— Як коли.

Як коли. Відповіді він давав, як папуга. Він чи не належав до ордена братів-мовчальників. Щоб пожвавити його, я намагався добитися того, щоб він щось випробував. Тоді, звичайно, покупці стають приступніші. Я боявся, щоб він у мене часом не заснув.

— Кришка кузова розсувається й закривається аж надто легко як для такого великого кабріолета, — сказав я. — Ось спробуйте самі його закрити. Ви це зробите однією рукою.

Але Блюменталь сказав, що не треба, він, мовляв, і так це бачить. Я, грюкнувши, захлопнув дверцята і похитав за ручки.

— Ніщо не зношене. Непохитні, як руль. Спробуйте самі…

Але Блюменталь не пробував. Він вважав, що так і треба. Ну й твердий до біса горіх!

Я показав йому, як відчиняються вікна.

— Викручуються легесенько, просто забава! І на будь-якій висоті тримаються міцно. Він не ворухнувся.

— До того ж і скло незвичайне — не б'ється, — вів я далі, хоч мене вже почав охоплювати розпач. — Це ж безцінна вигода! Ось у нас у майстерні стоїть форд… — І я розповів історію з дружиною булочника, до того ще й прикрасив її трохи, додавши, ніби разом з дружиною загинула й дитина.

Але те, що робилося в душі Блюменталя, було замкнено щільно, як сейф.

— Небитке скло є на всіх машинах, — перервав він мене, — тут немає нічого особливого.

— Таке скло на жодній марці машин не ставлять серійно, — відповів я лагідно, але різко. — Хіба що на деяких типах машин тільки передню шибку. Але ні в якому разі не великі бокові вікна.

Я показав роботу сигналів і перейшов до опису внутрішнього комфорту-багажників, сидінь, бокових кишеньок, щитка водія, розписував кожну дрібничку, подав навіть Блюменталю запальничку і, скориставшися з цієї нагоди, запропонував йому сигарету, щоб його, може, хоч цим трохи розворушити, але він одмовився.

— Дякую, я не курю, — сказав він і подивився на мене таким знудженим поглядом, що в мене раптом виникла страшна підозра: а може, йому зовсім не до нас треба було, може, він тільки заблудився, а хотів купити щось зовсім інше, ну, скажімо, машину, що метає петлі для ґудзиків, або радіоприймач, і ось тепер стоїть тут в нерішучості, але зараз піде собі геть.

— Давайте проїдемо трохи, пане Блюменталь, — запропонував я нарешті, бо вже здорово втомився.

— Проїдемо? — відповів він так, наче я сказав щось зовсім незрозуміле.

— Так, проїдемо на спробу. Треба ж вам побачити, як працює машина. Вона біжить по шосе рівненько, як по рейках. А мотор тягне так, ніби це не важка машина, а пушинка.

— А, ці пробні поїздки… — він заперечливо махнув рукою. — Нічого вони не показують. Чого машині бракує, те помічається завжди лише згодом.

«Ще б пак, — подумав я сердито, — а ти, чавунний чортяко, думав, може, що я тебе носом ткну у вади».

— Ну, гаразд, тоді не треба, — сказав я, втративши будь-яку надію. Було ясно, що цей тип машини не хотів.

Коли оце він раптом обернувся, глянув мені просто у вічі і сказав стиха, але чітко й дуже поспішно:

— Скільки коштує машина?

— Сім тисяч марок, — відповів я, не моргнувши і оком; сказав як відрубав. Чоловік не повинен був помітити, що я розмірковував хоч би й хвилину, це я знав твердо. Загаявся б я хоч на хвильку — це могло б коштувати тисячу марок, яку б він виторгував. — Сім тисяч марок нетто, — повторив я твердо і подумав: «Як даси п'ять, то й забирай її собі».

Але Блюменталь не давав ніскільки. Він тільки трохи засопів.

— Надто дорого!

— Звичайно, що дорого, — сказав я, остаточно зневірившись в успіху.

— Тобто як це «звичайно?» — спитав Блюменталь раптом якимсь людяним голосом.

— Пане Блюменталь, — відказав я, — чи бачили ви тепер когось, хто б на будь-яку ціну відповів щось інакше?

Він уважно подивився на мене. Тоді на його обличчі з'явилось щось подібне до тіні посмішки.

— Слушно. Але ж машина справді надто дорога. Я не повірив тому, що почув. Ось нарешті правильний тон! Тон справжнього покупця! А може, це знову якийсь виверт?

Саме в цей момент до подвір'я зайшов якийсь елегантно вбраний джинджик. Він витяг з кишені газету, перевірив ще раз номер будинку, а тоді попрямував до мене.

— Чи це тут продається кадилак?

Я кивнув і мовчки остовпіло дивився на жовту бамбукову тростинку джинджика та на його рукавички з чортової шкіри.

— Можна оглянути? — запитав він спокійно далі.

— Та ось він, — сказав я, — а може, ви зачекаєте хвилинку, я зараз зайнятий. Може, ви поки що посидите в конторі?

Джинджик якусь мить послухав роботу мотора, глянув на машину спершу критично, потім ніби схвально, а тоді вже пішов за мною до майстерні.

— Ідіот, — буркнув я до нього і швиденько повернувся до Блюменталя.

— Коли ви хоч один раз проїдете машиною, то інакше думатимете за ціну, — сказав я. — Можете випробовувати її, скільки схочете. Або, може, мені заїхати за вами якось увечері і зробити спробну поїздку, якщо вам це більш підходить?

Але його раптове пожвавлення вже зникло. Блюменталь знову застиг на місці, як гранітний монумент президента музичного товариства.

— Облиште, — сказав він, — мені тепер треба йти. Якщо я схочу зробити спробну поїздку, то подзвоню вам. Я побачив, що поки що більш нічого не вдієш. Такого намовити важко.

— Гаразд, — погодився я, — та чи не дали б і ви мені свій номер телефону, щоб я міг вас повідомити, якщо машиною зацікавиться хтось інший?…

Блюменталь якось дивно глянув на мене.

— Зацікавитись-це ще не значить купити. Він вийняв портсигар і простягнув його мені. То, як виявляється, він-таки курить. Та ще й марку «Корона» — мабуть, у нього грошей — як сміття! Але мені це вже було байдуже. Я взяв сигару.

Він привітно подав мені руку й пішов. Я дивився йому вслід і вилаявся стиха, але міцно. І тоді пішов назад до майстерні.

— Ну, то як? — привітав мене джинджик Готфрід Ленц. — Здорово в мене вийшло, га? Побачив, що тобі вже терпець уривається, вирішив допомогти. Добре, що Отто якраз переодягнувся для фінансового управління та лишив тут свій хороший костюм! Я за нього та у вікно, та з подвір'я, а тоді назад чимчикую як солідний покупець! Здорово втнув? Скажеш, ні?!

— По-дурному втнув! — відповів я. — Цей тип хитріший за нас обох. Глянь-но на сигару! Півтори марки штука! Ти мені мільярдера сполохав!

Готфрід узяв мені з рук сигару, обнюхав її і запалив.

— Я сполохав тобі дурисвіта! Мільярдери таких сигар не палять. Хіба що по десять пфенігів за штуку…

— Дурниці, — відповів я. — Дурисвіт не назве себе — Блюменталь! Відрекомендується: граф Блюменау абощо…

— Та він ще прийде, — впевнено, як завжди, вимовив Ленц, пускаючи мені в обличчя дим моєї ж сигари.

— Ні, не прийде, — відказав я переконливо. — Але ж звідки в тебе цей бамбуковий дрючок і ці рукавички?

— Позичив. Он там у крамниці Бенна і К°. У мене там продавщиця знайома. Я, може, тростинку собі й залишу. Подобається вона мені. — Він самовдоволено покрутив товстою ломачкою у повітрі.

— Готфріде, — сказав я, — у тебе тут талант пропадає. Знаєш що? Іди до вар'єте. Там ти будеш на місці.

— Вам дзвонили, — сказала Фріда, косоока служниця пані Залевської, коли я опівдні забіг на хвилинку додому.

Я обернувся.

— Коли?

— З півгодини тому. Якась дама…

— Що ж вона сказала?

— Вона хотіла ще раз подзвонити увечері. Але я зараз же їй відказала, що це марна справа — вас-бо ввечері ніколи немає вдома…

Я витріщив на неї очі.

— Що? То ви так сказали?! Коли ж, до біса, вас хтось навчить нарешті розмовляти по телефону?

— Я вмію розмовляти по телефону! — чванькувато заявила Фріда. — Але ж вечорами вас майже ніколи не буває вдома.

— Це вас зовсім не обходить! — розлютився я. — Ви ще наступного разу розкажіть, чи в мене шкарпетки діряві, чи ні!

— Що ж, можу розказати, — дала вона відкоша, глянувши на мене в'їдливо своїми червонуватими, запаленими очима. Ми давно вже ворогували.