй стало гірше. Хоч він і твердить, ніби покращало.

— Цього я не розумію.

— Він доводить, що, якби Пат лишилась там унизу, вже давно не було б жодних надій. А тут процес проходить повільніше. І в цьому, на його думку, покращання.

Кестер креслив по твердому снігу підборами черевиків. Потім підняв голову:

— Значить, він ще має надію?

— Лікарі завжди мають надію, це властивість їхнього фаху. Але в мене лишилося мало надії. Я спитав його, чи не робитиме він пневмотораксу. Лікар відповів, що не можна, бо кілька років тому їй уже робили… Тепер уражені обидві легені. Це якесь прокляття, Отто!

Перед нашою лавою зупинилась якась стара жінка в стоптаних калошах. У неї було посиніле, запале обличчя і згаслі, бліді, як сланець, очі, що здавалися невидющими; шия була замотана в старомодне пухове боа. Жінка, не поспішаючи, піднесла до очей лорнет і почала розглядати нас. Потім попленталась далі.

— Огидний привид!

— Що ж лікар іще сказав? — запитав Кестер.

— Він пояснив мені, від чого це, на його думку, походить. У нього було вже багато пацієнтів такого віку. Каже, що це наслідок війни — недоїдання в роки росту. Але що мені до того? Пат повинна видужати. Звичайно, лікар, як і годиться, розповів, що нерідко спостерігав чудо. Саме при цій хворобі нібито буває, що вона раптом припиняється, інкапсулюється і виліковується навіть у безнадійних випадках. Жафе теж про це говорив. Але я не вірю в чудо.

Кестер нічого не відповів. Ми мовчки сиділи поруч. А про що було нам говорити? Надто багато пережили разом, щоб даремно втішати одне одного.

— Треба, щоб вона цього не помітила, Роббі, — нарешті сказав Кестер.

— Звичайно, ні, — відповів я.

Ми сиділи, поки прийшла Пат. Я вже нічого не думав, навіть не був у розпачі, а просто зовсім отупів, ніби вже й не жив.

— Он вона, — сказав Кестер.

— Вона, — повторив я і встав.

— Алло! — Пат наближалась до нас, піднявши руку для привітання. Вона посміхалась і трохи нетвердо трималася на ногах.

— Я трохи п'яненька. Від сонця. Завжди, коли полежу на сонці, мене похитує, як старого моряка.